Сергій Синюк
Із циклу “Вжесьня: враження”
Сімейна сага. Албена Грабовска. “Століття Винних”
За те, що ця трилогія в одному томі потрапила мені до рук, колеги з Бібліотеки Міста і Ґміни Вжесьня жодної відповідальності не несуть.
Цю книжку я купив сам.
Ще дорогою до Польщі постановив: перші гроші, отримані за “Тисячу хлібин” використаю на купівлю польської книжки. Тієї книжки, яку найчастіше згадуватимуть в польському інтернеті.
Найчастіше згадували саме цю.
До того ж “Століття Винних” ну дуже вже римувалося зі “Століттям Якова” Володимира Лиса. Захотілося трошки прикладної компаративістики.
В книгарні”Емпік” у Вжесьні трапилося економічне видання. Три книжки трилогії в окремих палітурках сумарно коштували сто вісімдесят злотих. А під однією палітуркою – шістдесят дев’ять дев’яносто. Та й книжковий блок, шитий на нитку – це зовсім не те, що клеєний.
Та й жанр “повєсті обичайовей” – це один з всесвітньовідомих польських брендів, поруч з бігосом, краківською ковбасою, гданською горілкою та польською кіношколою. Щонайменше один із шести польських літературних нобеліантів уславився саме в цьому жанрі: автор “Землі обіцяної” та “Селян” Владислав Реймонт”. До речі, почесний громадянин Вжесьні.
Чотири місяці тому не знав як пояснити польським читачам що таке “врем’янка”.
Тепер от не знаю, як пояснити українським читачам що таке “powieść obyczajowa”.
Вікіпедія перекладає це жанрове окреслення як “роман звичаїв”, який показує звички і поведінку притаманні людям певної епохи і наводить у якості прикладів тексти Генрі Маккензі, Джейн Остін, Оноре Бальзака.
Жанр сформувався у Франції на початку вісімнадцятого століття. Перша “powieść obyczajowa” польською мовою вийшла друком 15 березня 1776 року. «Пригоди Миколая Досвядчинського» написав Ігнацій Блажей Францішек Красицький — польський церковний діяч, філософ, письменник, перекладач, журналіст, а в останні роки життя – примас Королівства Польського і Великого князівства Литовського. У форм модного на той час щоденника шляхтича письменник відтворив дійсність періоду просвітницького перелому, відобразивши драматичний процес формування особистості героя. Наступний роман того ж автора «Пан Підстолій» це свого роду продовження «Пригод Миколая Досвядчинського». В ньому змальовані життя освіченого шляхтича і розумна система господарювання, його погляди, засновані на раціональному відношенні як до традицій, так і до нових віянь. У дев’ятнадцятому столітті хоча б по одній “повісті обичайовій” написали чи не всі помітні польські прозаїки. Варто згадати ряд романів Ігнація Крашевського, романи “Хам” та “Над Німаном” Елізи Ожешко, “Родину Поланецьких” і “Без догмата” Генрика Сенкевича.
Вершиною даного жанру в польській літературі вважають роман Болєслава Пруса “Лялька”, опублікований у 1887–1889 роках у газеті “Кур’єр щоденний”, а в 1890 році – книжковим виданням. Роман набув такої популярності, що у Варшаві встановили пам’ятні таблиці на будинках у яких письменник поселив головних героїв, а на станції Скєрнєвіце стоїть пам’ятник Станіславу Вокульському – ключовому персонажеві “Ляльки”. Українською мовою роман вийшов у серії “Вершини світового письменства” видавництва “Дніпро” (1970, переклад Степана Ковганюка), потім – у зеленому п’ятитомнику вибраних творів Пруса, а в 2019 році видавництво “Знання” випустило в серії “Голоси Європи” переклад Лариси Андріївської.
У на межі століть королем жанру став Владислав Реймонт. Життя і звичаї сучасної йому Польщі він відобразив з двох точок зору. Промислово-комерційна міська Польща показана в романі “Земля обітованна” (1899). Сільська Польща – в романі “Селяни” (1909). “Селяни” виходили в українських перекладах кілька разів. До “Землі обітованої” у наших перекладачів, наскільки я знаю, руки поки що не дійшли.
А найбільш відома в наших краях “повість обичайова” другої половини двадцятого століття – “Честь і слава” Ярослава Івашкевича, польського письменника, народженого в Кальнику на Вінниччині, випускника Київського університету. В українських перекладах трилогія виходила кілька разів: переклад О.Федосенко в 1966 році, переклад С.Ковганюка та О.Медущенко – у 1984.
Події охоплюють значний історичний проміжок часу — від 1914 по 1947 рік. Розпочинаються вони в Україні, напередодні Першої світової війни, охоплюють революцію 1917 і подальші роки громадянської війни, потім переносяться у Польщу, де простежується процес виникнення Польської республіки, міжвоєнне двадцятиліття, німецька окупація та варшавське повстання 1944 р. У романі більше сотні персонажів, які представляють майже усі прошарки польського суспільства та його політичні сили. У центрі твору — життєві долі кількох поколінь родин Ройських, Тарло, Шиллерів, Мишинських та Голомбеків. Як зазначив анонімний автор недавньої інтернетної рецензії на дану книгу: передбачуваність розвитку подій тут зводиться лише до того, що зараз нам уже відома історія минулого сторіччя. Знаючи її, можна припустити, що може статися далі.
Втім, суто польська “повість обичайова” від філософії вісімнадцятого століття та історіософії дев’ятнадцятого та двадцятого на межі тисячоліть поволі дрейфувала в сторону чогось легшого. Як зауважено на сайті skupksiazek.pl, польська жіноча література сповнена легких “звичаєвих” романів, ідеальних для вечірнього відпочинку за чашкою ароматного чаю або для читання в гамаку під час канікул. Зразком для авторинь двадцять першого століття (а нині в цьому жанрі працюють у переважній більшості саме жінки) є не Івашкевич, Прус чи Ожешко, а радше “Звіяні вітром”…
І то в кіношній версії, а не в книжковій.
“Століття Винник” містить кілька оммажів у бік авторки найтиражнішої американської епопеї. А найсимпатичніша авторці героїня “Століття” бабця Броніслава навіть помирає з томищем “Звіяних вітром” в руках.
Якби ще Албена Грабовська доклала до свого роману хоча б половину тих зусиль по вивченню історичних джерел, які зробила в під час роботи над “Звіяними вітром” Маргарет Мітчелл. Американська колумністка задумала дамський роман про те,як головна героїня не зрозуміла двох чоловіків, яких кохала і через те втратила обох (ця формула, надрукована в перший день роботи над романом, висіла над письмовим столом Мітчелл до того дня, коли вона віддала рукопис редактору видавництва), але детально студіювала наукові монографії і рукописні мемуари, приватні листи і підшивки локальної періодики, для того, щоб відтворити епоху Громадянської війни та її атмосферу. “Століття Винних” явно задумане з претензією на епічність, а в анотації навіть написано, що ” У цій трилогії є позачасовість і загальна правда. Нарешті, є чудова історія про сім’ю, доля якої є частиною драматичних подій ХХ століття.” Але насправді з “драматичними подіями ХХ століття” в авторки якось не складається.
Дія роману починається влітку 1914 року. За всіма законами жанру “Століття Винних” починається з опису природного катаклізму, який віщує сімейні та суспільні неприємності: на поля Станіслава та Катажини з Ожаровських падає грозова злива, після чого Катажина помирає при пологах, а в Європі починається “перша світова війна”. Саме так, з маленької літери. Від Брвінова під Прушковом, в якому розгортається дія трилогії до центра Варшави – двадцять вісім кілометрів. 1914 року Варшава – центр військового округу Російської імперії. Округ був прикордонний, а значить – нафарширований військами, які регулярно проводили в околицях Варшави масштабні маневри. Крім того, у Брвінові від 1845 року діяла залізнична станція на колії Варшава-Відень. А його населення до початку Першої світової війни сягнуло двох тисяч осіб. Значить у Брвінові була точно присутня російська поліція, а може і жандармерія. А 31 липня 1914 року на стінах і огорожах усіх населених пунктів Російської імперії з’явилися оголошення про загальну військову мобілізацію на великих аркушах червоного паперу.
А проте в романі нема ні слова про російську присутність, ані про мобілізацію. Ситуація в “Столітті Винних” схожа радше на бельгійську: була собі нейтральна країна до якої увійшли дві ворогуючі армії і почали убивати та грабувати мирних жителів. Причому масштабні події Першої світової війни, включно із битвою за Прушків відображення на сторінках роману не знайшли. Авторка зосередилась на протистоянні Антоні Винного з групою російських мародерів, які намагалися вкрасти цвинтарну браму і застрелили одного з мирних жителів. Антоні Винний постріляв їх з мисливського дробовика, а потім спалив чотири трупи у дров’яній печі. Причому так, що в попелі навіть кісточки не залишилось, не кажучи вже про черепи. Експерти-криміналісти давно цікавляться питанням спалення людського тіла в домашніх умовах. Від другої половини двадцятого століття до них долучилися й історики. Їхній солідарний висновок – для спалення трупа в дров’яній печі потрібно щонайменше два кілограми дров на кілограм маси тіла і доба часу. Тепер спробуйте прикинути, який об’єм мусить мати піч, щоб в ній помістилися одночасно чотири тіла дорослих чоловіків і сімсот кілограмів дров.
Німецького наступу на Варшаву і пов’язаної з ним примусової евакуації місцевого населення “в глубь расєї” ні авторка трилогії, ані її персонажі теж не помічають. Вся увага прикута до статевого зв’язку Станіслава Винного з дружиною зниклого без вісті брата Романа Винного. Проголошення незалежності Польщі? Варшавська битва? Нє, не чули.
Не до того було.
Якщо персонаж “Століття Якова” Володимира Лиса неминуча потрапляє до всіх ключових подій двадцятого століття, то героїні “Століття Винних” майстерно їх оминають, залишаючи то за кадром, то в контексті.
То може принаймні селянський щоденний побут, праця на землі описані в “Столітті” у деталях і подробицях. Може трилогія є такою ж енциклопедією сільського побуту як “Селяни” Реймонта, чи “Волинь” Уласа Самчука? Знову ж таки ні. В опис селянського повсякдення першої половини двадцятого століття Албена Грабовська не заглиблюється. Тим паче, що Винні стараються знайти якийсь підробіток поза сільським господарством. Антоній – гончар. Станіслав, чомусь – столяр, хоча мав би за звичаями того часу наслідувати і переймати батьківське ремесло.
У міжвоєнному двадцятилітті для родини Винних відкриваються широкі можливості для підзаробітку: варшавський підприємець Ліппоп будує в околицях Брвінова маєток для дочки і зятя. Зять його нервує: якийсь злиденний літератор без доброго родоводу і стабільного прибутку заморочив голову Анні Ліппоп, яка могла би зробити набагато кращу партію. Проте гроші на спорудження будинку Ліппоп дає і Антоні Винний мурує там грубки, його дружина Броніслава командує кухнею, Станіслав робить столярку, його племінник Ян здобуває на тій будові кваліфікацію електрика, другий племінник Даміан працює помічником муляра, а дочка Станіслава Аня в тривалих розмовах із Ліппопом проявляє такі інтелектуальні здібності, що підприємець оплачує її навчання в гімназії та в учительській семінарії. Зять Ліппопа в господарських справах не проявляє себе ніяк. Тільки весь час щось пише, вимагаючи від усіх присутніх тиші і на тривалий час зникає кудись у Варшаві. Анні Винній здається підозрілою на предмет гомосексуальних загравань розмова цього зятя з її власним кузеном Даміаном. Вона накидається на обох зі здоровенним дрином. Зять верещить, що негайно викличе поліцію.
Про те, що “зять Ліппопа” Ярослав Івашкевич у перше десятиліття проживання у маєтку Ставісько написав кілька збірок висококласних віршів, донині присутніх у скарбниці польської поезії, створив найкращий історичний роман того періоду “Червоні щити”, працював у дипломатичних місях Польщі у ряді європейських країн, після самогубства Ліппопа врятував його родину від банкрутства, а його дочку (і свою дружину) Анну Ліппоп своїм коштом вилікував від психічного розладу… проце це в романі ні слова. Як і про обмін знеціненої польської марки на повноцінний злотий, політичні конфронтації і “травневий переворот”, стрімке покращення і не менш стрімке погіршення полько-німецьких взаємин, пропагандистську істерію “не дамо від Польщі навіть ґудзика з плаща”, пропагандистські плакати на кожному стовпі і мобілізацію влітку 1939 року.
Для авторки важливіше і цікавіше, що дві сестрички-близнючки ніяк не можуть поділити одного хлопця. І що той хлопець любить розумнішу і скромнішу, проте одружитися мусить з хитрішою і нахабнішою, яка віддалася йому просто в млині на мішках з борошном, внаслідок чого зачала ще одну пару близнючок.
З численного сімейства Винних до лав Війська Польського не призвали нікого і війна для них розпочалася цілком несподівано: зранку першого вересня до Брвінова приїхали німці і розстріляли десяток чоловіків, в тому числі і Антонія Винного. Розстріл у Брвінові справді був, але тринадцятого вересня. Не в перший день війни, а через два тижні після її початку.
Внуки Антонія пішли мститися за нього якимось приватним порядком, а отой Ян, що вивчився на монтера будуючи маєток для Івашкевичів, забив одним голим дротом під напругою мало не сотню німців. Перед написанням цього епізоду авторка могла би зупинитися на хвильку і порахувати потрібну для цього потужність струму? Та ну, це нудно. Так само, як і заглибитися в історію Другої світової і написати про цілком реальні бої під Брвіновом, про солдатів Тридцять шостого полку піхоти, які затримали просування Вермахту у бік Варшави щонайменше на кілька днів. Втім, один раз авторка спробувала вдатися до конкретики. Але вийшло настільки сумно, що аж смішно. Польський батальйон, до якого долучився електромонтер Ян нібито “отримав підтримку Четвертої танкової дивізії”. Але в складі Війська Польського зразка 1939 року танкових дивізій не було взагалі. Від слова “зовсім”. Четверта танкова дивізія в околицях Брвінова у вересні 1939 року справді діяла…, але німецька.
В грудні того ж року Аня Винна, яка потрохи вибилася в центральні персонажі трилогії, виходить заміж за поета Казімєжа Тарасевича. Вони познайомились завдяки сім’ї Івашкевичів, до шлюбу Казімєж красиво залицявся до Ані і та погодилась за нього вийти. Але зразу після шлюбу і переїзду Ані до Варшави з’ясувалося,що ніякий Тарасєвіч не поет, та й мужчина теж ніякий. Ну типовий перший чоловік типової головної героїні типової сімейної саги Спочатку він більше як рік сидить на шиї в Анни, яка працює до почорніння рук, перетираючи картоплю на дефіцитний в умовах воєнного часу крохмаль. Потім знаходить тепленьку і безпечну роботу у відбудованій пекарні. Анна каже Казимирові: “Мої брати і кузени б’ються з німцями. Світ розпадається на кавалки, а ти, як завжди, думаєш тільки про те, чи Івашкевич запросить тебе на обід”.
Тобто всім зрозуміло, що боягуз і антисеміт Тарасєвіч – персонаж вигаданий. Але авторка використовує його, щоб зайвий раз мазнути чорним цілком реального поета Івашкевича.
Потім Казимир невдоволений тим, що Анна привела в їхню квартиру однокурсницю-єврейку. Потім домагається від тієї ж єврейки сеансу орального сексу, що в кінцевому підсумку призводить до загибелі єврейки, поранення Казімежа (Анна взагалі вважає його загиблим) і удочеріння Анною дочки загиблої однокурсниці.
Про той факт, що за час німецької окупації Ярослав Івашкевич з дружиною врятували близько сотні варшавських інтелігентів та членів їхніх родин, а принаймні половина з врятованих були євреями, авторка навіть не загадує.
Либонь не вважає за потрібне.
Зате стукачка, яка видала гестапівцям не тільки поодиноку єврейку, але й ще з десяток польських патріотів, час від часу парується зі своїм німецьким куратором, який мав би бути оберштурмфюрером СС а радше криміналоберсекретарем гестапо, але чомусь виявляється обер-лейтенантом.
Дрібничка, але промовиста.
Анна повертається у Брвінов, виховує врятовану єврейську дівчинку і народжує хлопчика, якого зачала з власником тієї кав’ярні, в яку їй вдалося влаштуватися на роботу. За цими клопотами повз увагу героїв і читачів книги проходить і повстання у Варшавському гетто тисяча дев’ятсот сорок третього року, і Варшавське повстання тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Про участь в останньому згодом будуть згадувати кілька другопланових персонажів трилогії. Але завжди з якимось соромом. Мінер знищив багато німців, але один раз підірвав ешелон в якому був один вагон із польськими дітьми. Ксьондз керував відділенням зв’язківців, з ризиком для життя доставляв повідомлення… але погодився на абсолютно неприпустимий для римокатолицького священика сеанс статевого сексу із закоханою в нього дівчиною-зв’язковою. Чоловіча мужність завжди показана в книжці а)заднім числом; б)з домішкою чогось недостойного; в) скоромовкою. Навіть про перипетії “бандитських дев’яностих” в трилогії написано детальніше та цікавіше, аніж про “Польску вальчонцу”.
Зате дівчинка-підліток із незарядженим пістолетом рятує свого дідуся Станіслава Винного, який “знав росіян і боявся їх пекельно”, а заодно і дім та і цілу родину від радянського мародера Анатолія Івановіча Ґрібкова. Правда Станіслав робить всім дітиськам у селі дуже гарні повітряні змії. Тільки чомусь з дощок. Хоча навіть літаки з двигунами в 120-200 кінських сил в ту пору робили з дерев’яних рейок. Але авторка різниці не бачить.
А внукові Міхалкові Станіслав майструє ще й дерев’яну машинку, щоб кататися. Та й таку ловку, що Івашкевич замовляє подібну ще й своїм внукам. Про те, що Івашкевич в ту пору відроджує у Варшаві літературну періодику, яка дозволяє талановитим літераторам отримувати гонорари і продовольчі картки – знов таки ані слова.
Якщо хто з шановних читачів планує щось вичитати про життя та побут поляків у часи так званої Польської Народної Республіки – їм точно не сюди. Краще звернутися до книги Ізабелли Мейзи та Вітольда Шабловського “Наша маленька ПНР”, тим більше, що у видавництві “Темпора” вийшов притомний переклад українською. Бо третій том “Століття Винних” сподобається радше шанувальницям латиноамериканських серіалів, які моя мама культурно, але іронічно називала “Дульсина та Кандида”, а я, менш культурно іменував “Хулія і Кончіта”.
Пристрасті і жахи вирують і киплять.
Одна з внучок-близнючок народжує близнючок третього покоління.
Врятована з гетто єврейська дівчинка в один день отримує інформацію про своє справжнє походження і кілька замашних ударів міліцейськими чобітьми, внаслідок чого втрачає здатність ходити, а заодно – згідно із законами жанру – ще й ненароджену дитину.
Вихована польським поміщиком позашлюбна дочка Станіслава Винного та його братової опиняється в США, де труїть очними краплями двох багатих чоловіків.
Убитий нацистами поет зненацька виявляється цілком живим боссом кримінального угрупування і зазнає ерекції кожен раз, коли тримає в руках крупну суму у валюті. Дивуюся тільки, як авторка стрималася і не приплела до бандитів ще й Івашкевича. Але послідовність авторки в нехтуванні історичними реаліями проявляється навіть тут: корумпований суддя Верховного суду їде із зустрічі з отим кримінальним авторитетом службовою “Волгою”. У1952 році. При тому, що найперша серійна “Волга М-21” зійшла з конвеєра Горьковського автомобільного заводу 10 жовтня 1956 року. Можна сказати, що авторка за фахом лікар і не мусить розбиратися в тонкощах історії техніки.
Але яне так давно перечитував “роман звичаїв” у якому побутові та технічні деталі – бездоганні і кожна працює на сюжет чи на портрет персонажа. Цей роман теж написала лікарка.
Леся Романчук.
Роман називається “Не залишай”.
Втім, одна вдала спроба показати драму епохи через трагедію окремих персонажів книги у третій частині “Століття Винних” таки наявна. Станіслав Винний та його дружина помирають в один день, 19 грудня 1981 року. Помирають через те, що комуністична влада запровадила військовий стан, повідмикала телефони і заборонила рух приватного транспорту. Стареньких не встигли вчасно доставити до лікарні.
Якби в такому плані авторка написала цілу трилогію – ціни би їй не було.
Але маємо те, що маємо.
Тому я і не знав, що написати про дану книгу.
Спершу постановив не писати нічого. Для чого писати про польське “мило”, якщо під вагою нашого полиці стенають? Просто знайти іншу, краще написану “повість обичайову”, ретельно прочитати і детально написати про неї. З метою пошуку підходящого об’єкту звернувся із відповідним запитом у дві польські читацькі групи на “Фейсбуку”:
“Дочитую «Сторіччя Винних». Дуже прошу порадити якусь нормальну сімейну сагу, яка би дружила з історією людства, географією та анатомією, хоча б з точки зору середньої школи…”
І тут понеслося!
За два дні – сто шість коментарів в одній групі і двісті сорок сім у другій.
Першими обізвалися шанувальниці-захисниці.
“Може і не сподобалося, але нащо аж така нищівна критика? Мені сподобалися і книга і фільм. Це ж не історична книжка, а тим більше – не підручник з біології”.
“Мене захопила ця сага. Зате від “Мідного вершника” хотілось ригати веселкою”.
“Ну, думаю книжка не така погана, раз Пан дочитує її, а не покинув. Мені сподобалося”.
“А мені “Століття Винних” дуже сподобалося”
” А мені сподобалися і книга, і фільм. Це не автобіографія, в якій все має відповідати дійсності, а роман. Я знаю і гірші книжки, якими проте всі захоплювалися”.
” А я не не могла начитатися, може тому, що мене дуже цікавить міжвоєнний період, я люблю цей час. Я багато в чому завдячую своєму дідусеві, якого вже немає, звісно, він розповідав мені чудові історії тих років, як і моя бабуся. І тому я прочитала “Сторіччя винних” в рекордно короткий термін, аж шкода було що книжка закінчилася … “
“Албіна Грабовська не пише поганих книжок!”
” «Сторіччя Винних» — чудова, цінна і достовірна за своїм історичним підґрунтям книга. Я не розумію критики. “
Так що возрадуйтесь і утіштеся, шанувальниці Ніни Фіалко та Ярослави Дягтяренко! Ви не самотні у Всесвіті. Тим більше, що видавець на обкладинці перевидання цілком офіційно інформує про “сотні тисяч проданих примірників”. Тобто в Україні авторка цього тексту цілком серйозно стала би “Золотою письменницею”. Правда і в Польщі нагорода знайшла героїню: книга “СтоліттяВинних” отримала спеціальну відзнаку читачок «Pióro» на 4-му Фестивалі жіночої літератури в Сєдльцах.
Проте доволі скоро у хвилі коментарів до моїх дописів почали домінувати голоси віншій тональності:
“Нарешті хтось правильно підсумував «тхорчість» пані Албенки”
“Хух,а я думала, що тільки мені не подобаються ці книжки і вже думала, що зі мною щось не так 🙂 Прочитала два томи “Винних” (другий через силу, за третій навіть не бралася)”
Дякую за цей пост, я думала, що я єдина, хто не захопився цим “твором”. Примітивна мова, неадекватна до часу, в якому відбувається дія, і нудний сюжет.
“Я дала трилогії шанс і дочитала перший том до кінця. За другого не візьмуся. А могла би би покинути на перших сторінках, тому що книжка не заохочувала читати далі”.
“Даруйте, але якщо хтось пише, що «Сторіччя винних» історична сага, то, напевно, тому, що він занадто мало знає історію. І ні, я не повинна читати всю серію, тому що перші два томи вже повні спотворень. Як я писала вище, я не маю проблеми з тим, що комусь подобаються ці книги, але не будемо говорити, що вони добре відображають реалії епохи та історії, тому що це не так”.
” Я думала, що я єдина, хто шкодує про час, змарнований на цю книгу. Для мене це погана копія “Правік та інші часи” Токарчук, і я перестала читати в другій половині … “
“Для мене ця книга була лайном століття”.
” Якщо певний автор береться вбудовувати сюжет своєї книги в реальний світ і закладає в тло історичні події, які дійсно відбулися, нехай не спотворює ці події, створюючи альтернативну, викривлену реальність. “
” Я знаю, що ти маєш на увазі. Проблема в тому, що зараз на видавничому ринку потік літератури типу легка та приємна”, і вона користується популярністю. Я знаю, тому що працюю в бібліотеці, і навіть самих бібліотекарів важко переконати придбати щось більш вартісне, тому що саме легкі і приємні книжки “роблять статистику”. Мабуть, такі часи, що людині насамперед потрібен відпочинок. “
Шановні читачі либонь звернули увагу на те, що польські бібліотекарі мусять купувати певні книжки для того, щоб “зробити статистику”. Просто намалювати статистику в формулярах вони не можуть. Формулярів як таких вже немає. Навіть у маленьких бібліотеках працюють електронні системи обліку книговидачі зі сканерами, підключеними до комп’ютерів та індивідуальними штрих-кодами на кожній книжці.
Тому і свій примірник “Століття Винних” я теж віддав до бібліотеки у Вжесьні. Хай “робить статистику”.
Колеги-бібліотекарки утішилися.
Їм якраз бракувало примірників “Століття Винних”
І пообіцяли знайти мені товсту і красиву “повість обичайову” в якій історія буде на належному місці та у належному стані.
Тому – далі буде.
