“Левантійські канікули” Антона Санченка куплені, занесені до реєстру хатньої бібліотеки з нанесенням на шмуцтитул родинного екслібриса і прочитані за добу від форзаца до форзаца…
Ех, таки приємно, що за кількістю загадкових та романтичних словечок, ми, книгомани, мареманам зовсім не поступаємося.
Але я не про термінологію. Я про ту зливу відчуттів, котра охоплює після прочитання книжки, яка автору сих рядків вже, здавалося б не по віку. Але надто велика у нас поки що рідкість – книжки, написані людьми, дитячі мрії яких збулися. Антон Санченко відносить до них тільки моряків, пожежників та льотчиків. Мушу зазначити, що в лікарів, котрі з дитинства хотіли лікувати, істориків, які з дитинства хотіли досліджувати минуле, та навіть в інженерів, котрі з дитинства хотіли мати справу з машинами, книжки вдаються цілком пристойно. Настільки пристойно, що часом хочеться законодавчо заборонити на кілька років друкувати книжки тих авторів, у яких з дитячими мріями не склалося. Бо немає в них здатності захоплююче розповісти про побачене й пережите, цікаве й пожиточне. Все більше копирсання у власних емоціях та фізіології. І жоден геніальний тато, чи філологічно дипломована мама тут не поможе… А нація, яка читає депресивно-нутряну літературу успішною бути не може.
У Санченка, схоже, реалізація дитячих мрій зашкалила за сто відсотків. Бо і в його текстах весела задерикувата молодість хлище через край, не пригноблена примиренням з “повсякденним життям”, як це невдахи, котрі від своїх мрій відмовилися, часом називають. І несе ота хвиля-оповідь з собою не тільки географію та історію нашої планети, не тільки теорію й практику мореплавства, але й глибоку філософію, а часом – і гостру публіцистику…
Вчасно вдарив себе по пальцях, бо саме потягло переказувати сюжет книги. А вийшов би “Паваротті, переспіваний беззубим сусідом”…
Санченка треба читати в оригіналі. Самостійно.
З цією моєю тезою цілком солідарний “юнга” – п’ятикласник, котрий зараз шелестить сторінками “Левантійських канікул” за переборкою і час від часу посміюється. Я трохи заздрю йому.
Бо у нього ще попереду знайомство з “Баркаролами”, “Нарисами бурси”, “Весіллям з Європою”. Ці книги Антона Санченка вже чекають на нього на полицях хатньої бібліотеки. Втім, їм і зараз не нудно й не самотньо.
Бо я їх час від часу перечитую.