Захарченко Олена. Тільки не гавкай: оповідання. – Х.: Віват, 2023. – 112 с.:іл..
Завжди заздрив людям, які справді вміють писати оповідання.
Людина, яка може написати справді добре оповідання, легко напише і тритомну епопею,і повість, і навіть пояснювальну до школи.
Соромно сказати, але довоєнна творчість Олени Захарченко пройшла повз мене. Один з небагатьох химерних курйозів, коли далека знайомість з явно неординарною особистістю ніяк не могла конвертуватися у близьке знайомство з текстами. Ідіотська ситуація з огляду на те, що першу вищу освіту ми здобували в тому самому місті, а потім навіть були учасниками тієї самої наради молодих у Коктебелі. До того ж, я вже тоді цікавився прозою Великої Волині як унікальним явищем української літератури, а в літературних колах Рівненщини уже гриміла збірка новел “Юрба” і премії “Гранослов” та “Смолоскип”, а згодом – ціла повість “Вишивані гарбузи” у цілому видавництві “Факт”. Але чи то анотації пропонували жанри надто далекі від тих, які тоді мені подобались, чи то часу на читання виявилося занадто мало.
Першим дзвінком став захоплений відгук Юрія Камаєва на роман “Третя кабінка Лос-Анджедлес”. Я вже тоді знав, що Камаєв дурного не порадить. Але вийшло так, що автора Олену Захарченко я відкрив у фейсбуку.
Напровесні 2022 року інформаційне волонтерство у соціальних мережах було так само цінне і потрібне, як перегонка повнопривідних пікапів і переробка м’яса на тушонку в слоїчках. “Бліцкриг по російськи “робив ставку на два ключові елементи: стрімке захоплення ключових територій України і панічний параліч на менш ключових. Чому росіянам не вдалося перше – написано вже чимало. Над тим, чому не вдалося друге, поки що мало хто замислювався. Майбутнім дослідникам феномену наполегливо рекомендую звернути увагу на феномен українського сегменту соціальних мереж у ті дні. Кілька спокійних голосів. По кілька текстів на день.
Леся Романчук і Віталій Портников.
Брати Капранови і Дара Корній.
І Олена Захарченко.
Її дописи 2022 року поєднували особистий досвід і суспільну широту бачення. Вона писала про те, про що всі думали, але тільки дехто саме починав говорити. І тому, навіть просто поширюючи ті дописи у власній стрічці фейсбуку, я відчував причетність до чогось дуже якісного і дуже потрібного.
І вже тоді було зрозуміло, що ці емоції, спостереження і висновки не залишаться тільки у фейсбучній формі, а переллютьсяу щось більш тривке.
Очікування справдилися.
Вже десятого червня дві тисячі двадцять третього року у харківському видавництві “Віват” підписали до друку збірку оповідань Олени Захарченко “Тільки не гавкай”.
А в середині травня дві тисячі двадцять п’ятого року кохана привезла один примірник збірки мені в подарунок.
Я ретельно подякував – і заглибився в читання.
Це книжка про секундні слабкості сильних і постійну, хоч і непомітну силу слабких. В єдине ціле книжку в’яжуть назви оповідань за єдиним зразком: тваринка плюс місцевість. “Кіт із Бучі”, “Кури з Рудки”, “Лань з Хутора”. Оповідачі в цих текстах різні. Для кожної сюжетної ситуації Олена Захарченко підібрала найбільш відповідні голоси: дитини, юнака, військового, американського журналіста частково українського походження.
Авторка тонко підмітила і точно передала деталі й подробиці, які творили атмосферу перших днів війни. Саме це робить збірку “Тільки не гавкай!” унікальною і важливою книжкою.
“Помайнула новина про закупівлю Росією сорока п’яти тисяч мішків для трупів, що трусонула журналістів більше, ніж заяви Байдена. Ніхто не купуватиме мішків просто так”.
“Метро перетворилося на згущений шок: люди з валізами сидять на підлозі і в них очі закляклі. Ніхто не боїться, не панікує – навпаки всі спокійні, у всіх заціпеніння й шок”.
“Бадьоре радіо “Армія-ФМ” транслює бадьорі заяви”.
“Ну і бруд цей воєнний – бліндаж ,земля, запах тимчасового житла, миші, повії, брехня, підстави”.
Після війни таких книжок уже не напишуть.
А якщо і напишуть, то не надрукують.
І звичайно, чогось подібного не зможуть зробити літературні туристи з різних країн, які вже потихеньку їздять на нашу війну за гострими відчуттями для себе і своїх читачів.
“Тільки не гавкай” повною мірою використовує ще одну перевагу формату збірки оповідань. Широку географію місць, причетних до теми книжки. Російсько-українська війна в цій книжці показана не тільки з Києва та Бучі, Чернігова та Херсона, але й з хутора біля Здолбунова.
Муляр з Охтирки потрапляє на Хутір, щоб змурувати грубку в стрій, ґрунтовно переробленій хаті. А потім потрапляє туди, бо мусить виїжджати з Охтирки.
Та грубка – цілком реальна. Кілька разів мелькнула на фейсбучних фотках з профілю Олени Захарченко. І хутір цілком реальний. І його непроста історія у двадцятому столітті. І ракети летять на телевізійну вежу в Аннополі.
Ми в Шумську теж чули ті ракети.
Але Олена Захарченко подарувала і грубку, і хутір, і його історію, давню й новітню, цілком не схожим на себе людям.
Це оповідання полюбилося мені найбільше.
Може тому, що дає мені повне право включити “Тільки не гавкай” до скарбниці волинської книжності.
Але при всьому моєму волинському патріотизмі мушу визнати, що найвіртуозніша композиція збірки – оповідання “Страус з-під Херсона”. Це той голос, яким сучасна Україна мала би озиватися в світ. Це той текст, який варто перекласти і опублікувати хоча б найпоширенішими мовами світу:
“Ну нас же вчили, що має бути якась етика, що не можна знущатися над людьми! А журналістка мені каже: “Не важлива людина, важлива правда, бо це журналістика!” І це вічне їхнє питання”Що ви відчуваєте?”. Уявляєш, до солдатів: “Ви вбивали людей? І що ви відчуваєте?”. У Бучі волонтери викопували й перезахоронювали людей із братських могил, бали ДНК, ідентифікували кого могли, – і там вони лізуть до волонтерів над трупом у мішку: Що ви відчуваєте?” Наші люди не звикли розказувати, що вони відчувають, це не в нашій культурі. На таке запитання вони ніколи не можуть відповісти. Як ти думаєш у себе в країні вони так само поводяться, чи свої для них люди, а ми ні?”
Мушу зізнатися: кілька разів за три роки моєї праці для українців за межами України подібне питання спадало на думку і мені. Окремі громадяни країн Європейського Союзу часом пробували ставитись до громадян України як до людей другого сорту.
До речі, оповідання “Страус з-під Херсона” дає і пояснення такого явища:
“Україна подеколи траплялася мені по роботі, але вічно вона траплялася у негативному контексті: то скандали, то корупція, то незрозуміла революція, то знову скандали”.
“Страус з-під Херсона” – це зернятко, з якого цілком може вирости товстезний роман.
Аби тільки авторка мала часі настрій його написати.
Втім, уже зараз кожен читач може виростити той роман у своїй уяві.
Це ще одна перевага жанру.
Завжди заздрив людям, які вміють писати оповідання.
