Хтось з істориків військової техніки написав про винищувач “Харрікейн” фірми Хоукер: “моноплан з манерами біплана”. Гемінгвей цілком заслуговує на подібну характеристику: “модерніст з манерами реаліста”. А до того ж – і з натурою романтика.
***
Загальним місцем гемінвеєзавства стала думка, що перша дружина так і не стала прототипом жодної героїні Гемінгвея. Прототипом головної героїні роману “Прощавай, зброє” заведено вважати виключно Агнес фон Куровскі. Проте Кетрін Барклі не має нічого спільного із Агнес фон Куровскі навіть зовнішньо. Судячи зі світлин того часу, Агнес – темноока брюнетка, статури радше тендітної. Натомість Кетрін Барклі головний герой бачить отакою: ” височенька на зріст. Одягнена в біле, — я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима”. Цей портрет зовсім не подібний на світлини Агнес фон Куровскі, зате дивовижно нагадує одну фотографію, уміщену в біографії Гемінгвея роботи Карлоса Бейкера.
Портрет Хедлі Річардсон!
Мало того, уже згодом, у розпал роману герой зауважує: ” І обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:
— Точнісінько, як клавіші в рояля”.
Ми ж памятаємо, що сам Хем на роялі не грав.
І пригадуємо хто з його близьких мріяв про карʼєру піаністки.
Роман розгортається якось дуже стрімко, втім точно так само стрімко розгортався і роман Гемінгвея… з тією ж таки Хедлі.
До речі, мені насилу вдалося відшукати її фото крупним планом. В книжках про Гема повно знимків Полін Пфайфер та Марти Геллхорн, а Хедлі завжди “шоста справа в третьому ряду”
***
Від молодості до старості Ернест Міллер Гемінгвей декларував, що наслідує творчі принципи Йогана Себастьяна Баха.
А проте декларація – одне, а реальність – друге.
З Гемінгвея вийшов пристарілий варіант Моцарта. Причому в останні роки життя і перші роки посмертя прецизійно римуються навіть моторошні дрібниці.
Іронія історії?
Чи естетики?
***
Просто дивно, чому досі ніхто не помітив цієї очевидної подібності.
Чи може хтось уже помітив і написав, тільки мені ота публікація ще не трапилася.
Одним словом в літературі США другої половини двадцятого століття мала місце і навіть наробила певного резонансу книжка, закроєна точно за лекалами Гемінгвеєвого роману «Прощавай, зброє!»
Італія.
Загумінковий закуток загумінкового фронту світової війни.
Наполовину елітарне, наполовину опереткове військо у якому нема рядових.
Любовна інтрижка головного героя з іноземкою.
Нагорода, отримана від спантеличеного начальства ні за що.
І наприкінці – «особистий сепаратний мир» шляхом дезертирства.
Впізнали?
«Catch-22» Джозефа Геллера. Нині цей роман можна надибати у кожній пристойній книгарні у перекладі Олени Фешовець, виданому «Книги-ХХІ» в 2016 році. Хоча мені значно більше подобається невеликий ошатний томик видавництва «Дніпро» зразка 1988 року під назвою «Пастка на дурнів». Переклад Миколи Мещеряка краще відображає отой ідіотський мажор в який Геллер перетранспонував загалом мінорний роман Ернеста Гемінгвея.
***
“Райський сад”
Можливо, найрозумніший роман Гемінгвея
10/10
Гемінгвей наслідує Баха не тільки в контрапункті, але й у символізмі. Глибоко символічні найменування персонажів. Девід – англійська форма імені Давид, яке асоціюється в першу чергу із найвідомішим літератором Старого Завіту, ізраїльським царем і поетом. Імя Кетрін такого символічного навантаження не несе. Але героїня цим іменем невдоволена і вимагає, щоб чоловік називав її то Пітером, то Відьмою.(“Я твоя Відьма. Можна й мені скляночку цього самого?”) Вірніше, звертання “Відьма” фігурує тільки в українському перекладі Володимира Митрофанова. В оригіналі самоприсвоєне прізвисько героїні – Devil. Отож книга, яка на перший погляд видається романчиком про любовний трикутничок насправді трактат про заздрість нечисті, яка не має здатності творити, до кожного творця, про диявольські спроби зруйнувати кожен акт справжньої творчості і про обовʼязок митця протистояти цим спробам. У “Фієсті” молодий Гемінгвей використав католицьку стилістику. “Райський сад” – повернення до джерел. Тут вже нема католицької стилістики. Але є християнська тема. Головна тема.
Кетрін вважає своїм обов’язком бути чоловікові персональним демоном і перетягти його на темну сторону: “Тебе не дуже важко спокусити, і дивитися на це страшенно смішно”. Чоловік спершу знічений. Потім ошелешений. А потім художник перемагає у ньому закоханого самця – і він починає боротися.
***
Американський роман сягнув мистецьких вершин і максимуму впливу на суспільство одразу після того, як американські видавці навчилися продавати романи американських авторів у кількостях, достатніх для того, щоб дещиці з виторгу вистачало на пристойний гонорар автору. Згадаймо, як Гемінгвей описав розрахунок цього гонорару в романі “Райський сад”. Як на мене – одна з найапетитніших сцен в усьому його прозовому доробку:
“Він замовив вермуту з содовою, дістав із кишені складаного ножика й розрізав конверти. Всі три були від його видавців, і два з них аж роздималися від газетних вирізок з рецензіями та відбитків рекламних оголошень. Девід ковзнув очима по вирізках і взявся читати довгого листа. Лист був підбадьорливий і помірковано-оптимістичний. Мовляв, ще зарано говорити, як піде книжка, але поки що все начебто добре. Більшість відгуків цілком схвальні. Звісно, є й інші, але цього слід було сподіватися. У вирізках підкреслено речення, які передбачається використати в подальшій рекламі. Видавець хотів би сказати більше про перспективи продажу книжки, але його тверде правило — не робити жодних припущень, коли йдеться про торгівлю. Це хибна практика. Головне — книжку зустрінуто так, що кращого годі й бажати. Успіх у критики просто-таки сенсаційний. Та він сам побачить відгуки в пресі. Початковий тираж книжки становить п’ять тисяч примірників, але, зважаючи на позитивну реакцію критики, вже замовлено другий. У подальших рекламних оголошеннях буде зазначено: «Друкується додатковий тираж». Видавець сподівається, що автор задоволений і заслуженим успіхом книжки, й усім іншим, чого він найвищою мірою заслуговує. На закінчення йшли найщиріші вітання авторовій дружині.
Девід позичив у офіціанта олівець і почав множити два долари п’ятдесят центів на тисячу. Це було неважко. Десять відсотків від цієї суми становили двісті п’ятдесят доларів. А як помножити на п’ять, то виходило тисяча двісті п’ятдесят. Відняти від них сімсот п’ятдесят авансу. Залишається п’ятсот доларів, що належать йому за перший тираж.
Тепер другий тираж. Скажімо, дві тисячі примірників. Це ще дванадцять з половиною відсотків від п’яти тисяч доларів. Принаймні так зумовлено в угоді. Виходить шістсот двадцять п’ять. Та, може, дванадцять з половиною відсотків платять тільки після десяти тисяч примірників. Ну, коли й так, усе одно він матиме ще п’ятсот доларів. А разом — тисячу”.
Для повного розуміння ситуації варто уточнити, що долар до Великої депресії та Другої світової війни – це зовсім не те що зараз. Воно й тепер тисяча баксів гонорару за першу книжку – нездійсненна мрія українського прозаїка-початківця. Але у другій половині двадцятих років, коли розгортається дія “Райського саду”, автомобіль “Форд-Т” у базовій комплектації коштував п’ятсот вісімдесят доларів, а на три долари пересічна американська родина могла харчуватися тиждень.
Ви можете подумати, що США з їхнім щоденним практицизмом та культом бізнесу – виняток, а не правило. Але і в сонячній безтурботній Франції найбільш талановиті автори перебігли з театру в романістику саме внаслідок того, що вона стала багатотиражною і прибутковою для видавців та рентабельною для авторів. Таким чином стали можливі і Дюма-пер, і Бальзак, і навіть Жуль Верн та Еміль Золя. І британський роман вибухнув як явище саме тоді, коли його видавці вийшли на наклади від сорока тисяч і завели звичку акуратно платити авторам. Хвиля любительщини кінця вісімнадцятого – початку дев’ятнадцятого століття дала Британії максимум Джейн Остін та Вальтера Скотта, хоча останній і конвертував свою творчість у цілком пристойні прибутки та в кінцевому підсумку розплатився за це банкрутством. Проте Діккенс, Теккерей, Уїлкі Коллінз з’явилися в них після того, як видавці навчилися друкувати товсті романи дешевими помісячними випусками і акуратно розсилати їх поштою широким народним масам… і після того,як прогресивні прозаїки показали китам видавничої індустрії, що можуть обходитися і без них. Як приміром Діккенс, котрий заснував свій власний альманах саме для того, щоб друкувати романи свої та колег і при цьому ділитися прибутками тільки з друкарнями та поштою, обминаючи видавництва з їх роздутими штатами і непомірними апетитами.
До чого це я? До того, що не варто чекати “українського Гемінгвея” виключно з окопів Донбасу. Його породить не так війна, як зміна ставлення видавців до сучасної української прози та методів її видання та реалізації.
Хотілося б до цього дожити.
***
Трагедія лейтенанта Генрі із “Прощавай, зброє в тому, що він готовий віддати життя за свободу чужої країни, а населенню тієї країни не потрібні ані його жертва, ні власна свобода. Він самотній серед людей для яких ладен був жити й помирати. У часи моєї молодості радянські літературознавці часто називали «Прощавай, зброє!» антивоєнним романом, цитуючи хльосткі фрази на зразок: «Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим то ми й устряли в цю війну. – А вони ще й наживають на ній гроші».
Такі тези справді трапляються в тексті роману. От тільки виголошують їх другорядні, або й зовсім епізодичні персонажі. Гемінгвей дивовижно точно відтворює атмосферу суспільства, яке «втомилося від війни», хоча війна його майже не зачепила.
***
Ернест Гемінгвей часто переносив на опис попередньої досвід,здобутий на наступній.
Я в принципі маю на увазі війни. Але хід вашої думки мені теж вельми подобається.
Формула «Для кожного нового роману Хемові потрібна була нова кобіта», проголошена, як ми пам’ятаємо Скоттом Фітцджеральдом, кульгає хоча б тому, що для того, щоб описати будь-яку тяглу в часі подію – історичну епоху чи любовну історію – треба дочекатися, поки той час закінчиться.
Зовсім закінчиться.
Але свіжі враження й емоції, детальки й подробиці теж нестримно просяться в текст (хотів було написати «під перо», але вчасно згадав, що наш герой принципово писав чернетки олівцями, а чистовики вицокував на друкарській машинці) Тому й виникають такі непрості для «кроватних критикиць» колізії: Кетрін Барклі мало не порівну списана з Агнес фон Куровскі та Полін Пфайфер, Мати Тома з «Островів в океані» – якесь уже зовсім неможливе, проте цілком вірогідне і життєздатне поєднання Хедлі Річардсон та Марти Геллхорн.
А проте були в творчому доробку Гемінгвея романи, написані не після любовної історії, а замість неї. Як подумаєш, то завжди краще замість можливої любовної інтрижки написати про неї художній текст. Відчуття й емоції практично ті самі, а замороки й матеріальних витрат в рази менше. А коли текст вдасться – на ньому можна ще й заробити трошки.
А спробуйте заробити щось на любовній інтрижці.
Особливо, якщо ви – мужчина).
***
Нє, куме… Наш Гемінгвей – це Олесь Гончар, причому гемінгвеїший за самого Гемінгвея. Бути Гемінгвеєм в Мічігані чи на Кубі було легко і просто. А от бути Гемінгвеєм у повоєнному, сталінському Дніпропетровську… Та й за підсумками творчого життя Гончар перескочив саме ті планки, які Гемінгвей собі поставив, але не дострибнув.
***
Робота в газетах сформувала Гемінгвея-письменника.
Вона ж і перешкодила йому в реалізації “плану номер один” усього його життя.
Він же прагнув не просто “написати великий роман про велику війну”. Велика війна в романі мала бути свіжою, персонально пережитою автором.
А справді великий твір про велику війну може бути тільки історичним.
І писати його можна аж після того, як епоха, що викликала описувану війну уже закінчилась і надається до ґрунтовного історіософського осмислення.
Саме тому письменники на яких Ернест Міллер Гемінгвей орієнтувався в гонитві за званням “світового письменника” номер один – Віктор Гюго та Лєв Толстой опублікували “Знедолених” та “Війну і мир” через півстоліття після наполеонівських війн. І саме тому великий роман про велику війну належить перу цілком кабінетного автора, що замість поїздок по фронтах вивчав у бібліотеці книги та періодику шістдесятилітньої давності.
Втім, правильніше було би сказати не “вивчав”, а “вивчала”. Вона теж народилася в самому кінці ХІХ століття, теж не отримала диплома про вищу освіту, теж певний час мала відношення до Американського Червоного Хреста, теж протягом всього життя ніби магнітом притягувала до себе аварії та травми, теж попервах заробила собі ім’я і “набила руку” на газетній роботі. Теж вельми полюбляла випити і так само нехтувала вимогами “сухого закону”. Навіть перший її шлюб виявився таким самим коротким і невдалим. А от з другим їй пощастило набагато більше. Чоловік – професійний філолог, успішний редактор та рекламіст вчасно підкинув їй ідею великого роману про єдину велику війну в історії Сполучених Штатів Америки. Від моменту закінчення якої на той момент минуло цілком достатніх шістдесят років. Це був шанс, який випадає раз на життя, та й то не кожному прозаїку. І вона використала його із методичною працьовитістю парового роторного екскаватора.
На вихід у світ її книги Гемінгвей міг і не звернути уваги. А от на присудження цій книзі Пулітцерівської премії уже наступного року після виходу либонь таки звернув. Сам він отримає цю найпрестижнішу літературну нагороду Сполучених Штатів тільки через шістнадцять років. І демонстративно віддасть старшому синові Джону на виховання першої своєї онучки Марго. Онучка обере фах актриси і в прискореному режимі повторить біографію діда: рання слава, проблеми із особистим життям, зловживання алкоголем і несподівана смерть з ознаками самогубства…
Але мене більше цікавить інше.
Чи зрозумів Гем у тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році, що його поїзд пішов? І що перепусткою у купе класу “люкс” виявився не його майбутній супербестселер про супергероя, а вже написана і видана, замаскована під жалібний романчик для домогосподарок, книга із безпретензійною на перший погляд назвою…
