Селище міського типу Шумське, на той момент коли я в ньому народився, вже мало би стати типовим радянським райцентром.
Але до кінця так і не стало.
Ані цілком типовим.
Ані цілком радянським.
Може тому, що ні на мить не забувало, що насправді воно ніяке не селище, і не Шумське, а княже місто Шумськ, відоме щонайменше від 1149 року і згадане в літописах княжої доби вісімнадцять разів.
В Шумську за всі 53 роки останньої російської окупації (так званої “радянської влади”) так і не поставили пам’ятника Леніну. Зате одну з вулиць назвали “Жертв революції”. Офіційно вона називалася “Жертв революції 1905 року”, але так писали тільки в документах, які мало хто бачив. А от на вуличних табличках, які бачили всі, рік чомусь ніколи не поміщався.
І в шерензі видатних земляків, про яких розказували в школі, був не тільки піонер-герой Вася Шишковський, але й декабрист, капітан царської армії Костянтин Густавович Іґельстром.
А ще – справжній католицький ксьондз в сутані!
Під його портретом в червоному кутку Шумської середньої школи писалося, що це Гуго Коллонтай, філософ і революціонер-демократ.
Я тоді вже чув анекдот про Заблоцького, хрестик і труси і завжди згадував його коли бачив цей портрет і підпис. Хотілося дізнатися про Коллонтая більше, щоб з’ясувати ким же він був насправді – революціонером чи таки священиком. Але в офіційній “Історії міст і сіл УРСР” писалося точно те саме: революціонер-демократ і філософ”. Я вже майже махнув рукою на цю дражливу тему, але при черговому копирсанні в фонді центральної районної бібліотеки натрапив на книжку в коричневій палітурці з написом “Мариан Брандыс. Исторические повести”.
“Певно литовець” – подумав я про автора.
Розгорнув – і наткнувся на цитату з книги того самого Гуго Коллонтая про якого намагався щось довідатись. Книгу я випозичив.
Повернув через належні чотирнадцять днів.
З переконанням, що Маріан Брандис – мій улюблений історичний письменник. І що таку саму книжку варто купити собі при найближчій нагоді.
Найближча нагода трапилась через двадцять сім років.
А ще трохи згодом, під час першої нормальної письменницької поїздки до Польщі я довідався, що Мар’ян Брандис написав значно більше, ніж оті три історичні романи, які я прочитав у російському перекладі.
Кожен епізод життя Маріана Брандиса починається як щось типове і закономірне, а закінчується вельми несподіваним фіналом.
Він народився у сім’ї єврейського банкіра, закічив гімназію і юридичний факультет університету, працював у суді – і вимагав, щоб його записали поляком.
Його мобілізували як підпоручника резерву у переддень Другої світової війни. Перші бої в яких взяв участь підпоручник Брандис були з радянськими військами у районі Сарн. Проте в полон він потрапив до німців.
І це, як не дивно, урятувало йому життя.
Бо з радянського полону йому світила пряма дорога до розстрільної ями в Катині чи в Харкові. А в німецькому полоні він потрапив в офіцерський табір для полонених. А в таборі, коли довідались про єврейське походження підпоручника Брандиса його не вислали до концтабору, а тільки перевели відокремлений єврейський барак, де він і дочекався звільнення. А до закінчення війни підпоручник Брандис встиг зробити непогану кар’єру у Народному Війську Польському – став військовим кореспондентом, висвітлював підписання капітуляції 8 травня 1945 року. Репортажі з Німеччини репортер Брандис присилав до редакції на особистому поштовому папері Адольфа Гітлера.
Репортаж у Польщі ХХ століття – це цілком навіть література. І то цілком солідний і шанований жанр. Берлінські репортажі Мар’яна Брандиса зробили йому фахову репутацію, яка у повоєнній Європі часто заміняла офіційні дипломи. Тому Брандиса прийняли на роботу в тижневик “Світ” і часто висилали у закордонні відрядження. Його репортажі не тільки приваблювали читачів періодики, але й цілком успішно складалися в книжки: “Італійські зустрічі”, “Початок повісті”… Вони принесли Брандисові не тільки читацьку симпатію, але й офіційне визнання: Державні премії 1950 та 1953 року, одразу офіцерський Хрест ордена Відродження Польщі в 1954 році.
Взаємність з владою і роман із жанром репортажу закінчились у Брандиса майже одночасно.
Близько 1956 року. На чотири роки письменник замовк, після чого дебютував одразу книгою у цілком новому для себе жанрі.
Втім, якщо дуже вже хотіти відстежити ґенезу перетворень Брандиса у другій половині п’ятдесятих років двадцятого століття, то перехідну форму знайти таки можна. Це книжечка репортажів про польські міста “Про королів і капусту” 1958 року. Локальний колорит неможливо представити без історичних нотаток про місто. І ці нотатки в репортажах є. Збірник “Про королів і капусту” трошки нагадує томик “Подорожі до Польщі” Ярослава Івашкевича, скомпонований з репортажів різних літ у сімдесятих роках двадцятого століття.
Але зовсім інакший.
Репортажі Брандиса значно компактніші. Їх інформаційна насиченість набагато вища, а кожна деталь працює на створення образу, який запам’ятовується на ціле життя.
В 1960 році вийшла перша історична книга Мар’яна Брандиса – “Невідомий князь Понятовський”. В російському перекладі її чомусь перейменували на “Племянник короля”. Станіслава Понятовського пам’ятали як найменш яскравого родича останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського екстравагантного багатія, сина ще більш екстравагантного батька, який у переломний для Речі Посполитої час подав у відставку з усіх посад і виїхав в Італію, де відбив дружину у шевця, а у вільний час займався археологією. Брандис показує Станіслава Понятовського зовсім в іншому світлі. Меценат мистецтв, обдарований історіограф та економіст, практик нових підходів у сільському господарстві. І шляхтич, який поставив власну гідність вище за інтереси “фамілії” Понятовських, яка намагалася зробити його спадкоємцем трону по дядькові. Брандис ще не раз писатиме книги про нібито “найменш яскравих” представників епохи і щоразу від цього виграватимуть книги та їхні читачі. “Найменш яскраві” не затіняють власним сяйвом саму епоху, дозволяють роздивитися у деталях та подробицях той світ, у якому вони жили.
“Невідомий князь Понятовський” – енциклопедична панорама Речі Посполитої у її сутінкові роки. Книжка обов’язкова для прочитання кожному.хто хоче зрозуміти чому найбільша держава Європи завадилася так швидко й безповоротно.
Втім і з “найбільш яскравими” персонажами епохи Маріан Брандис давав ради цілком незле. Приміром, не було у післявоєнній Польщі жодного дорослого громадянина, який би не знав ким була Марія Валевська.
“Польська дружина Наполеона!” – з гордістю відповідали старшокласниці й пенсіонери, робітники та представниці трудової інтелігенції. Читали перекладену з французької книгу прямого потомка Марії Валевської французького графа Орнано, який використовував і цитував особисті щоденники та рукописні мемуари самої Валевської.
Мабуть тому книга Маріана Брандиса “Клопоти з пані Валевською” – це розповідь не тільки і не стільки про біографію пані Марії, стільки про те. як автор книги вишукував деталі й подробиці цієї біографії. Вже на тридцять четвертій сторінці Брандис ставить ключове питання своєї книжки: “А може все було зовсім не так, як вважали всі?” І конкретизує: “Може не старий багач купив собі молоденьку зубожілу дівчину, а навпаки – молодій дівчині з добрим потягом, яка мусила вийти заміж родина купила старого марнотратника, який завжди потребував грошей? Признаюся, що висуваю цю гіпотезу без глибокої переконаності і з тяжким серцем, бо сам не люблю, коли з-під рожевої романтичної казки виглядає брутальне життя”.
Брандис-історик сподобався широкому читацькому загалу ще більше як Брандис-репортер. Тим більше, що свої книги про давні події він писав так само як попередні книги про далекі країни. За стилем це були навіть не оповіді “ґавенди” як у Мельхіора Ваньковича, а скоріше довірчі розмови. Читач почувався допущеним у ближче коло спілкування з автором. Це ще не був “перехід на ти”, але вже перехід від “Szanowny Panie Syniujku” до “Drogi Panie Sergiuszu”.
Цей перехід майже втрачений в Третій Речі Посполитій, особливо у професійно-командному спілкуванні. Як зауважив один із видатних польських акторів, на знімальному майданчику краще зразу перейти з усіма на “ти”, бо “ти дурню!” вимовляється легше і звучить значно дохідливіше ніж “пане дурню!”
Але дуже багато значив у Другій Речі Посполитій за якою потайки ностальгувала інтелектуальна еліта Польської Народної Республіки. Маріан Брандис спілкується з читачами як із давніми знайомими. Не дуже близькими. Але давніми: “Читачі моєї книжки “Невідомий князь Понятовський” пам’ятають як різко обходився у Версалі із могутньою пані Дюбаррі молодий князь Станіслав”
Тому не менш тепло публіка сприйняла наступні книги Брандиса, витримані у тому ж ключі – “Офіцер найбільших надій” (в російському перекладі цей текст перейменували на “Ад’ютант Бонапарта”), “Козєтульський та інші”, шеститомник “Кінець світу шволежерів”. “Шволежери” – польська узагальнююча назва для воїнів з підрозділів легкої кавалерії, насамперед уланів. Перекладу не підлягає. Брандис писав не просто про гусарів та уланів, а про польських офіцерів армії Наполеона та про їхні долі після закінчення Наполеонівських війн.
Тобто про польських офіцерів, які воювали проти російської окупації Речі Посполитої. Причому про тих, кого можна було показати як від загальновідомої, хрестоматійної сторони, але й з якогось несподіваного боку. Тому відбір персонажів майбутніх книг був у Брандиса доволі своєрідним. Скажімо на пропозицію директорки молодіжного видавництва написати книгу про героїню Листопадового повстання Емілію Пляттер письменник відповів так: “В моїх книгах загальновідомі історичні постаті постають не такими, якими їх усі знають. Про Емілію Пляттер кожен поляк знає, що вона була дівчина-воїн. Пані директор хоче отримати від мене книжку про те, що Емілія Пляттер насправді не була воїном? Чи про те. що вона насправді була не дівчина?”
Як випливає зі “Щоденників” Брандиса, дечому у жанрі історичної прози він навчився в Юрія Тинянова – одного з небагатьох явно неросійських російськомовних письменників. Одна зі знахідок Тинянова: “Текст на історичну тематику викликає найбільший читацький резонанс, якщо написати його про епоху, найбільш суголосну із сучасністю”. Соціалістичні історики досить часто проводили паралелі між Наполеонівськими війнами і Другою світовою. Брандис пішов трошечки далі і ненав’язливо натякнув на подібність гібридної окупації “Царства Польського” в першій третині дев’ятнадцятого століття до стану Польської Народної Республіки в складі “соціалістичного табору”, про що занотував у щоденник наступне: “Коли я вислухав оповідь Куроня, на мене зійшло історичне осяяння: я ж про це все вже писав у останніх двох томах “Кінця світу шволежерів. Повнота аналогії так мене захопила, що я надовго і повністю випав з розмови”.
Повноту аналогії публіка оцінила.
Цензура теж.
Сам Брандис іронічно зауважив у щоденнику: “Але мої книжки оголюють ті механізми, які діють досі. І саме це для цензури найгірше”.
Тож цензура скреготала зубами.
Але не мала до чого причепитися.
Тому книги Мар’яна Брандиса тримали у редакційних шухлядах і цензурних комітетах по кілька років, але потім все одно допускали до друку.
Допоки його дружина, актриса Галина Миколайська не почала, як говорили з тією самою інтонацією і поліціянти ІІРП, і міліціянти ПНР, “бавитись у політику”. За активну участь в Комітеті Охорони Робітників Миколайську позбавити можливості зніматися в кіно, записуватися на радіо, а потім і працювати в театрі.
І псували життя усіма можливими способами. Перші п’ятдесят сторінок щоденника за 1976 рік – оповідь про те, як ретельно і охоче поляки вміють цькувати тих, кого їм сказали цькувати.
Навіть якщо перед тим в очі тих людей не бачили.
А підкреслено аполітичному Брандисові, який за свої гонорари утримував у власній квартирі не тільки свою дружину, але і її матір, сестру та двох племінниць (незле влаштувала пані акторка свій третій шлюб) просто прикрили можливість легально друкуватися в Польщі. Тому книга “Про обидва боки дверей” вийшла у “другому обігу” – легендарному польському книжковому самвидаві, вартому окремої розлогої статті, а може і монографії українською мовою. Від більш неприємних наслідків Брандиса врятували відомість у світі: він листувався з багатьма відомими дослідниками епохи Наполеона, кілька його книг вийшли німецькою та французькою мовами та… шалена популярність вищезгаданої книги “Исторические повести” в СРСР. Тільки легально вийшли десять видань загальним накладом у мільйон примірників. А піратських видань периферійних видавництв розійшлося ще два рази стільки ж. Мар’ян Брандис мав би отримувати з Радянського Союзу шалені гонорари. Але отримав процентів десять від належного. Зате улюбленого польського письменника радянських читачів соціалістична влада народної Польщі не зважилась посадити. Членкинь його родини теж, хоча всі вони чим далі тим більше занурювалися в інтелектуальну опозиційну діяльність.
Деталі й подробиці цієї діяльності збереглися у тритомному виданні щоденників Маріана Брандиса за 1976-79 роки.
Перші зошити цих щоденників Брандис писав виключно для себе, як різновид психологічної арт-терапії: “Я розраховую на тебе, мій щоденнику. Ти будеш потрібний мені щоб тримати себе в ризах. І треба постійно повторювати собі золоту думку Парандохи (письменника Яна Парандовського – С.С.): дивитися на тих, кому гірше, а не на тих, кому краще, ніж тобі”.
Психологічний стан Брандиса на початку щоденника – вельми непростий: “Боже, як мені недобре… Я маю зробити потужну і дуже важку роботу. Для цього мені був би потрібний на довгі місяці повний спокій, урегульоване життя, постійна опіка. Але не можу ні на що розраховувати. Все довкола себе муситиму робити сам. Чи вдасться менів таких умовах ще й працювати? Ставлення до мене Галини (дружина, акторка Галина Миколайська – С.С) протягом довшого часу дуже змінилося. Чую, як вона говорить з Бабцею (теща – С.С.), говорить по телефону з друзями. А зі мною завжди суха, ніби чужа…”
Проте навіть перший том щоденників – це нотатки письменника. Спостережливого та іронічного:
“На прогулянці у полудень така сцена: Йду через найгарнішу,найбільш запашну частину лісу. У невимовно мальовничій просіці стоїть асенізаційна машина. Водій відкрутив відповідний кран і в прекрасний осінній ліс, поруч з будинком відпочинку Обори ллється велетенський потік гівна.
Не знаю чому, але дивлячись на цю сценку усвідомив собі, наскільки низький рівень культури в нашій країні”.
Або моє улюблене:
“У продовольчих магазинах багато овочевих соків та джемів. Але всі змішані: яблучно-апельсиновий, апельсиново-гарбузовий, яблучно-агрусовий і тому подібне. Колись такого не бувало. Це привертає увагу як символ свого часу. Бо змішування це головний принцип більшості діянь нинішнього періоду … Уникають чистого смаку, бо ж чистий смак перешкоджає шахрайству”.
Проте зовсім скоро щоденник перетворюється на літопис життя польського суспільства та діяльності польської опозиції. Письменник, який все творче життя черпав з з документальних джерел тепер повертає свій борг Історії, перетворюючи особистий щоденник на документальне джерело про свою епоху.
Цікаво як Брандис-літописець дбає про диверсифікацію джерел інформації. На відміну від більшості громадян Польської Народної Республіки він справді ретельно моніторить офіційні засоби масової інформації. Але використовує найменшу нагоду скористатися альтернативними джерелами: “Мацєк Райзахер використав свої знайомства в торгівлі і добув для мене радіоприймач “Йовіта 2″, якого віддавна нема в продажі. Нарешті буду мати сякий-такий контакт із широким світом”. Контакт із широким світом налагоджується не так просто: “Здається у Варшаві та Сілезії будують устаткування для заглушання закордонних радіостанцій. Але я маю надію, що мою “Йовітку” їм не вдасться заглушити”. “Мені не вдалося у визначеній годині спіймати “Вільну Європу” і я зразу впав у розпач. Я аж здивувався (і це мене трохи протверезило) яку важливу роль відіграє у моєму житті той голс з-за залізної завіси”. “Мацек Райцахер, завдяки тому що добув для мене найкращий польський радіоприймач “Йовіта 2″ зробив мене одного з найкраще поінформованих людей нашого середовища”. Втім, Брандис зазначає, що не у всіх колег роман з радіо перебігав так щасливо та безпроблемно: “Стась з дружиною піддалися на мою пораду і купили собі “Йовіту 2” яка після тривалої відсутності знову з’явилася на ринку. Але ця нова “Йовіта 2″ крім зовнішнього вигляду не має нічого спільного із тамтою і приймає гірше ніж всі інші радіоприймачі. Ганка Краль теж дозволила себе ошукати в такий огидний спосіб”.
Крім радіоприймача вікном у світ мистецтва стали для Брандиса видання “другого обігу”: “Мірек приніс на подарунок “Польський комплекс” Конвіцького. Чудово овідтиснутий у “Незалежному видавництві НОВА”. Подумати тільки, що так ретельно виконана річ виходить в момент загального загострення полювання на розмножувальну техніку”. Трохи далі Брандис констатує: “Польський комплекс” Тадеуша Конвіцького на чорному ринку продається за вісімсот злотих. Мав Брандис у домашній бібліотечці і позацензурний літературний альманах “Запис”.
Щоденники за 1977-77 роки передруковують на машинці і ховають кілька копій п’ятсотсторінкового машинопису під робочою назвою “Ціна свободи” в кількох безпечних місцях до кращих часів. Брандис продовжує роботу над щоденником уже на пряме прохання лідерів опозиції, цілком усвідомлюючи, що веде літопис опору. Мало того, при погіршенні стану здоров’я письменник нотує: “То страшне, що я не можу писати. Бо це єдина річ, яку я справді мушу зараз робити, єдина річ, яку ніхто за мене не зробить”. Тим паче, що автор уже знає: “В Польщі нічого не можна відкладати на потім”.
Автор щоденників нотує стан суспільства і держави. “Заповідь номер один: Не дратуй Радянського Союзу! Тільки невідомо відколи Радянький Союз починається: від Івана Грозного, чи від Петра Першого, чи від Катерини Другої”. “Юрек каже, що в нас витворився новий суспільний прошарок – пенсіонери. Вони ненавидять усіх… Ненависть пенсіонерів заливає ціле суспільство”. “Розмовляв із редактором П. Як один з найбільш упривілейованих громадян ПНР, він щиро і до глибини душі вражений перспективою близької економічної катастрофи”. “Ситуація особлива і незвична. Цілковите падіння авторитету державної влади, щораз вільніша діяльність опозиції, поглиблення господарської кризи, мовчазна, але готова до кидка міліція. Ясно, що довго так тривати не може, що мусить щось трапитися, тільки ніхто не в стані передбачити що саме. Закордонні кореспонденти теж постійно питають про те саме: як довго ще Москва терпітиме подібний стан речей?”
Авторське “я” відходить на другий план, проте з нечастих описів особистих переживань видно як соціалістична влада руками своїх функціонерів перетворила нейтрального інтелектуала на свого затятого ворога. Як прокидається в письменникові… навіть не ненависть, а огида до польської владної верхівки часів Едварда Гєрека.
Він ще дочекався її падіння.
І пережив воєнний стан, а після нього – і ціле правління Войцеха Ярузельського.
Публікація в 1988 році роману-есею Брандиса “Generał Arbuz” з присвятою “Адамові” стало ознакою того, що лібералізація в ПНР – це справді серйозно і надовго. Це мабуть найцікавіша робота зрілого автора. Щоб вибрати в персонажі книги генерала Зайончка гербу Свинка, реального історичного діяча, який почав кар’єру з боротьби проти повзучої російської окупації, потім воював проти російського окупанта в армії Наполеона, після тяжкого поранення потрапив у полон до росіян… і погодився на доволі високу посаду в російській окупаційній адміністрації у Варшаві. Таку книжку можна написати тільки наприкінці життя. І то чітко усвідомлюючи, що отой “наприкінець” уже справді наступив.
А в наступні роки вийшло кілька збірок короткої есеїстики: “Мої пригоди з історією”, “Мої пригоди з військом”, “Ясенніца та інші”
Галина Миколайська незадовго до смерті ще встигла взяти участь у частково вільних виборах 1989 року. Її привезли на виборчу дільницю з онкологічної лікарні, на ношах принесли до виборчої урни.
А відроджена Польща ще віддячила Маріанові Брандису за творчість і працю Великим хрестом Ордену Відродження Польщі у 1997 році. В тому ж році вийшов тритомник “Щоденників”.
Оперативно-розшуковими заходами автора цих рядків станом на 24 вересня 2024 року українських перекладів текстів Мар’яна Брандиса не виявлено.
Немає і статті про письменника в українській Вікіпедії.
Як зазначив геніальний Юрій Камаєв: Загалом, попри усі безвізи, українські люде досі знають польську Бєдронку значно краще ніж польську літературу.
А шкода.
