Порадники з літературної творчості – найточніше сфокусоване віддзеркалення кожної книжної культури.
Ян Парандовський одним з перших звернув увагу на потребу широкої літературної освіти в Польщі. У тридцятих роках двадцятого століття він запропонував створити Вищу Школу письменницького мистецтва. «Мій проект зустріли із подивом, роздратуванням, неприязню. Мені дорікали, ніби я хочу заснувати «підготовчу школу літературних геніїв», і ніхто при цьому не згадав, що вступ до письменницького ремесла потрібний не тільки майбутнім геніям, але й багатьом іншим, котрі за своїм фахом користуються словом, хоча ніколи не будуть письменниками…».
Задум не був реалізований.
Але не пропав.
Замість літературного інституту в якому навчалися би сотні людей, з’явилася книга, яку прочитали і полюбили мільйони. Перше видання «Алхімії слова» побачило світ у 1951 році. Цикл лекцій-есеїв (деколи книгу називають ще трактатом) став бестселером у Польщі – і візитною карткою автора поза межами його країни.
Український переклад Юрія Попсуєнка вийшов у 1991 році.
Книгу із захопленим зацікавленням читають шанувальники художньої літератури, вчителі і бібліотекарі. А проте особливо корисною вона виявилась таки для літературних дебютантів, бо розповідає про покликання письменника і про вплив буденного життя на творчість, про натхнення як явище і систематичну щоденну роботу, про створення тексту художнього твору від першого задуму і до публікації і про необхідний професійний інструментарій літератора – від домашньої бібліотеки до олівців, ножиців і сортів паперу. Багата дослідницька ерудиція Парандовського знайшла в «Алхімії слова» чудову можливість для доречної реалізації. Парандовський поєднав особистий досвід із прикладами з життя та творчості літераторів усіх епох та континентів. Від античної Греції до США двадцятого століття. Не для одного автора нашого покоління «Алхімія слова» стала початком систематичної літературної самоосвіти. Книгу досі проблемно розшукати на полицях польських книгарень, та й в бібліотеці на неї доводиться почекати. Автора вже майже пів століття нема з нами, а його книга досі успішно реалізує його задум.
Втім, нинішні початківці часто орієнтуються на більш свіжий і брендовий успіх і сучаснішу стилістику. Тому частіше звертаються до порад Нобелівських лауреаток.
Кілька перевидань витримала книга Віслави Шимборської «Літераторська пошта, або як стати (або не стати) письменником. В книзі зібрані мініатюрні рецензії та відгуки на рукописи, якими початкуючі літератори засипали редакцію часопису «Życie literackie».
Книга демонструє філігранне вміння авторки назвати безнадійно поганий текст безнадійно поганим і при цьому не образити автора. І містить цінні підказки з порятунку текстів не безнадійних. Дописувачі пані Віслави, як і теперішні початківці ключові проблеми мали з: а)побудовою цікавого причинно-наслідкового сюжету; б)створенням достовірних, живих персонажів. Віслава Шимборська дає на ці слабості перевірені часом, але досі дієві рецепти. Мені залишається тільки захоплено процитувати деякі з них.
«Талант прозаїка – то здатність вискочити з власної шкури, вміння стати в думках кимось зовсім іншим: президентом, черевомовцем в цирку, вагітною, робітником на курсах, вдівцем і п’ятирічною дівчинкою». «Ми дотримуємося старого правила, що письменник повинен знати про своїх героїв трохи більше, ніж самі вони знають про себе. Кожний людський вчинок викликають численні причини. Письменник має виявити ці причини, впорядкувати їх ієрархію за важливістю і показати приховані мотиви поведінки. Слово «чому» – найважливіше у земній мові. Письменник мусить його знати і вправно використовувати». «Справжня література починається тоді, коли живі персонажі зацікавлюють більше, аніж таємничий труп».
Збірку нобеліантки Ольги Токарчук «Чутливий наратор» 2020 року (український переклад – 2025 р.)анотація на четвертій сторінці обкладинки позиціонує як перепустку за куліси творчого процесу авторки. Але насправді в книзі зібрані есеї, лекції та промови Ольги Токарчук. Із Нобелівською включно. Так що «Чутливий наратор» більше маніфест філософських та психологічних поглядів нобеліантки, аніж посібник з технології творчості. Лауреатка нічого не радить у наказовий спосіб, просто розказує на яких класиках виросла (Жуль Верн, Станіслав Лем, латиноамериканський магічний реалізм, Вільям Фолкнер, Франц Кафка, Зигмунд Фройд), і як працювала над своїми романами. Ольга Токарчук зазначає, що крім таланту і успіху письменництво вимагає ще й ремесла, яке й дозволяє не змарнувати успіху й таланту. Радить завжди проводити ретельну і неквапну підготовчу роботу перед тим як сісти за текст майбутнього роману і продумати його до самого фіналу, оскільки «дивлячись на цілість з кінця, кожен може віднайти у ній порядок». В цій підготовчій роботі головними моментами є: а) пошук голосу, яким буде розказана саме ця конкретна історія, отого самого Чуйного Наратора; б) пошук деталей,які промовисто покажуть читачеві як персонажів майбутнього роману так і світ в якому вони живуть. Про жанрову літературу відгукується з м’якою іронією, оскільки «Добра книжка не повинна дбати про свою жанрову приналежність».
Либонь тому любителі жанрової літератури частіше обирають книгу Ремігіуша Мруза «O pisaniu. Na chłodno» («Про письмо. Холоднокровно»). Архітектура цього порадника дивовижно подібна до схеми аналогічної за темою книги Стівена Кінга «On writing» (український переклад називається «Про письменство. Мемуари про ремесло»).
Спогади та роздуми.
Перша частина описує літературну кар’єру автора від першої чернетки до найсвіжіших бестселерів. У другій автор аналізує і систематизує рецепти власної літературної кухні. Але цю архітектуру Мруз заповнює виключно власним досвідом, як життєвим так і професійним. Бо якщо основні принципи творення жанрових романів дуже подібні на всіх континентах, то умови виживання і успіху письменника у польському культурному просторі таки суттєво відрізняються від північноамериканських.
Має у творчому доробку порадник для початківців і культова польська авторка детективів та трилерів Катажина Бонда. Назву цієї книжки не так просто адекватно перекласти українською, оскільки «Maszyna do pisania» у тлумаченні авторки – це не стільки друкарська машинка,як дослівно перекладається назва порадника українською, скільки сам майбутній автор чи авторка, якому варто довести навички книжного ремесла до машинального автоматизму: «Якщо хочеш бути письменником, мусиш вміти працювати словами. Як майстерний фехтувальник шпагою». Ключова думка книжки: здатність помітити і сформулювати ідею та тему книжки – талант, дар. Все решта – ремесло, якого можна навчитися і удосконалювати його протягом усього творчого життя. Авторське «я» Катарини Бонди проявляється в її пораднику тільки короткими репліками. Найчастіше – в дужках.
Втім, за технікою творчості Катажина Бонда радить не забувати і про почуття, бо «читачі шукають в книжках не подій, а сприйняття цих подій. Оповіді – це емоції». На перетині відточеного літературного ремесла і загостреної чутливості до емоцій навколишнього світу авторка порадника і бачить епіцентр письменницького успіху. Тому рекомендує перший варіант тексту писати ручкою чи олівцем – це активізує ліву півкулю мозку, відповідальну за почуття та емоції. А от набирати остаточний текст радить уже на клавіатурі – чи машинній, чи комп’ютерній. Бо це активізує протилежну праву півкулю, відповідальну за логіку й точність. Що ж, саме так писали мої Вчителі. Саме так досі пишу і я сам.
Стиль викладу не залишає сумнівів у тому, що Катажина Бонда – «вихованка» Яна Парандовського. Та й у списку рекомендованої літератури три з п’ятдесяти книжок – саме Парандовського. Польська книжна культура захоплює поміж іншим саме спадкоємністю добрих традицій.
Кращою рекомендацією згаданих вище порадників служать літературні імена їх авторів, успіх їхніх жанрових книг. Проте пишуть порадники з практичного письма не тільки королі польського книжного ринку. Прізвище Томаш Венцкі не трапилося мені жодного разу, поки я не придбав його книжку «Як написати роман: найкращий порадник для досвідчених і початкуючих письменників». Інтернет знає про ще одну книжку Томаша Венцкі – фентезі «Утаємничення», широко відоме у вузьких колах шанувальників жанру. А в передмові до «найкращого порадника» автор скромно визнає, що писав технічну документацію і книжки для чайників, найкращі гроші заробив на створенні навчальних матеріалів англійською, а на створення «найкращого порадника» його надихнула англосаксонська традиція порадників з креативного письма.
Трьома китами письменницького успіху Томаш Венцкі вважає: глибоке вивчення психології персонажів, бо хороша література – це завжди людинознавство і найнеобхідніше для прозаїка знання – це знання про людину і людські стосунки; чітку і пропрацьовану структуру майбутнього тексту, бо перед тим, як засісти писати роман його треба добряче продумати; добре продумані і чітко прописані сцени, бо тільки завдяки правильним сценам роман і розвивається.
Існують в польському культурному просторі і колективні прикладні праці про ремесло прозаїка. Приміром у великій коробці з дешевими покетбуками посеред повітового супермаркету мені пощастило виловити справжню перлину в м’якій палітурці – збірник «Як стати письменником: підручник для майбутніх авторів». Його написали фахові літературознавці – кожен з шести авторів має докторський ступінь, більшість із них пов’язані із Вроцлавським університетом. Це не випадковість, бо й видавництво «Буковий ліс» розташоване у столиці Дольного Шльонська. Академічна ретельність матеріалу поєднана в цій книжці із максимально дохідливою стилістикою. Пробігаючи поглядом по літерах більшості розділів, чуєш голоси авторів, почуваєшся як в аудиторії на дуже гарній лекції. Про підготовчу роботу і побудову сюжету, конфлікт персонажів і техніки оповіді, авторський стиль і пряму мову героїв, роботу з редакторами і охорону авторського права.
Автори приділяють увагу не тільки основним жанрам прози, але і тим білялітературним формам на яких початківець може заробити на хліб, поки його романи пробиваються до слави та гонорарів з п’ятьма нулями. Репортаж і блог, есей і навіть рекламний копірайтинг.
