Щавінська Ганна
Гадюка в полі
Тернопіль, Богдан, 2024
160 сторінок
До компактних романів я небайдужий віддавна. Як би їх не називали: мікророман, малий роман, кіноповість чи novella.
Тому, як тільки з’явилася інформація про те, що у світ виходить малий роман “Гадюка в полі”, який 2021 року здобув відзнаку «Малі романи» Міжнародного конкурсу “Коронація слова” від часопису «Дебют-газета» – я налаштувався його придбати. Тим паче,що авторка народилася в Здолбунові. Це місто дало українській літературі Сергія Гридіна, а Здолбунівщина – Уласа Самчука.
Але нагода нормально і ґрунтовно прочитати “малий роман” трапилась тільки тепер. Звісно, я цією нагодою скористався: забився з книжкою у затишний тихий куточок — і заглибився.
Доповідаю результати.
Роман вдався.
Незважаючи на невеликий обсяг.
Жанри в сучасній прозі прозі – це не про обсяг, не про кількість знаків з пробілами.
Це про кількість точок зору на проблему з життя і на сюжет тексту.
Одна точка зору – оповідання.
Дві-три точки зору – повість.
Чотири і більше точки зору — роман.
“Гадюка в полі” – це якраз чотири точки зору. Сюжетну ситуацію показано почергово очима чотирьох персонажів.
Троє з них явно не дружать з головою.
Четвертому, найбільш ажекватному і відповідальному, доводиться розплачуватися за дії та бездіяльність трьох вищезгаданих. От написав попереднє речення — і подумав, що вже десь бачив подібні пропорції. Двадцять п’ять відсотків притомних, які мусять розсьорбувати наслідки того, що сімдесят п’ять відсотків витворяють що їм в голову збреде.
А це важлива ознака справжнього роману. Важливіша навіть за кількість знаків з пробілами. Справжній роман, про що би не оповідав його сюжет, завжди розказує щось несподіване і важливе про те суспільство, про ту соціальну атмосферу у яких автор його писав.
А ще — в справжньому романі завжди є хоча б невелике пророцтво. Навіть якщо його попервах не розуміє сам автор, а читачі розуміють заднім числом. “Гадюка в полі” оповідає про те, як жертва насильства намагається зрозуміти, пояснити собі причини поведінки агресора, знайти шлях до того, щоб агресор заспокоївся і припинив агресію.
А агресор заспокоюватися не збирається. Агресор робить те, що робить не тому, що має якусь вагому причину — а просто тому, що може.
З двох поліціянтів, які мали би втрутитися в ситуацію і припинити її, молодша не має для цього достатньо можливостей, а старший переконаний, що жертва винна сама і чим скоріше вона виконає всі намагання агресора — тим скоріше отримає омріяний мир і спокій.
Правда нагадує вчорашню стрічку новин?
А рукопис роману “Гадюка в полі” був готовий найпізніше 30 листопада 2020 року.
Щоправда там описаний вище сюжет розвивається не в міжнародній площині, але в домашній. Як у тисячах інших книжок про насильство в сім’ї… але зовсім інакше.
Зараз я ловлю себе на думці, що якби отаку книжку написав чоловік, то гендерно пильні редакторки придушили би рукопис ще в сповитку і сховали би трупик в одній з численних редакційних шухляд. Або увесь перший наклад скупили би в книгарнях пильні посестри, спалили би десь в котельні, а попіл змішали би з цементом і змурували би на тому розчині гараж, або й нужник.
Однак цього не сталося. “Гадюка в полі” вийшла у світ цілком пристойним, як для нинішньої України, накладом в тисячу примірників.
Поки що її подекуди пробують паплюжити в коментарях. Ліниво і одноманітно. Трохи схоже на те, як кілька років тому одноманітно і ліниво паплюжили в коментарях мою “Літературну кухню”.
А я наполегливо рекомендую малий роман з великим смисловим наповненням усім шанувальникам української літератури.
Особливо — тим нечисленним чоловікам, які досі читають книжки.
І намагаються до усього в житті підходити логічно.
