Сергій СИНЮК
Мій шумський будиночок стоїть на вулиці, яка в радянський час мала химерну назву: Жертв революції 1905 року. Щоправда на будинкових табличках рік зазвичай не поміщалася. І гості селища міського типу оторопіло дивилися на написи “Вулиця Жертв революції”. Мене ж, учня-відмінника середньої школи дивувало інше: яке відношення революція 1905 року мала до Шумська. В школі нам розказували, що жертви тієї революції були в Санкт-Петербурзі, де царське військо з гвинтівок розстріляло демонстрацію робітників під Зимовим палацом, розказували, що жертви були в Москві, де в грудні того ж таки 1905 року точилися барикадні бої.
Але не більше того.
Вже згодом я довідався, що трясло тоді не тільки російські столиці, але й терени Царства Польського – так називалися польські землі, загарбані Росією в ході третього поділу Жечі Посполитої 1795 року. Причому події 1905 року поляки схильні трактувати не стільки як метастази першої російської революції, а радше як четверте польське повстання. Три попередніх, нагадаю, відбулися в 1794, 1830-31, 1863-64 роках.
У Польщі все починалося ще в 1904 році неагресивних антивоєнних демонстрацій. Втім, ескалація настала швидко. Поліція і війська почали розганяти демонстрації із застосуванням зброї.
Польська соціалістична партія озброїла свої боївки контрабандними пістолетами і вже 13 листопада 1904 року почалися перестрілки між російськими силовиками і демонстрантами.
До кінця січня 1905 року у зіткненнях з поліцейськими та солдатами загинуло більше сотні демонстрантів.
1 лютого російські солдати розстріляли демонстрацію в Сосновці. 40 осіб загинули. 150 дістали поранення. 3 лютого російські солдати розстріляли демонстрацію в Радомі: 14 убитих, 50 поранених. 4 лютого російські солдати розстріляли демонстрацію в
26 березня бойовики ПСП вчинили замах на варшавського обер-поліцмейстера Карла Нолькена.
22 червня страйк фабричних робітників у Лодзі переріс у збройне протистояння. Загинуло близько тисячі осіб.
Не було миру й порозуміння і всередині польського суспільства. Національно-демократична партія та її ідеолог Роман Дмовський агітували проти збройного опору царській владі, наголошували. Що польску справу не варто змішувати з інтересами російських революціонерів і наполягали на тому, що гідне майбутнє Польщі забезпечить співпраця з Росією та її союзниками: мовляв Росія відбере у Німеччини та Австоро-Угорщини польські землі, в складі Російської Імперії утвориться польська автономія, якій згодом Росія надасть незалежність. (Пізніше Дмовський та його поплічники стануть найбільш україножерською політичною силою Другої Речі Посполитої. У Варшаві з 2006 року йому стоїть пам’ятник, у багатьох містах сучасної Польщі є вулиці Романа Дмовського, або хоча б однойменні кільцеві розвилки). Полеміка націонал-демократів із соціалістами скоро перейшла у практичну площину. Улюбленими аргументами обох сторін стали новомодні автоматичні пістолети “Браунінг” та перевірені револьвери різних типів. Жертвами політичних замахів ставали 40-50 осіб щоденно. Декотрі із жертв були винні тільки в тому, що не в той час йшли не тим боком вулиці. До революційних збурень та політичних розборок додалися ще і єврейські погроми, напади на склади лікеро-горілчаних виробів та будинки розпусти.
А у Генрика Сенкевича саме починався найщасливіший період його особистого та творчого життя! Більш-менш стабілізувалася ситуація з маєтком Облєнгорек біля Кєльц, який вдячна громадськість подарувала письменникові 22 грудня 1900 року і який в перші роки володіння приносив письменникові здебільшого клопоти. 5 травня 1904 року Генрик Сенкевич навів нарешті лад в особистому житті, одружився з кузиною Марією Бабською, яка вперше освідчилася письменникові ще за шістнадцять років до того, у травні 1888 року. Тоді письменник спершу погодився на заручини, але зразу після них зрозумів, що занадто травмований смертю першої дружини, а лікар знайшов у нього ще й “мозкову анемію”, яка нібито могла зруйнувати здатність письменника до розумової праці. Марія Бабська все зрозуміла, написала Генрикові “Давай вважати, що нічого не сталося”. Записалася у напівчернече Зібрання дівчат-канонічок.
І дочекалася свого часу.
Щоправда щасливій нареченій на момент шлюбу було вже сорок два роки. А нареченому взагалі п’ятдесят сім. Для чого Сенкевич вкрав у себе та в закоханої у нього Марії шістнадцять років спільного життя? Невідомо. Втім, не один Сенкевич був такий нерозумний. Історія літератури знає і новіші приклади.
Крім того, починаючи з 1901 року почали ширитися чутки про те, що Сенкевича от-от нагородять недавно створеною, але вже модною і майже престижною премією імені Альфреда Нобеля. В 1901 році лауреатом став французький поет Рене Сюллі-Прюдом, потім німецький історіограф Теодор Моммзен, далі – норвезький поет Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, потім два лауреати за один рік – окситанський поет Фредерик Містраль та іспанський драматург Хосе Ечеґарай-і-Ейсаґірре. А от наступного, 1905 року Генрик Сенкевич отримав листа від Альфреда Єнсена – вченого і перекладача. В листі було рішення Нобелівського комітету…
Сенкевич не приховував, що тішиться цим нагородженням. З одного боку Нобелівська премія для польського письменника робила модною у світі саму Польщу: розділену, пограбовану, але живу. Особливої пікантності нагородженню польського прозаїка додавало те, що другим номінантом на Нобеля-1905 був російський романіст Лєв Толстой. З іншої сторони, грошова частина премії теж була зовсім не зайвою. Зокрема, дозволила погасити всі заборгованості з Облєнгорка.
Проте усі ці радісні події інтимного та творчого життя гостро контрастували з похмурою ситуацією у зовнішньому світі – перестрілками на вулицях Варшави, повішеними на Цитаделі, безглуздою російсько-японською війною в якій гинули і поляки в одностроях російської імператорської армії. Цей контраст позначався не тільки на настрої, але й на творчих кондиціях прозаїка. Роман “На полі слави”, який стартував газетними публікаціями в січні 1904 року, а окремою книгою прийшов до читачів у 1906 році, виявився не тільки найкоротшим з усієї історичної романістики письменника, але й найменш вдалим. На початку роботи над даним сюжетом, Сенкевич мав амбітні плани: створити нову трилогію про часи Яна ІІІ Собєського. Проте роман писався за стисло-прискореною формою “аби дописати і здихатися”. Своєму французькому перекладачеві Бронславові Казакевичу “Я б волів, щоб цей роман не перекладався, бо вважаю його недолугим”. Англійському перекладачеві написав більш розлого і ще більш відверто: ” Я зобов’язав «Бесіду» надіслати вам роман «На полі слави» [газета Biesiada Literacka закінчила друк газетного варіанту роману 20 січня 1905 року ], але оскільки цей роман був написаний під час японської війни — а отже, в умовах, не сприятливих для зосередження думки, — він не має тієї вартості, яка є у моїх моїх попередніх творів. . Тому я б волів, щоб цей роман взагалі не перекладався. Крім того, це лише перша частина задуманої трилогії. Проте я сумніваюся, що наступні частини коли-небудь будуть написані, і дуже ймовірно, що в своєму наступному романі я візьмуся до дечого зовсім іншого.”
Втім видавці в Сполучених Штатах. Великій Британії, Німеччині та Росії вважали либонь інакше. Книжкові видання 1906 року продавалися доволі непогано. Правда Сенкевич за них не отримав ні копійки. Невдача з романом “На полі слави” спричинила затяжну творчу кризу письменника, з якої Сенкевича лагідно, але наполегливо витягала дружина Марія Бабська. Вона дорікала чоловікові, що його творчість “зависла” і нагадувала: “Ми не повинні закутуватися в скорботу, а скоріше – повинні боротися з нею”.
Сам Сенкевич не приховував похмурого настрою: “Ми дожилися до надзвичайно важких часів. Під час поділів йшлося про існування польської держави, а тепер про щось більше – про виживання польської нації. Тому ми повинні всіма силами рятувати це останнє наше добро. Безперечно, освіта – один із засобів порятунку, тому потрібно створювати школи”.
І знову вирішив “ударити в дзвін Ідеї”.
Мені вже доводилося писати, що в тих сучасних польських романах, автори яких планують донести до читача ідею чи занурити читача в потрібний емоційний стан, сюжет здебільшого нечіткий і навіть розпливчатий. Робиться так власне для того, щоб гострі сюжетні перипетії не перешкодили емоційному навіюванню чи ідейному впливу. Виявляється, нічого нового сучасні польські прозаїки не вигадали. Аналогічну схему власне у “Вирах” випробував Генрик Сенкевич. А якщо сюжет не відіграє в книзі визначайної ролі, то його можна коротенько переказати.
І це навіть не буде спойлером.
На похорон старого парубка, який був цілком небідним поміщиком з’їжджається ближча і дальша родина та знайомі. Більшість родиноньки цікавить заповіт небіжчика. Селяни його маєтку чомусь переконані, що покійний пан заповів усю свою землю саме їм. Ці переконання хтось майстерно підігріває, що насторожує племінника небіжчика, власника сусіднього маєтку Ястжемб Крицького. Крицький ще не знає, що головного підбурювача селянських надій та невдоволень він сам і пригрів у власному будинку.
Крицький – молодий, але вже цілком сформований і випробуваний у життєвих колізіях дідич, “з обличчям і поставою улана часів Герцогства Варшавського” (1807-1815 – С.С.) який тягне на собі весь маєток і забезпечує нормальний рівень життя матері та молодшим брату і сестрі. Його майже бездоганний образ псує тільки спогад про інтрижку з дочкою коваля із сусіднього села. З нею крицький протягом року мав регулярні, хоч і не надто інтенсивні сеанси статевого життя. Всі вони відбувалися глупої ночі у старому закинутому млині, то ж Крицький навіть не мав можливості роздивитися обличчя коханки, а коли вона разом з батьками виїхала до Америки, Крицький зітхнув з полегшенням і сказав собі: “Ніколи знову”. На середині третього десятку літ його більше хвилює можливість страйку в маєтку покійного дядечка та ймовірність того, що страйк перекинеться на його маєток. Його більше непокоїть “занесена з Росії” “дурна і злісна революція”
Поте мати хоче скористатися ситуацією і одружити Крицького з молодою удовою, яка теж прибула на похорон зі своєю подругою, молодою незаміжньою англійкою. От тільки син не в захопленні від такої ідеї. Не подобається йому шлюб із вживаною жінкою.. Про це він каже старшому другові Ґронському: “Вдова – це книжка, яку вже хтось читав”. Гронський вельми схожий на Петронія з “Кво вадіс”, але на Петронія, який став католиком. Крицький в свою чергу помірковано схожий на Марка Вініція. Діалоги Ґронського та Крицького – джерело крилатих фраз і влучних спостережень за ситуацією 1905 року: “Досі я припускав, що можна бути соціалістом і мати порядок з головою”, “Соціалізм розіб’ється об сільське господарство і земельне питання” (і як у воду дивився – більшість соціалістичних режимів упали саме через нездатність хоча б по мінімуму нагодувати своїх громадян) “…добробут і гроші витіснили всі інші ідеї. Соціалізм – тільки наслідок цього. Капітал, одружений з демагогією не міг породити іншої дитинки, а що та дитинка має голову потвори і кретина, то тим гірше для його батька”, “Ваша соціалістична держава, якщо ви її коли-небудь утворите, настільки підпорядкує людську особистість диктату суспільства, настільки втовче людину в шестерні й колеса загального механізму, стане таким контролем і такою неволею, що навіть нинішня прусська держава порівняно з нею – храм свободи”. ” “Горе народам, які вольницю люблять більше , ніж вітчизну!”, “Будь чоловіком, не дозволяй, щоб тебе понесла хвиля емоцій. Веслуй сам!”. “Жінкам подобається роздивлятися зблизька результати своїх добрих справ”.
Очима Гронського та Крицького автор розглядає і описує читачам увесь спектр польського суспільства перших років двадцятого століття. Цілком бездоганних героїв серед персонажів “Виру” практично нема. Мати Крицького потерпає не тільки на приступи ревматизму, але й на напади ксенофобії та станових упреджень. Один з приятелів Кшицького, брехун і марнотратник, а проте в товаристві вважається цілком собі добропорядним шляхтичем, бо “ніколи не позичав грошей у людей своєї сфери”, а бідний студент-медик, який підзаробляє гувернером молодших брата й сестри Крицького виявляється взагалі закінченою потворою, мало не авторським передбаченням прийдешнього Фелікса Едмундовича Дзержинського.
Переважну більшість своїх симпатій автор віддає молодій англійці Агнесі Енні. Вона продовжує еволюційну лінію героїнь попередніх романів Сенкевича. Нагадаємо: Гелена Курцевич з “Вогнем і мечем” здебільшого красиво лежить, красиво зітхає і чекає поки її хтось врятує; Олєнька Білєвич з “Потопу” уже здатна на гостре слово і вживає певних заходів до власного порятунку із замку немилого їй князя Богуслава Радзивілла; Лігія з “Кво вадіс” уже здатна наказувати. Агнеса Енні уже вміє самостійно прийняти рішення і виконати його. Вона самотужки піднімає розбиту ревматизмом пані Крицьку, а коли Крицький повертається із сусіднього села в рідний дім із двома кульовими пораненнями, то саме Агнеса надає йому невідкладну медичну допомогу, організовує оборону маєтку від можливого нападу страйкуючих селян і сама мчить до міста, щоб привезти до пораненого лікаря. І Крицький захоплюється не тільки вродою молодої англійки, але її характером. Їхні взаємини доходять до освідчення і впевнено прямують до весілля.
А в кінці Агнеса виявляється не тою, за кого себе видавала.
Зізнаюся: мені, от суто як як редактору за посадою та покликанням, гостро кортіло переписати фінальну частину любовної лінії так, щоб вона більше відповідала реаліям описуваної епохи та жіночій натуроньці.
Проте, як майстер зробив – так зробив.
Тим більше, що мав для того певні підстави.
Бо любовні історії в романі справді схожі на річкові вири: непомітні і небезпечні.
Але з тими ж вирами письменник порівнює і сцени політичного життя польських земель у перші роки двадцятого століття.
Розкішно розкрита ключова метода вербування нових прихильників та корисних ідіотів, спільна для всіх червоних і червонястих, коричневих і рожевих: ми обоє такі бідні, такі нещасні, а значить – нам обом все можна; допомагай мені, а я допоможу тобі.
За сорок років літературної роботи фейлетоніст Сенкевич нікуди не подівся. “Вири” – ретельно прописана картина польського суспільства початку двадцятого століття.
Співчутлива.
І безпощадна.
Але не менш безпощадний письменник Сенкевич до сучасної йому світової літератури, до її наймодніших творців. І в тому числі – до себе самого.
На сторінках “Вирів” проскакують пародії то на Льва Толстого, то на Достоєвського, то на модних тоді скандинавських авторів. Є й кілька влучних та дошкульних автопародій.
Але мою увагу привернула одна серйозна спроба Сенкевича відрефлексувати свою ранню творчість. Повернутися до вже сказаного на принципово новому рівні.
Наприкінці роману “Вири” розбурханий соціалістами натовп погромників убиває молоденьку і тендітну дівчину скрипальку зі шляхетної родини, яка саме репетирувала, щоб зіграти в благодійному концерті для збору допомоги голодуючим сім’ям робітників. І неможливо не побачити в цьому риму до оповідання “Янко-музикант”. Наприкінці свого творчого життя сивий майстер переконливо повторює тезу, яку проголосив ще на його початку. По перше: справжній талант завжди беззахисний перед практицизмом, грубістю, а то й жорстокістю “простих людей”, завжди трохи дитинний. По друге: аристократи можуть помітити й підтримати талант, старости й сторожі – ніколи.
“Вири” вийшли до широкої публіки у 1910 році. Спершу в газеті “Варшавський голос”, потім окремим книжковим виданням. Рекордів читацького попиту, які поставили “Трилогія” та “Кво вадіс” роман не побив. Він і був розрахований не так на масового читача, як на уважного та вдумливого.
І хто знає, може один вдумливий та уважний читач саме під впливом останнього роману свого улюбленого прозаїка “вийшов з червоного трамваю “Соціалізм” на зупинці “Незалежна Польща”.
Є певні підстави так думати.