Тихий ювілей резонансної перемоги: Шумська битва 1231 року.

Напередодні

Тринадцяте століття.

Це часове означення у більшості обізнаних з історією України викликає асоціацію:”Галицько-Волинська держава”… Саме це, чи не перше вповні українське державне утворення, що сягнуло вершин могутності, мало значний, а часом і вирішальний вплив на перебіг подій в Центрально-Східній Європі, цілком заслужено посідає панівне становище у висвітленні того бурхливого і мудрого, страшного і визначального в українській історії століття.

 

Однак до крицевої міці галицько-волинських полків, до блиску корони Данила Романовича князівство йшло не легко й не скоро. І рік 1199-й, яким часто означують початок Галицько-Волинської держави, був насправді тільки роком першої спроби, начерку, який більше грунтувався на сталевій волі і гарячих прагненнях волинського князя Романа Мстиславича. А зі смертю останнього 1205 року, і Галичина й Волинь повернулись до попереднього стану. Були тому причини і внутрішні (слабкість малолітніх ще Романових нащадків, непомірна могутність та амбіції галицької боярської олігархії), так і зовнішні. І чи не основною з останніх був угорський фактор.

 

Угорське королівство початку ХІІІ ст мало всі передумови для домінування в регіоні – стабільну державну систему, засновану на спадковій королівській династії, вигідне геополітичне становище, сильне сучасне військо.

 

Це військо занадто добре знало дорогу на Русь. А особливо – в Галицьку землю. В середині ХІІ століття, коли недавня імперія Рюриковичів втратила останні ознаки державноїх єдності і просторами від Сяну до Волги розгулялась війна всіх проти всіх, спершу за великокняжий Київський стіл, а згодом – вже й за кордони нових державних утворень, угорські королі бували союзниками волинських і київських князів у боротьбі з Галичем. У 70-80 х роках ХІІ ст. галицькому князеві Ярославу Осмомислу вдавалось не так військовими як дипломатичними методами утримувати неторканим кордон в Карпатах (котрі й називались тоді на Русі”Гори Угорські”), але по його смерті угри зробили першу відверту спробу просто захопити галицьку землю. І хоч вона й зазнала невдачі, нові спроби, у часи сприятливіші, не припинялись. Спершу – під благовидним приводом захисту інтересів малолітнього сирітки Данила, а потім – і без цього приводу.

Коли додати до цього ще й часті зміни претендентів на Галицький стіл з числа Рюриковичів, незгоди між боярськими партіями – стає ясно, що про якусь цілеспрямовану розбудову державного життя в Галичині годі й говорити.

 

Натомість Волинь, переживши кілька років кризи, вже на 1230 рік була дбайливо зібрана трудами юних Романовичів і династичного служивого (на відміну від родово-земельного галицького) боярства і міцніла як державний організм.

 

Цінним, хоч і не вельми законним придбанням Волинського князівства стала 1228 року Погорина. Земля в басейні річки Горинь (звідси й назва) була мабуть до 990 року племінним окремим князівством, тоді не вельми добровільно увійшла до складу Київсьої землі (звістку про убитого в під час протикиївського повстання в Дорогобужі княжого конюшого зберегла для нас”Руська правда”). 1157 року виділилась в осібне княжіння. П’ятдесятиліття князювання в Погорині династії Ярославичів (1169-1228) стало добою її розквіту. Мудра міжнародна політика і жвава торгівля дозволили Погоринським князям озброїти сучасною зброєю військо, розбудувати городи торгові і бойові, між яких виділялись Дорогобуж, Тихомль, Вигошів, Гнойниця. А південною перлиною Погоринської землі був Шумськ.

 За даними археологів і дотичними історичними свідченнями, град на правому березі річки Куми був заснований приблизно в 6-8 століттях, у 9 столітті став одним із центрів на шляху із західної Європи на Київ (про це свідчать численні знахідки виробів Європейськиї ремісників та монети).

ХІІІ століття Шумськ зустрів великим градом (площа самого лише дитинця становила 2,7 га. Для порівняння: площа дитинця тогочасного Острога становила 0,7 га.). За твердженням археологів саме в ХІІІ столітті потрійні стіни Шумського городища двічі зміцнювались. Цілком ймовірно, що за цими стінами перебував і могутній гарнізон. Принаймні 1207 року такий гарнізон в Шумську був. Інгвар Ярославич рушив на облогу Звенигорода”з… воями многими… з Шумська”.

Маючи тверду опору на Волині, Данило прагнув завершити батьківський задум, посісти Галицький стіл.

Після кількох спроб і поразок, 1230 року, розбивши біля Галича тих таки угрів, Данило зумів посісти і утримати стольний град Галицької землі. Ганьба цієї поразки була для угрів тим прикрішою, що очолював військо сам королевич Ендре.

  1. Битва

Ущемлене самолюбство, чи може й більш стратегічні інтереси, повели королевича в кілька походів на руські землі. Дослідники розходяться у визначеннях тривалості цих походів. Невідомий нам переписувач 15 століття, який оснастив доти суцільний текст літопису незграбним і не завжди доречним датуванням відносить їх до одного, 1231 року. Перекладач літопису Л. Махновець натомість розбиває той же текст на три роки. Однак уважний розгляд перебігу подій приводять до думки, що мала місце все-таки одна кампанія 1230-31 року. Тієї ж думки до речі притримувались також М. Грушевський, О. Цинкаловський, ряд інших дослідників. Зупиннимось на ній і ми – битва під Шумськом сталась таки у березні-квітні 1231 року.

На перший похід – в околиці Володимира-Волинського (в часі якого був на короткий час зайнятий і Галич), Данило відповів походом в околиці Белза.

Після цього стрімкого обміну ударами, Данило був змушений повернути увагу і військо на розв’язання конфлікту між Володимиром Рюриковичем і Михайлом Чернігівським. Виступивши на боці першого, Данило з військом рушив у Київську землю. Скориставшись нагодою, королевич Ендре завдав удару крізь галицьку землю в Погорину. Удару, якому судилось спинитися під стінами Шумська.

Отож угорське військо пройшло галицьку землю без великих сутичок. Принаймні літопис показує нам угорське військо вже… на берегах ріки Случі, на землях сучасного Красилівського району Хмельницької області. Біля Білобережжя шлях уграм заступив боярин Владислав з невеликим загоном-сторожею. Зв’язавши нападників маневровим боєм, подав звістку Данилові. Галицький князь поспішив повернутись у рідні краї.

На перший погляд ймовірно припустити, що саме це повернення спонукало угрів змінити маршрут походу, повернути з північного сходу на північний захід. Однак не менш ймовірною є можливість того, що подібний ламаний маршрут прораховувася угорськими воєначальниками заздалегідь. Адже в ту пору Пониззям (сучасна Західна Хмельниччина) володіли так звані Болохівські князі. Вони проходять через усю літописну хроніку, як супротивники Данила. Літописець не вказує їх імен, не подає родоводу. Але саме на Пониззя три роки перед тим Данило “виміняв” Погорину у її законного володаря Ярослава Інгваревича. Чи не сини останнього намагались повернути собі батьківський стіл? Принаймні – чи не на це розраховували угри, плануючи маршрут походу? Розрахунок, якщо він мав місце, виявився правильним – болохівські князі приєднались до угорського війська. Можливо, цінність їхнього приєднання була не в пишній рицарській кінній дружині, а… в піхоті. Гнати піхотинців з Угорщини було б для королевича завеликою розкішшю, однак обійтися без неї на Волині ХІІІ століття вже було також неможливо. Щемкий трагізм ситуації: попереднього 1230 року Володимир Інгваревич був союзником Данила і Василька в поході на Галич. Рідні люди дивились одне на одного крізь прорізи шоломів.

Отож військо Данила вертається з Київщини на південний захід. Дорогою до нього приєднується волинське військо під проводом Василька Романовича. Зустріч галицько-волинського війська з угорським відбулася під стінами Шумська. На жаль ні літопис ні інші джжерела не дають принаймні побіжних відомостей про чисельність військ в Шумській битві. Однак в ту пору битви аналогічних за розмірами державних утворень задіювали до десяти тисяч чоловік з кожного боку, тож орієнотовно і ми можемо припустити таку ж, чи й меншу, чисельність військ, які брали участь у битві.

Княже військо ймовірно підійшло до міста з північного сходу: окрім очевидного географічного взаєморозташування Києва і Шумська маємо ще одне підтвердження тому – за літописом Данило Романович, аби потрапити до Шумська, мусив перейти Велю (Вілію), яка огинає давнє Шумське городище якраз із півночі. Цікавий момент: перед тим Данило мав розмову з королевичем Ендре якраз через річку Велю. І разом з тим ранком наступного дня Данило безперешкодно переправляється через річку в напрямку міста. Нема згадки про спроби угрів завадити переправі Данилового війська. Більше того – галицько-волинське військо займає і домінуючі висоти на південному березі Велі! (ймовірно – територія сучасного села Онишківці). Оволодіння цими висотами перекриває уграм шлях на північ, в глибину Волині. Більше того – на цій позиції воїни Данила й Василька можуть собі дозволити зайняти оборону, змушуючи противника втрачати сили і життя в атаках, а у випадку відступу угрів без бою – переслідувати їх. Але чому угорське військо не зривало розгортання волинського війська на вигідній позиції, чому принаймні не зайняло ці позиції першим?

Чи не оборона Шумська з’язала ініціативу угорського війська? Чи не стали укріплення і потужний гарнізон південного центру Погорини перепоною для виходу основних сил угорського війська на захід і північ від міста? Принаймні текст не дає нам підстав думати, що місто було здобуте, адже у описі битви знаходимо відомості про те, що угорське військо стояло табором (“станами”) на відкритій місцевості. Таким чином маємо підстави припускати, що угри були змушені обходити Шумськ з півдня і згаялись із виходом до Велі. Натомість Данилове й Василькове військо перепон перед собою не мало і змогло переправитися і розгорнутись до бою безперешкодно.

Бояри радили князю Данилу закріпитись на вигідній позиції і очікувати угорського нападу. Можливо угорське військо було численнішим за галицько-волинські загони. Однак Данило Романович блиснувши (принаймні – у тексті літопису) цитатою з”Александрії” спонукав військо зійти з гір і атакувати угрів.

Одночасно рушає і військо угорського королевича.

Якраз тут і маємо єдину незрозумілість в тексті. Попереднього вечора війська стояли на протилежних берегах порівняно невеликої річки, причому навіть командувачі знаходились на видимості прямої видимості й чутності. Натомість зранку, якщо вірити тлумачеві літопису Л. Махновцеві, Данило рушає полки аж до… Торчева. А на думку ряду сучасних дослідників зараз Торчів – це нібито городище у Старому Таражі Почаївського району! Навіть якщо залишити без розгляду виснажливість такого п’ятдесятикілометрового маршу для немоторизованих підрозділів ХІІІ століття і його безглуздість перед боєм, коли від сили бійця і витривалості коня залежали і підсумок сутички і доля держави постає питання – навіщо? Війська вже знаходились поруч! Хвилинне припущення про те, що угорське військо почало відхід по долині, а русичі йшли паралельним курсом вершинами пагорбів відкидається самим текстом – за свідченням літописця угри рушили назустріч (!- С.С.)русичам. Перед тим перебуваючи під Шумськом. Яким же чином поле зустрічного бою перемістилось ні з того ні з сього за півсотні кілометрів? З нечисленних описів середньовічних битв маємо відомості, що вони розгортались на просторах далеко менших від тих, якими звикли мислити фахівці і любителі воєнної історії після двадцятого століття. Зокрема Льодове побоїще 1242 року між військом Тевтонського ордена і суздальсько-новородською дружиною під проводом Олександра Ярославича, в якому на думку дослідників брало участь від 20 до 35 тисяч воїнів, розгорнулось на дистанції всього семи кілометрів. Куликове поле на якому відбулась знаменита битва 1380 року мало завбільшки заледве 4 на 8 кілометрів. Про багатокілометрові маневри як бачимо – не йдеться

Виникають такі версії пояснення цієї неузгодженості:

  1. Мається на увазі”не той Торчів”. Міг існувати такий хуторець чи замочок і в околиці Шумська. До речі визначення місцерозташування Торчева в сучасній околиці Почаєва взагалі не літописне, це припущення Л. Махновця, повторене згодом іншими краєзнавцями.
  2. Маємо справу із неточністю перекладу чи копіювання літописного зводу. Схили горбів довкола літописного Шумська настільки круті, що Даниловим ратникам доводилось спускатись в долину СТОРЧ, круто вниз. Мабуть саме це і мав на увазі літописець. А перекладача увела в оману згадка на наступній сторінці про Торчський – город в Київській землі. Л. Махновець виправляє помилкове на його думку”Торчський” на”Торчин”, очевидно, маючи на увазі, що спершу відбулась битва, а потім”у суботу велику” Данило опинився в Торчеві. Але цей уривок можна трактувати і по іншому – 2 квітня 1231 року Данило Романович був таки в Торчському і звідти кинувся навперейми уграм – а битва сталася за кілька днів. І таки не в околиці теперішнього Почаєва, і навіть не”на півдорозі до нього”, як подає Г.Чернихівський, а десь під стінами Шумська.

 

Отож, зручна для оборони позиція Галицько-Волинського війська стала не дуже виграшною для наступу. Однак Данило не прислухався до поради (мабуть – бояр) – дочекатись на горі удару угорського війська, а кинув в атаку своє.

Василько при цім ішов проти угрів [праворуч], а Дем’ян тисяцький та інші війська многі йшли ліворуч, а Данило йшов своїм полком посередині. Полк же його був великий і виладнаний був із хоробрих людей із ясним оружжям, і вони, [угри], бачачи [їх], не хотіли зітнутися з ним, а повертали на Дем’яна та на інші полки.

 Власне, військо не аж рвалось до бою в такому невигідному становищі. Данило й Василько удвох мусили заставляти”людей своїх з’їхати”.

Занепокоєння воїнів попервах справдилось.

А коли стояли ці на горі, а ті — на долині, і Данило й Василько заставляли удвох людей своїх з’їхати [вниз] до них, то Бог так зволив за гріхи [наші]: повернула дружина Данилова навтікача. Але вони, [угри], не одважились гнатися, і не було шкоди у військах Данилових, окрім тих убитих п’яти.

Себто – військо Данила не витримало першого лобового зіткнення, побігло. Ймовірно це сталось через те, що витримати стрій шеренги, такий важливий у бою холодною зброєю Даниловим гридням не вдалося. Можливий і інший варіант: стрільці-соколи, яких Л. Махновець умоглядно називає Даниловими насправді були з угорського війська і саме їх обстріл змусив до повороту стрій княжих кіннотників.

Як би там не було самий початок битви заледве не став для Данила провальним. Однак на щастя угри не стали продовжувати переслідування, можливо – боячись флангових ударів, бо ж, як бачимо нижче, побігла саме дружина Данила, але не все військо: полк Васильків стояв”добре борючись і угрів ганяючи ”. Полк воєводи Дем’яна витримав натиск противника. Себто стійкість флангів стабілізувала лінію битви. Данило Романович, скориставшись ситуацією, частково зібрав свій полк, привів його до ладу і використав як мимовільний резерв – ризикнув оголити фронт і завдав удару в обхід правого флангу противника – в тил воїнам воєводи Судислава, які зітнулись з полком Дем’яна. Удар виявився вдалим: Данилові гридні пронизали ворожі шеренги і пробились до побратимів із Дем’янового полку. Розвиваючи успіх Данило (припускаю, що й далі – по угорських тилах) ринув на поміч Васильку. Над угорським військом нависла яскрава загроза оточення. Досвідчений воєвода Гліб Зеремійович зробив спробу переломити хід битви: “зібравши угрів, приїхав на полк Васильків“. Данило, побачивши реальну небезпеку кидається на допомогу. Однак галицький князь був перехоплений угорським підрозділом не доїхавши до передової лінії полку, зустрів “лише отроків, що держали коней“. З наявності цих отроків, а також з того, що князь Василько бився в той час сулицею – коротким піхотним списом можемо припустити – Васильків полк стримував натиск угрів у пішому строю! Стримував – і витримав! Незайвим буде нагадати, що в західній Європі спішувати рицарів і ставити їх у піхотний стрій почали тільки через 115 років – у битві при Крессі.

Натомість Данило урятувавшись втечею від чи то недобитого, чи то такого що прорвався через фронт угорського підрозділу, розшукує в гущі бою своїх воїв і”. І, приїхавши до них, [своїх полків], він спонукував воїв своїх їхати на них.

Трохи дивна ситуація. Двічі за битву командувач змушений спонукувати своїх воїнів вступати в бій за рідну землю. Втім – чи рідну? Європа тоді кишіла найманими лицарськими дружинами. Чи не з такими вояками мав цього разу справу Данило? Інакше як пояснити нехіть його дружиттників до бою в мить, коли “Васильків полк гнав угрів до [самих] станів, і стяг королевичів вони підрубали були, а інших багато угрів утікало, аж у Галичі вони стали.

Виходить, що блискуча перемога із захопленням ворожого прапора і втечею ворога більш як на сто п’ятдесят верстов була здобута в основному кров’ю і потом волинського війська Василька Романовича? Більше того – цей успіх спершу залишається поза увагою Данила: поки він приводить до пуття свою рицарську дружину, Васильків полк в переслідуванні противника ( а йдеться нагадаємо про те, що угри частково спинилися”аж у Галичі”) віддаляється від місця бойовища настільки, що “Коли ж назавтра Данило зібрався [своїм військом], він не знав про брата [Василька], з ким він де є. А королевич повернув у Галич, тому що були втрати великі у військах його. Інші ж угри втекли, аж у Галичі вони стали.

Себто, Данило приходить на бойовище з розкішно озброєною дружиною “Полк же його був великий і виладнаний був із хоробрих людей із ясним оружжям, і вони, [угри], бачачи [їх], не хотіли зітнутися з ним, а повертали на Дем’яна та на інші полки”, але всупереч очікуванням саме це блискуче воїнство і не витримує першого ж удару, розсипається настільки, що повністю його вдається зібрати тільки на ранок наступного дня. Причому причина такої поведінки не у негативному прикладі командуючого – якраз Данило Романович виявив як особисту мужність воїна, так і холоднокровну виваженість воєначальника – чого вартий принаймні прорив з флангу на фланг через тили угорських військ з частиною свого полку! Натомість його дружина виявилась не вартою свого князя – ненав’язливо, але з гіркотою літописець підкреслює, що”повернула дружина Данилова навтікача ”, “спонукував воїв своїх їхати на них”. Про причини цього можемо тільки здогадуватись. Не можемо повністю виключити ні зробленого вище припущення про те, що частина Данилової дружини складалася з найманців, ні можливості”саботажу” серед галицьких бояр, які за попереднє століття досконало опанували службу “і вашим і нашим”. Та й не вся дружина перебувала в такому жалюгідному стані. З кимось же Данило завдав удару в тил уграм, йшов на допомогу Василькові і воєводі Мирославу! Зрештою п’ятеро Данилових бояр життям своїм оплатили перемогу у тій битві: “їх же імена оці були: Ратислав Юрійович, Мойсій, Степан, брат того, [і] Юрій Янович ” – повідомляє літописець. До речі, аналіз топографії можливого місця битви наштовхнув автора на одне цікаве припущення. Йдеться про знані на Шумщині кам’яні хрести. Двометрові, висічені з суцільного каменю якраз десь у ХІІІ столітті вони стояли вервечкою у напрямку з півночі (т. зв. Білий хрест” в урочищі Соснина) на південний захід (околиця с. Круголець). Йдучи за аналогією щодо місцерозташування аналогічних рестів, зокрема у Пересопниці, автор цих рядків вважав, що дані хрести значили місце розташування зруйнованих храмів давнього Шумська. Однак в тому ж таки Галицько-Волинському літописі зустрічаємо ще одну традицію цього часу – значити пам’ятними хрестами місця загибелі бояр, лицарів. Зокрема під 1218 роком зустрічаємо звістку про те, що хрестом було відзначене місце загибелі Клима Христинича в урочищі Суха Дорогва. Цей хрест до речі стоїть там понині. То чи не місця загибелі Данилових бояр означені були Шумськими хрестами? Те що бояр загинуло п’ятеро, а хрестів стояло чотири, пояснюється просто: двоє їз загиблих були братами, загинули поруч і хрест їх пам’яті поставлено один. Зате розташуваня хрестів точно відповідає перебігові битви – два хрести в улоговині між сучасним урочищем Соснина і Кругольцем – у місці першого зударення. Третій –”на Бриківському” по дорозі відступу Данилової дружини. Четвертий”Білий хрест” – на одній із домінуючих висот, ймовірно – на місці де табором стояло галицько-волинське військо!

Не позбавлене права на існування і ще одне припущення. Данило Романович через спішність свого повернення привів на Шумщину тільки рицарську кінну дружину. Натомість Василько Романович мав час і можливість зібрати на Волині і піхоту. Можемо припустити, що й Дем’янів полк був частково пішим. Ще в часи Святослава і Мономаха крицеві піхотні полки їжаком сулиць спиняли печенізьку і половецьку кінноту. Кінець дванадцятого- початок тринадцятого століття був періодом, коли мода на гримкітливі й швидкі кінні полки заступили скромну піхоту. Чи не під Шумськом вперше у східній Європі піхота вперше заговорила про себе у новій якості? Чи не в долині Куми по крупинці збирався той досвід який згодом, вже усвідомлено застосований приніс плоди у битві під Ярославом (1245) та при розгромі Куремси (1259), на Синій Воді (1361) та зрештою й на Куликовому полі де розгромом татарів керував волинський воєвода, князь Дмитро Боброк? Принаймні значну подібність між Шумською та Яроославською битвами вбачає знаний історик М. Котляр.

Перемога під Шумськом стала переломом у війні з уграми за Галич. Один по одному відпали від угорського королевича союзники – воєвода Гліб Зеремійович, князь Олександр Всеволодович. Без їх підтримки доля угорського військового контингенту в Галичі була вирішена. Данило і Василько взяли Галич в облогу. Під час цієї облоги, тривалістю у дев’ять тижнів, помер і невдатний претендент на галицьке княжіння – королевич Ендре. Його смерть стала для угорських воєвод приводом до почесної капітуляції.

Зберегти