Лабораторно чистий детектив

Юрій КАМАЄВ

Отже, «Тенета» це практично лабораторно чистий детектив без всіляких реверансів у бік інтелектуальної прози і претензій на високу полицю. Себто, чисте нерозбавлене вино, так любе моєму варварському смаку. Взагалі, це непросто взяти і написати про детектив без спойлерів. Втім, я спробую. Традиційно для української літератури, головний герой не належить до правоохоронних органів. Ну чому так повелося, мабуть пояснювати не варто – жанр детективу передбачає торжество справедливості, але справедливість і правоохоронці в Україні це речі протилежні. (сподіваюся колись це таки зміниться) Отже, головна героїня, Рая, жіночка не першої юності з необлаштованим особистим життям, телевізійна журналістка (журналіст ще попри усе, у суспільній свідомості персонаж придатний для боротьби зі злом, хоч мені здається це вже не на довго), яка борсається у притаманних її віку і соціальному статусу проблемах – робота, непостійні стосунки і тихий алкоголізм. Як і годиться, справжній детектив не має бути бездоганним, а навпаки, має бути людяним і мати цілком зрозумілі суспільству вади и бздури.
Втім, образ головної героїні цілком достовірний і у розслідування вона вплуталася лише волею випадку. У нашу цифрову інформаційну добу навіть маніяки потроху перекочовують із тінистих алей міських парків та темних провулків передмість у віртуальний простір соцмереж. Автор вміло нагнітає сюжетну напругу. Чіпка журналістка, відчувши провину за загибель своєї онлайн-подружки Ірини, зрозуміла, що витягла на світ ось більше ніж звичайний суїцид. Компаньйоном по розслідуванню (і не тільки), себто доктором Ватсоном цієї історії, виступає айтішник Віктор. Єдиний момент, який мене суттєво напружив, це те, що він був у краватці. Через цю краватку він спочатку здався мені самозванцем і можливо навіть маніяком, бо змустити одягти адміна краватку може або наречена до загсу або стогий наказ про дрескод по підприємству. Але то такоє. Загалом автор місцями трохи рентраслює кінематографічні міфи про амінів-всемогутніх, втім, мені, як старому аміну, можна трохи побурчати.
Другою сюжетною лінією йде історія Ірини, фінал якої ми вже знаємо, це місце з якого почалося розслідування. Отже, соцмережі насправді є агресивним середовищем, не менш небезпечним для слабкої вразливої людини, аніж тіняві алеї безлюдних парків чи нічні вулиці пролетарських районів і нова цифрова доба створює нові виклики старому кримінальному кодексу – викритий злочинець врешті просто сміється в обличчя розслідувачці – під це не можна інкримінувати жодної кримінальної статті. Втім, не все так просто… Загалом, хочу зауважити, що зараз піднята автором тема згасла, чи то через забанення державою соцмереж вк і ок, чи то просто минувся суспільний хайп довкола неї. Але навіть на початках вона була надто сильно міфологізована і гіперболізована, тому є небезпека, що прочитавши цей роман перелякані матусі відберуть у своїх чад айфони і вернуть кнопочці нокії із грою «змійка». Втім, справа не у соцмережах – діти, навіть яким вже за тридцять, все одно потребують батьківської уваги і любови.
Мені здається книга вдалася, вона тримає, саспенс присутній. Вітаю автора із впевненим дебютом.