(із циклу “Вжесьня: враження)
Сергій Синюк
До початку російсько-української війни пересічний громадянин України знав про три польських міста: Варшаву, Краків і те до якого він сам, чи хтось із його знайомих їздив на заробітки.
Правда і пересічний громадянин Польщі знав про Київ, Львів і те містечко на Волині чи в Галичині з якого
походила його прабабця чи дідусь когось зі знайомих.
Війна безжально і моментально розширила наші знання з географії сусідніх країн. Польське телебачення уже три місяці показує своїм глядачам Ірпінь і Харків, Бучу і Маріуполь. Польське радіо говорить про Рубіжне і Краматорськ, Сєвєродонецьк і Херсон.
А українські біженці відкривають для себе Торунь і Вроцлав, Ґжибовільк і Вжесню.
Я приїхав до Вжесні на кілька днів, а через виробничу необхідність живу тут уже другий місяць. Мав намір написати з Вжесні один короткий репортажик, а вже дописую захоплену книжку, якої це місто цілком заслуговує. Втім, книжка має вийти восени, а поки що її основну ідею виразила одним реченням Олеся Тивонюк, лікар-педіатр і літераторка, яка проживає у Вжесні з перших днів березня:
– З першого погляду видно, що Вжесня – це місто, яке може подбати про себе і своїх мешканців. А ті, хто може подбати про себе – можуть подбати і про інших.
Проте давно відомо, що з найбільшою охотою допомагають тим, хто щось робить для себе сам. Перший пункт допомоги Україні та українцям у Вжесні зорганізували саме українці. Організаторка центру допомоги Люся Молчан згадує:
– Двадцять шостого лютого я їхала на кордон. Вирішила: якщо я не можу допомогти рідним, то буду допомагати хоч комусь. Везла гуманітарну допомогу і забрала з кордону людей. Зі мною їхали ще три буси і чотири легкових. А через три години слідом за нами вирушили ще двадцять два приватних автомобілі. У торговому центрі “Кауфленд” зробили збірку необхідних речей та продуктів і ми возили їх в Україну, а до Польщі забирали біженців. У пунктах прийому на кордоні було нормально: в наметах було тепло, не бракувало ані харчів, ніі ліків. Але люди були дуже налякані. І боялися, що от-от трапиться щось ще страшніше. У ніч з двадцять шостого на двадцять сьоме я привезла і розселила більш як двадцять людей. Допомогу для України тоді збирали в закладі “Бургер-Мафія”. Ми напакували в машини все, що було в бургерній, а через сорок хвилин після нашого від’їзду заклад знову був переповнений допомогою. З двадцять сьомого числа відправляли в Україну по чотири буси щоденно. У Київ для Охматдиту – дитяче харчування.Для Збройних Сил – перев’язочні матеріали, джгути, медикаменти польової медицини. Для госпіталів – футболки, білизну. Одного разу шукали берці п’ятдесят другого розміру. Це не помилка. Саме п’ятдесят другого. Пошукали і знайшли.
Мушу віддати належне Богданові Павленку. Він займається у нас логістикою. Завдяки йому жоден наш автомобіль не заблукав. Жоден предмет з гуманітарної допомоги не пропав. Ні на кордоні, ні в Україні.
Паралельно зі збором та відправкою гуманітарної допомоги ми приймали біженців. Перші три тижні – масово, особливо після того,як польська влада зробила безкоштовним проїзд по залізниці. Триста осіб на день. Люди приїздили в тому, у чому вискочили. Був маленький хлопчик у зимовій куртці… і без шкарпеток. Багато приїхало вагітних. Десятого березня народився перший хлопчик – Артур. Постійно були потрібні їжа, постіль, засоби гігієни, ліки. Особливо дитячі ліки, бо діти хворіли, швидкі не встигали. Якщо було треба – ми зривалися і бігли посеред ночі. Багато ліків приносили нам поляки, бо ж ми далеко не на все потрібне могли отримати рецепт. Коли траплялася вільна хвилинка – робили такі типові набори допомоги для родин різної кількості. Нам дзвонять: мама, двоє дітей, кіт і собака. А ми вже маємо все напоготові. Навіть для собаки і кота. Магазин зоотоварів дав нам корм, засоби догляду і посуд для тварин.
Завідувачка складом допомоги Тетяна Побережна додає:
– Зараз у нас менше нових підопічних, але маємо постійних відвідувачів. У місті потепліло – і нам повертають зимові речі, які взяли у лютому-березні. Повертають підгузки тих розмірів, з яких уже виросли діти. Один візочок привозили уже три рази і зараз він служить уже четвертому малюкові.
Мусимо працювати і як довідкове бюро: підказувати де можна подати заяви, оформити документи, спитати за роботу. До речі, польські бізнесмени порозбирали уже багатьох наших земляків на робочі місця. Часом доводиться працювати і психотерапевтичною службою. Люди приходять просто виговоритись, розказати кого і що втратили. Одна старша жінка сказала: “Я тільки тут і тепер зрозуміла, що не Росія нам брат, а Польща сестра”.
Утримувати склад у зразковому порядку теж потребує певних зусиль: от тільки в суботу навели лад, нині вівторок, люди тільки два дні шукали потрібний їм одяг, взуття та іграшки – і все треба складати наново. Але не так важко прибирати у складі, як витримати періодичні візити окремих землячок із завищеними амбіціями і претензіями на тему “ви нам далжни, патаму что ви ат польскава правітєльства дєньґі палучяєтє”. А ми ж тут усі на волонтерській, тобто цілком безоплатній основі. Тільки недавно дозволили собі зробити вихідний, бо власні діти нас тижнями не бачили. А проте очевидна користь від нашої роботи і щира вдячність більшості наших підопічних дозволяють нам просто не помічати отої “ложки дьогтю”.
Одним з перших підприємців Вжесні, які взялися активно допомагати Україні та українцям став член правління девелоперської групи “Апарт” Блажей Смектава. Він від початку року спостерігав за загостренням ситуації на українсько-російському кордоні:
– В Україні живуть мої колеги. В тому числі й ті, хто мав навесні повернутися на роботу в нашу фірму. То хороші люди і добрі працівники. Коли двадцять четвертого лютого телебачення повідомило, що Росія вдарила ракетами по українських містах, що російські солдати зайшли в Україну – ми спочатку не повірили. Думали, що все це закінчиться грою м’язами на кордоні і якимись дипломатичними вимогами. Проте коли з’ясувалося, що війна це реальність, ми зібралися з силами і вирішили зробити все, що можемо, щоб Україна перемогла.
Усі житлові помешкання, які ми мали в розпорядженні, ми віддали біженцям з України. Ми не знали хто приїде, що їм буде потрібне, проте розуміли, що для людей, які втекли з-під обстрілів чотири стіни і дах над головами – то ще не дім. Тому накупили в магазинах всього необхідного, понапихали шафи і холодильники. Уже шостого березня люди приїхали у квартири, де було все необхідне. Одного разу я за півтори години до приїзду української родини довідався, що дитина в цій сім’ї – дівчинка. Поїхав до магазину і купив до приготованої для них квартири рожеву дитячу зубну щітку. Бо перед тим поставили у ванні синю. Хлопчачу.
Блажей Смектава не самотній у своїх прагненнях. Його позицію щодо допомоги Україні та українцям розділяють сім десятків міських бізнесменів, об’єднаних у Вжеснянське товариство підприємців і торговців. Це товариство оплатило до завершення навчального року обіди для всіх дітей-біженців, які пішли до шкіл ґміни Вжесьня. Багато хто з членів товариства надав біженцям робочі місця на своїх фірмах та організаціях. Блажей Смектава підкреслює:
– Ми старалися дати людям роботу максимально близьку до тієї, яку вони мали вдома. Пані,яка в Україні займалася квітами, нині працює з квітами у Вжесьні. Лікарка-стоматолог асистує у місцевій стоматології. Пані, яка має досвід роботи з немічними у хоспісі, наглядає за людьми похилого віку.
У квітні бізнесмени Вжесні організували гуманітарний конвой до України. Сіли в автомобілі і довезли до Львова ковдри, спальники, матраци. Там на них уже чекав ТІР, який і довіз ці життєво необхідні речі до Києва. Зараз готується ще один Вжеснянський гуманітарний конвой. Він має доїхати уже просто до Києва.
А ще Вжеснянське товариство підприємців і торговців регулярно проводить у місті благодійні концерти, пікніки та вечори солідарності з Україною. Блажей Смектала пояснив, що задача цих заходів не стільки зібрати кошти, як нагадати жителям Вжесні за що і проти кого воюють українці і чому їхні жінки і діти зараз у Польщі:
– Ентузіазм перших днів уже минув. На перший план починає виходити побут. А дрібні побутові непорозуміння будуть провокувати конфлікти. Тому ми не втомлюємось нагадувати співгородянам, що ми боремося разом з українцями, що ми беремо участь в економічній війні. І що економічна війна – це набагато легше, аніж реальні бойові дії від яких утекли до Вжесні українські жінки і діти.
Справді, громадська активність найкраще спрацьовує на коротких дистанціях, для реагування на нагальні негайні потреби. Далі до справи мусять братися фахівці з органів влади чи місцевого самоврядування.
Саме тому 24 березня міська влада Вжесні відкрила свій пункт допомоги біженцям. Є на вулиці Ґнєзнєнській комплекс “Лазєнкі”, який у теплу пору року використовують як басейн, а в холодну – як міську ковзанку. Пункт прокату ковзанів, не затребуваний навесні, переобладнали на пункт допомоги біженцям. На відкритті пункту заступник бурмістра Артур Мокрацкі наголосив,що уряд міста готовий до довготривалої допомоги українським біженцям. Співробітники пункту надають допомогу, зокрема при отриманні номера PESEL, створенні надійного електронного профілю та пошуку квартири. Проте основним “профілем” цього пункту стала допомога продуктами і засобами гігієни. Вже невдовзі після відкриття пункт отримав дві тонни засобів гігієни від Польського Червоного Хреста. Згодом значну кількість продуктів надав завод “Фольксваген”. Не залишились осторонь інші підприємства та жителі міста.
Леся Воловець з Бучача їздила на роботу до Польщі протягом п’яти років. Коли почалася російсько-українська війна, вона працювала в магазині. Відгукнулася на оголошення засновників пункту і прийшла сюди на роботу.
Анна Макарова – з Одеси. Її привела до центру допомоги подруга – і Анна залишилася тут працювати.
Вибір продуктів на полицях пункту цілком достатній: м’ясні, овочеві та рибні консерви, молоко, олія, рис, ячмінна крупа, хліб, кава, чаї кількох сортів, вода. На гігієнічно достатній відстані від харчів – порошки та гелі для прання, мило, засоби особистої гігієни. Облік виданої допомоги коректний, але твердий: пред’яви паспорт, або PESEL, бери три банки тушонки, крупи, напої, хліб. І приходь наступного тижня. Спроби “затаритися, щоб перепродати” працівниці пункту припиняють ввічливо, але жорстко. Відвідувачі до такої позиції ставляться з розумінням. Якщо й нарікають на щось – то це на відсутність серед продуктів гречки.
У давній Польщі гречка була популярна при дворах Казимира Третього та Анни Ягелонки, проте нині вживається не так масово, радше як дієтичний продукт. Натомість в Україні, особливо після Другої світової війни, гречана каша – своєрідний символ щоденної практичної ситості, продукт затребуваний передусім психологічно. Без гречки прожити можна. Тільки видається, що чогось бракує.
Але так тільки здається.
Вжесьня допомагає.
