У лютому цього року на Шумщині відбувся фестиваль української книжності “На білому коні”. Вручали Всеукраїнську премію імені Уласа Самчука. Але письменник Петро Кралюк не стільки переймався свіжо отриманим лауреатством, скільки шукав можливості запастися матеріалом для роботи над новим твором. І попросив організаторів фестивалю заїхати в село Обич. Оглянув місце, де стояв давній монастир святого Миколи, поле, де за легендою відбулася битва волинських ратників з татарськими наїзниками…
І пообіцяв найближчим часом написати роман про ці місця.
Практика письменницької праці красномовно свідчить: “найближчий час” в силу різних причин часто може серйозно розтягуватися.
Проте уже влітку був готовий перший варіант тексту. До початку осені роман оформився остаточно. Якраз вчасно для того, щоб потрапити у видавничий план серії “Ім’я на обкладинці”, яку саме започаткувало тернопільське видавництво “Навчальна книга – Богдан”. І кілька днів тому ошатний томик, прикрашений графікою Олега Кіналя в серійному обрамленні роботи Марії Лавренюк, побачив світ.
На найперше питання читача “Про кого книжка?” вичерпну відповідь дає уже його обкладинка. Роман називається “Данило Острозький: образ гаптований бісером”. Перед нами – біографія засновника княжої династії Острозьких, що жив у чотирнадцятому столітті.
“Темні віки” були і у волинській історії. Щоправда припали вони не на раннє Середньовіччя, як європейські Dark ages, а на більш пізні чотирнадцяте-п’ятнадцяте століття. Той же Петро Кралюк у осмислив цей період так:
“У період Середньовіччя Волинь належала до однієї з найбільш “книжних земель” Русі. Тут у 13 ст. був написаний Волинський літопис (часто він у нас іменується Галицько-Волинським, хоча на Галичині не писався). Волинський князь Володимир Василькович сам переписує книги. Такого в інших землях не було. Книги переписувати тут замовляють навіть бояри. У 16 ст. на Волині – розквіт книжності. Тут вперше на руських землях з’являється авторська література. Зрозуміло, без великої книжної традиції тут такого не сталося б. Але чомусь з чотирнадцятого століття до нас не дійшло практично ніяких пам’яток, які б дали можливість реконструювати історію цієї землі. Хоча тоді Володимир, столиця Волині, не втрачає свого значення. Тут правлять руські князі. Вони навіть видають латинські грамоти. Так ось – у той час у Новгороді літописи пишуться, в Заліссі – пишуться, в Литві – пишуться, а на Волині – ні”.
Проте відсутність літописання ще не значить повної відсутності історичних джерел з того періоду. Автор використав іноземні джерела та місцеві легенди, праці археологів та нумізматів. Головний герой з самого дитинства опиняється у вирі п’ятдесятилітньої війни за спадщину Романовичів. У передмові автор роману зазначив: ” …та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від польських земель Сілезії та Помор’я й почала здійснювати експансію на Схід – спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке значно розширило свої кордони за рахунок Русі, власне нинішніх українських земель”.
Формально руські князі програли ту війну. Волинські та галицькі землі втратили державну самостійність, опинилися під владою зажерливих і безпринципних сусідів. Проте Данило Острозький у другій половині життя знайшов оптимальний вихід з критичної ситуації. Замість продовжувати нерівну і безперспективну боротьбу з численними нападниками за цілу Руську державу, він почав розбудовувати елементи державності на підвладних йому землях південної Волині. Мине два століття – і ця політика, продовжена нащадками, дасть блискучі результати. Князі Острозькі стануть некоронованими королями Русі, їхнє особисте військо за чисельністю та оснащенням переважатиме королівські, а при княжому дворі процвітатимуть українська ученість та культура.
Власне на вершині могутності та розквіту князь Василь Костянтин Острозький повертається думкою до витоків і наказує одному з кращих своїх книжників Василеві Суразькому створити життєпис прародителя княжого роду. Добре обізнаний зі скарбами волинської книжності Василь Суразький їде до Миколаївського монастиря в Обичі, оскільки в монастирському архіві колись знайшов папери про те, що монастир цей заклав князь Данило Острозький. І починається захоплююче історичне розслідування. Не переказую тут його перебігу, щоби не красти в читачів задоволення самим простежити увесь процес. Зазначу тільки, що перед очима дослідників і читача проходить ретельно відтворена й систематизована історія північної Шумщини чотирнадцятого століття. Доти ми мали про неї тільки розрізнені, не зрозумілі без перекладу, згадки латиною. Зі сторінок роману постає різнобарвна картина протистояння волинських князів загарбанням польського короля Казимира Третього і наскокам татарських орд, хитросплетінь європейської дипломатії і буденних пристрастей, які часом плутали і рвали найдосконаліші дипломатичні павутини. Раз по раз на сторінках роману постають замки Данилів і Стіжок, Сураж і Обич.
Петро Кралюк відновлює для читачів не тільки життєпис самого князя та історичне тло його епохи, але й принципи та прийоми роботи творців давньої української книжності. От як виглядає в його реконструкції початок літописної статті про битву в околицях Обичі: ” …дізналися татари, що князь Данило град Острог розбудував. І багато туди люду із Галичини привів – умілого, ремісничого. І що землі коло Острога не бідними є.
Захотіли татари влаштувати наїзд на краї острозькі. А князь Данило дізнався про те. Порадився із боярами своїми. Й сказали вони йому: «Краще зустрінемо татар на кордоні землі нашої, щоб ординці люд наш не побили й добро його не забрали. Бо сила землі – в її людях». І рушив князь Данило з військом своїм у бік Шумська. І стало воно на пагорбі високому біля села Обич.
На північ від того горба були ліси густії. А з півдня – пагорби й улоговини. І йшло цими улоговинами військо татарське. І текла там річка Требушівка. Ніби й невеличка вона, але болотиста дуже. Якщо чоловік у її плавнях заблукає, то й згинути може.”
Проте головна тема книги – не битви та перемоги. Роман скоріше про осмислення спадщини, якого потребує кожен народ у поворотних, переломних точках власної історії. Читач разом з автором осмислює спадщину острозького культурного центру кінця шістнадцятого століття. Чільний діяч того осередку осмислює спадщину Данила Осторозького. Та й сам князь вдумливо вдивляється у спадок по князях Романовичах, що правили за кілька століть до нього.
Саме це осмислення робить роман не тільки цікавою, але й пожиточною лектурою, окрасою серії “Ім’я на обкладинку”.
