Сергій Синюк
Політичні та медичні перипетії затінили від українських журналістів та читацького загалу подію, яка би в цивілізованій країні щонайменше увійшла би до “топ-20” сенсацій року.
Українською мовою вийшло повне видання “Трилогії” Генрика Сенкевича. Видавництво “Навчальна книга – Богдан” працювало над цим проектом півтора десятиліття: перший том двотомника “Вогнем і мечем” побачив світ 2006 року у серії “Світовий історичний роман”. 2017 року це ж видавництво представило видавцями тритомне видання “Потопу”, а недавно на полицях книгарень з’явився й однотомний “Пан Володийовський”. Зразу хочу відзначити смак дизайнера обкладинок серії – відображена індивідуальність кожного твору, проте усі шість томів на полиці дивляться як щось цілісне, але вдало структуроване. Тому хочеться порекомендувати серію насамперед колегам-бібліотекарям. Вона стане окрасою ювілейних виставок та книжкових полиць. Адже 5 травня наступного року виповниться 175 років від дня народження знаменитого польського письменника.
Чомусь маю певність, що ця дата не мине і нас. В кількох українських газетах з’являться три-чотири статті з приводу ювілею. Одні пригадають судовий процес у Відні який вдовольнив позов українських студентів до Генрика Сенкевича за образу честі й гідності, а другі – заклики Сенкевича до польсько-українського порозуміння і те, що він він позитивно відгукувався про українську культуру, зокрема, дав досить високу оцінку творчості Т. Шевченка. Одні автори згадають фразу Богдана Лепкого про те, що поява “Трилогії” Сенкевича зруйнувала українсько-польську ідилію в Бережанах і “Від Богдана і Яреми, що лягли між нами великі чорні тіні”. Другі заперечуватимуть, зазначаючи, що “Не зважаючи на вороже ставлення Сенкевича до українського козацтва та його визвольних змагань, він причетний до їх популяризації серед польського суспільства, зокрема позитивним представленням деяких постатей”. А треті докинуть votum separatum про те, що в “Огнем і мечем” насправді чимало позитивних персонажів-українців, тільки воюють вони на боці Речі Посполитої в повній відповідності до свого бачення блага для рідної землі.
Саме тому варто вітати вихід завершального роману “Трилогії”. Принаймні частина тих, хто писатиме статті до ювілею Сенкевича, встигне прочитати книгу і зрозуміє, що “Вогнем і мечем” – це далеко не весь Сенкевич і навіть не вся “Трилогія”. Перший роман циклу часто називають антиукраїнським, хоча і в цьому тексті із українською проблематикою далеко не все однозначно. Натомість “Пан Володийовський” просто таки гімн українсько-польському порозумінню, яке потрібне не тільки українцям і полякам, але й необхідне для порятунку європейської цивілізації від експансії ісламу. Козацький отаман Мотовило – лицар без страху і докору нічим не гірший від офіцерів католицького віросповідання. Лучник-віртуоз пан Мушальський оповідає (таких вставних новел в романі є кілька) як опинився в неволі на турецьких галерах разом зі своїм колишнім сусідом, недавно нобілітованим з козаків православним шляхтичем Дидюком, як вони рятували одне одному, як визволилися разом з полону і як мстилися туркам за приниження та знущання в полоні. Потребу християнської любові та порозуміння між українцями та поляками невтомно проповідує ксьондз Камінський. Зрештою і коронний гетьман Собеський (сам українець по матері)вибухає у відповідь на пропозицію Азьї Тугайбеєвича створити на півдні Речі Посполитої татарську автономію для загрози і протидії козакам: “Я гетьман не тільки польський, але й християнський, бо на сторожі хреста стою. І навіть якщо козаки ще підступно нутро Речі Посполитої шарпатимуть, я голів засліпленому, але християнському люду поганським мечем стинати не буду!”.
А головне – сам титульний герой роману, український шляхтич гербу Корчак Міхал Володийовський проявляє звитягу саме на рідному Поділлі, зовсім близько від родинного маєтку.
Втім, початок роману далекий від героїки та пафосу. Перша частина – радше трагікомічна. Спершу друзі рятують пана Володийовського від туги за померлою перед самим шлюбом нареченою та відмовляють його від рішення постригтися в ченці. Потім намагаються влаштувати йому сімейне життя. Все зрештою вдається, та й жіночка знаходиться йому до пари: фехтує, скаче верхи, розбирається в стратегії й тактиці. Згодом з’ясується, що вона ще й здатна зламати ворогові перенісся руків’ям пістолета, проїхати верхи кількасот кілометрів через дикий зимовий ліс, а потім ще пробігти кількадесят кілометрів по снігу. Інші герої не такі енергійні, більше схильні подумати перед тим, як робити.
Може Сенкевич просто втомився від цієї епохи і цих героїв? А може спрацював синдром, про який добре знають вчені: остаточно розумієш тему тоді, коли пояснюєш її комусь. В процесі роботи над трилогією Сенкевич все зрозумів про свою улюблену Річ Посполиту. Зрозумів і те, що перемога над шведами, описана в “Потопі” була апогеєм апофеозу цієї “імперії рівних”, а далі були тільки два століття занепаду, розвалу і огидної, неакуратної агонії. Тому “Пан Володийовський” – книга, яку смертельно втомлений автор написав про смертельно втомленого героя у смертельно втомленій країні, керованій бездарним королем, замордованій десятиліттями війн і деморалізованій чередою недавніх поразок. Про те, що Річ Посполита приречена говорить не тільки Ян Собеський, але й Онуфрій Заглоба. В такій країні тільки й лишається, що красиво вмерти, висадивши в повітря фортецю, яке командування вже здало ворогові.
Либонь Генрик Сенкевич і мусив завершити трилогію саме так. Проте втриматися від хепі-енду в романі він не міг. І здригається у фіналі земля від копит і ядер, і під Хотином кришить турецьку армію на дрібну капусту об’єднане шляхетсько-козацьке військо. Для Яна Собеського битва під Хотином стала генеральною репетицією його найвеличнішої перемоги під Віднем.
А для Сенкевича “Пан Володийовський” став генеральною репетицією його opus magnum.
“Quo vadis”.
