Поки мистецький бомонд і небайдужі глядачі цілого світу обговоюють фільм “Одісея” Крістофера Нолана і шукають по біблотеках книгу Гомера, поляки мають домашній інформаційний привід для аналогічних, але значно більш інтенсивних обговорень та рефлексій.
Навіть два.
Бо у вересні 2026 року на люди виходять зразу дві екранізації канонічного роману “Лялька” Болеслава Пруса.
30 вересня в кінотеатрах з’явиться повнометражний і широкоформатний фільм Мацея Кавальського з Марціном Дороцінським у головній ролі Станіслава Вокульського. Але за два тижні до фільму на “Нетфліксі” стартував серіал Павла Масльони. Це не телевізійна версія фільму, як найчастіше буває, а цілком окремий проєкт, змайстрований радше в стандартах “екранізації по-голівудськи”: від роману Пруса у серіалі залишилися хіба назва та імена персонажів. Характери головних героїв переписані сценаристами як стій і дивися. До них додано ще ряд й історичних осіб, які реально жили у Варшаві другої половини дев’ятнадцятого століття, але в романі Пруса відсутні.
Від слова “зовсім”.
Одним словом – “Спіймати Кайдаша” (polish version).
Інформаційний простір Польщі нині кипить і вирує, відкинувши на задній план витівки ультраправих друзів Кремля і навіть повітряну тривогу у прикордонних із Україною воєводствах. Інтернетні відгуки вже доходять, либонь, до мільйона. А ґрунтовних рецензій та аналітичних статей у солідних друкованих періодичних виданнях з’явилося не менше сотні.
Крім реакцій на конкретні цьогорічні екранізації “Ляльки” поляки масово рефлексують над тим як треба правильно екранізувати класику взагалі… і “Ляльку” зокрема.
Нинішня інформаційна буря – далеко не перша в історії екранізацій польського літературного канону. У 1972-74 роках точилися інформаційні війни довкола екранізації “Потопу” Генрика Сенкевича. Тоді більшість критики пролунала ще до виходу фільму у світ і стосувалася вибору акторів: добропорядним домогосподаркам ніяк не вкладалося у головах, що Даніель Ольбрихський, який зіграв Азію Тугайбейовича в екранізації “Пана Володийовського”, може бути Кміціцем, а Малгожата Браунек з її німецьким прізвищем і нордичним типажем зможе зіграти Александру Білевич – “взірець польської жіночності, цноти та патріотизму” (тм).
А через три роки Малгожата Браунек знову “потрапила під той самий трамвай”.
У процесі зйомок телевізійного серіалу “Лялька” їй закидали, що вона недостатньо красива для того, щоб Вокульський втратив голову. І протиставляли її крижану північну вроду “типово польській красі” (тм) Беати Тишкевич, яка зіграла Ізабалу Ленцьку у фільмі 1968 року.
Так, був і такий фільм.
За неповні шістдесят років “Ляльку” екранізували ПʼЯТЬ разів. Бо крім згаданих вище давніших і зовсім свіжих фільмів та серіалів був ще телевізійний спектакль Войцеха Косцєльняка.
А у 2021 році записали ще тринадцятисерійне słuchowiśko. Слуховішько – це не аудіокнижка. І не радіоспектакль. Це таке кіно, тільки без зображення. Фільм, створений виключно засобами сценарію і звуку. Втім, польське słuchowiśko заслуговує на окремий матеріал в циклі “Рецепт бестселера по-польськи”.
І я маю такий матеріал у планах на поточний рік.
Але повернімося до літературного першоджерела всіх цих екранізацій та інсценізацій. Фактично, все почалося з того, що популярний варшавський публіцист Болеслав Прус написав на модну новинку сезону – “Вогнем і мечем” Генрика Сенкевича, свого однокашника, – розгромну рецензію. Назвав той роман “казкою про війну”. Ясно, що обурення захоплених шанувальниць нововідкритого генія було шалене і нещадне. І реабілітуватися в очах варшавської аудиторії можна було тільки одним способом: самому почати писати романи не гірші, як у Сенкевича.
Цікаво, що генії в польську літературу часто приходили антагоністичними парами: Кохановський – як протилежність Рея, Словацький – як протилежність Міцкевича, Запольська – як протилежність Ожешко.
Ну і Прус, як протилежність Сенкевича.
Розвитку польської літератури, її впливам на польське суспільство це радше посприяло, аніж пошкодило.
Жанр історичного роману поставив би Пруса в ситуацію того, хто наздоганяє, вічного другого.
Прус вчасно це зрозумів і розглянувся за вільною нішею.
Вільною виявилась вакансія автора суспільно-психологічної прози.
В поляків це чомусь називається “powieść obyczajowa”.
У 1886 році Болеслав Прус, уже відомий як автор оповідань, публікує свій перший роман “Пляцувка” про польське село вісімдесятих років дев’ятнадцятого століття. Автор не чекає результатів публікації, а сідає за наступний текст. Початковий задум називався “Три покоління”. Як тут не згадати, що й колега Сенкевич на старті своєї роботи в крупній прозі не думав ні про яку ” Трилогію”, а сідав за вестерн “Вовче лігво”. Майбутній роман Пруса мав спочатку трьох рівноправних головних героїв: учасника Угорської революції 1848-49 років Ігнація Жецького; січневого повстанця 1863 року Станіслава Вокульського, який після повернення з сибірської каторги став успішним підприємцем; молодого аристократа з науковими зацікавленнями Юліана Охоцького.
Минуле – сучасне – майбутнє. Просто, класично і красиво.
За цим планом Болеслав Прус написав чимало тексту.
Але щось пішло не так. Є версія, що автору невчасно пригадалася і вихлюпнулася в текст роману власна любовна невдача з Констанцією Галицькою. А крім того, 9 лютого 1887 року “Газета Польська” опублікувала репортаж про суд над молодою жінкою, звинуваченою в крадіжці нібито дуже рідкісної і страшенно цінної ляльки. Підсудну виправдали і немалу роль відіграло свідчення про те, що ляльку насправді недавно купили в одному із варшавських магазинів.
Автор зрозумів, що насправді хоче написати зовсім не таку книжку, як задумав на початку.
На щастя, Прус писав у маленьких саморобних зошитах з нелінійованого паперу. Тому більшість уже написаного тексту йому вдалося просто перекомпонувати. Зокрема розділи про Жецького стали його щоденником, а дія самого роману стиснулася до двох років: 1878-79.
29 вересня 1887 року ранковий додаток до “Кур’єра щоденного” почав публікацію “Ляльки” в уривках. У багатьох європейських країнах масового читача породила саме оця можливість “читання в розстрочку” по одному розділу на день у копійчаній газеті. Відголоски цієї традиції застало ще й моє покоління: тріумф багатотомної саги “Не залишай…” Лесі Романчук теж почався з публікації перших розділів у газеті “Свобода”.
А для книжкового тритомного видання Болеслав Прус ще трохи розширив і доповнив текст. Тритомник видало варшавське видавництво “Gebethner i Wolff” – саме те, яке друкувало трилогію Сенкевича. Книжкові публікації остаточно поставили колишніх однокашників на один рівень, піднесли до рангу кращих творців новітньої польської літератури.
Проте, оцінюючи не творців, а їхні книги, польські читачі і критики на перше місце незмінно ставили “Ляльку”. Чеслав Мілош в своєму курсі лекцій “Історія польської літератури” зазначив що “Лялька” поєднала багатство реалістичних деталей із простою функціональною мовою”.
А це ж і є формула ідеального бестселера!
І навіть сюжет відступає на другий план. Я не збирався його переказувати – переказувати суспільно-психологічний роман взагалі немудро, а бажаючі ознайомитись можуть взяти до рук український переклад “Ляльки”, який у 2019 році надрукувало видавництво “Знання”.
А вже в Польщі можна не просто купити собі примірник, а навіть і вибрати з кількох варіантів. Провідні польські видавництва скористалися інформаційною звилею по повній. Тільки влітку біжучого року на полицях польських книгарень з’явилися ПʼЯТЬ перевидань “Ляльки”.
Одне з них містить фото зі знімального майданчика найновішої екранізації.
Інше – світлини Варшави другої половини дев’ятнадцятого століття.
І це видання либонь найвідповідніше до духу і букви “Ляльки”. Прус недаремно починав словесну працю з журналістики у варшавських газетах. Він писав про те, про що знав. Та й орієнтувався насамперед на численного і освіченого варшавського читача. “Лялька” – своєрідна енциклопедія сучасної їй Варшави. Столицею Польщі досі возять і водять тематичні екскурсії локаціями “Ляльки”. А на Краківському передмісті встановлені дві пам’ятні дошки на кам’яницях у яких Прус поселив Жецького та Вокульського.
Пам’ятник Вокульському є й на станції Скєрнєвіце. Він стоїть на вокзалі між двома коліями. Саме там де головний герой “Ляльки” пробував кинутися під паровоз.
