Янкевич Віктор. Я не забуду. – Крихівці: Магура, 2025. – 264с.
Ще одна книжка про ту саму війну.
Теперішню. Нашу.
Появу масової “Окопної прози” про російсько-українську війну у нас прогнозували ще від середини 2014 року. Принаймні вже тоді Олександр Ірванець сказав в інтерв’ю Юлії Бондючній: ” Десь на сході зараз бігає з автоматом наш Еріх Марія Ремарк”. Портал на якому опублікували те інтерв’ю уже не існує. Але текст зберігся, бо потрапив до книжки “Волинська височина”. Так що навіть в електронну епоху інформаційний резерв людства — саме паперові книги.
А прогнози уже частково справдилися.
Фейсбучна стрічка повна повідомленнями про передзамовлення та презентації “книжок, написаних в окопах”, про онлайн-брифінги та живі зустрічі з їх авторами. Сотні молодих людей, прямо причетних до найважливішої події в житті країни і суспільства, хочуть розповісти про унікальний досвід з пограниччя життя і смерті. Розповісти і бути почутими. Є й інший полюс: письменники, які їдуть чи їздять на війну, щоб написати про війну. Приміром в Польщі зараз набирає обертів популярність роман “Нуль” Щепана Твардоха. Колеги і колегині на чергуваннях вже кілька разів з пафосним придиханням пропонували мені негайно купити і прочитати книжку, яку їхній польський письменник написав про нашу війну. Нашим поглядом на нашу війну польські видавці і читачі цікавляться не настільки активно.
Втім, не виключаю, що в ці хвилини хтось із вирощених на грантах зірок сучукрліту уже шпорить гуглтранслейт та штучний інтелект і шпарить затребуваний і проплачений переклад. І зовсім скоро якесь наше видавництво із пафосним придиханням покладе на прилавки польську книжку про нашу війну, а інформаційним простором побіжить хвиля професійних промоційних матеріалів і захоплених аматорських відгуків. Наші книгарі та книголюби дуже вміють і дуже люблять піарити вже розпіарене.
Може колись і я прочитаю роман Твардоха. І читачі “Красивого і корисного” будуть першими, хто про це довідається. Але в першу чергу мій скупенько відміряний читацький час належить книгам старшого лейтенанта Гридіна, сержанта Коломійчука, солдата Янкевича… і декого з цивільних фахівців, які працюють на Сили Оборони, але про це поки що не варто говорити занадто голосно. Книгам тих, хто прийшов на війну уже сформованим письменником, але на солдатські посади.
Віктор Янкевич — один із них. 24 лютого 2022 року він пішов до війсккомату з шістьма опублікованими книжками в різних жанрах, набитою рукою і набутою репутацією міцного умільця. Тепер приношений піксель і Золотий хрест дають йому право говорити від імені солдатів цієї війни. Але своїм, індивідуальним, добре поставленим авторським голосом.
В новому романі Янкевич не відмовився від апробованого творчого методу — взяти перевірену, навіть стандартну жанрову схему — і наповнити її автентичними реаліями конкретної ситуації — місця і часу. Адже хороша книжка завжди не “про щось”, а “про когось”.
А ще — про суспільство, у якому цей Хтось живе.
Всі події книги “Я не забуду” читач бачить очима одного головного героя — командира розрахунку 155-міліметрової гаубиці, старшого сержанта, якого на війні всі називають “Тимофійович”, а про своє їм’я — Михайло – він згадує тільки в нечастих відпустках. З точки зору редакторського занудства, книжка з такою композицією — таки повість, а не роман. Але остаточне право на жанрове означення належить автору. На відміну від більшості “книжок про війну” Тимофійович зовсім не є автопортретом автора, спробою воздвигнути “пам’ятник собі”. Хоча б тому що Тимофійович значно старший. Не тільки за званням і посадою, але й за віком. Майже на двадцять років. Янкевич і в цьому тексті проявив своє давніше уміння — позичати власний життєвий досвід зовсім не схожим на себе героям.
Тимофійович “вірив у силу, яку людина може надати речам” і “завжди говорив: якщо аналізувати все, що відбувається, запам’ятовувати і хоч інколи вмикати мозок, аби зводити все докупи, можна легко передбачувати ті, чи інші події”.
Саме через передбачлиівість та людяне, хоч і вимогливе, ставлення до підлеглих Тимофійовича люблять солдати гарматного розрахунку. Розрахунок уже два роки перебуває в найважливіших місцях війни і при цьому не має бойових втрат.
Але як тільки Тимофійовича зненацька відпускають у належну йому відпустку…
Тобто можна сказати, що головний герой — стандартний для окопної прози. І оточує його такий самий стандартний набір персонажів другого плану: трохи молодший і протилежний за темпераментом давній перевірений друг, і зовсім молодий солдатик, якому в голові тільки забави і жартики, і недавно призначений начальник, при якому зненацька зникли ті матеріальні блага, які головний герой та його підлеглі мали при начальнику попередньому. “От чого за старого комдива було все в достатку: і провізія, і соляра, і бензин. І виплати нормально нараховувалися. А прийшло ось це і…”. Навіть благородне роздратування фронтовика, який на хвильку потрапив у благополучний тил, де працюють кафе, і п’ють пиво цілком придатні до служби особи чоловічої статі теж описане уже не раз.
Але книга “Я не забуду” зовсім не виглядає вторинною на тлі баталістичної традиції у світовій прозі дев’ятнадцятого-двадцятого століть.
Бо деталі й подробиці у Янкевича — такі, як ні в кого до нього.
І працює він з ними як ніхто перед тим.
Це і створює в читача відчуття автентичності, відчуття присутності саме на оцій конкретній російсько-українській війні. Конкретний стан конкретних людей на конкретному її етапі. Саме в конкретній точці Запорізької області. А потім — саме в конкретному місті на Тернопільщині. Маємо цікаву географічну риму нового роману з дебютним. Дія роману “Тенета” (2018), найпершого, і поки що найкращого, детективу Янкевича теж відбувається у Запоріжжі та Тернополі.
Після закінчення війни таких книжок уже не напишуть. Бо на пам’ять про те, як проходила війна буде суттєво впливати знання про те, як вона закінчилася.
Може тому в романі “Я не забуду” на відміну від більшості стандартних книжок “про війну” немає хепі-енду. Одна сюжетна лінія завершується гармонійним подружнім косонансом, але друга залишається нерозв’язаною.
І третя.
Втім, нічого дивного. В таких сюжетних лініях і не може бути хепі-енду.
Принаймні поки війна.
Свої найдосконаліші “опус магнум” про війну фронтовики зазвичай пишуть років через п’ятнадцять після її завершення. Але оскільки мої особисті шанси дожити до найкращої книжки Янкевича про війну вельми примарні, я дуже вдячний йому за написане й опубліковане тут і зараз.
Бо ж навіть в електронну епоху інформаційний резерв людства — саме паперові книги.
Поділись
