Януш Пшимановський і його чотири танкісти

Сергій СИНЮК

(із циклу “Рецепти бестселера по-польськи”)

В часи моєї ранньої юності майже в кожній районній бібліотеці була шафка з книжками «для своїх і потрібних людей».

Більшості читачів її навіть не показували.

Стояли в тій шафці двадцятитомники Дюма та Вальтера Скотта в російському перекладі, кільканадцять безрозмірних радянських книжок «про війну і про любов», які в свій час стали літературною основою безрозмірних радянських серіалів: «Вічний поклик», «Ім’я твоє», «Судьба», «Тіні зникають опівдні», «Сімнадцять миттєвостей весни» та інші книжки Юліана Сємйонова про Штірліца,історико-пригодницькі романи Валєнтіна Пікуля.

Українських книжок у тій шафці не було.

Українські радянські книжки – від «Собору» Олеся Гончаря до «Волині» Бориса Харчука бібліотекарки переховували від районного начальства та «читачів у цивільному» зовсім в інших місцях.

А українські антирадянські книжки, від «Холодного Яру» Юрія Горліс-Горського до «Волині» та «Марії» Уласа Самчука переховували навіть від бібліотекарок. Бо ж і в них часом траплялися припадки службової ретельності та радянського патріотизму.

Проте одна книжка українською мовою… вірніше один роман у трьох книжках в цій шафці неодмінно був присутній.

«Чотири танкісти і пес» видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь».

Саме це видання містило дуже точні з точки зору історії техніки та мілітарії графічні ілюстрації роботи Георгія Малакова, які якось зразу занурювали у світ світ Другої світової війни. Знайомий ще від перших прочитаних книжок і переглянутих мультиків. Так, в СРСР була мода на мультики і книжки-метелики для дошкільного віку саме про ту війну. Але в книжці Пшимановського погляд на неї був інший – якийсь психічно здоровший, аніж в радянських мультиках, фільмах та книжках.

Наважуся припустити, що без роману Пшимановського моє читацьке покоління не зрозуміло би ані виданих через кілька років «Островів в океані» Ернеста Міллера Гемінгвея, ні тим більше – «Поправки 22» Джозефа Геллера.

Іншою була навіть естетика. Четверо танкістів ходили в нормальних мундирах з ґудзиками замість огидних мішкуватих гімнастьорок. Система військових звань була не зразу зрозуміла, але в кінцевому підсумку – значно логічніша за радянську. Наприклад не було отого радянського покруча «молодший сержант», а замість нього була окрема група звань – «капрал» і «плютоновий» (взводний).

І перемоги над ворогом четверо танкістів здобували в першу чергу розумом та кмітливістю, а не масованою самопожертвою, як в радянських фільмах. Ризикувати собою їм доводилося тільки для того, щоб зменшити ризик для тисяч інших польських солдатів. То ж чи варто дивуватися, що у наших читачів сімдесятих-вісімдесятих років роман Януша Пшимановського був популярніший за всю російськомовну «лейтенантську прозу» разом узяту.

Можливо тому, що наслідував не радянську прозу про війну, а питомо польський взірець. Є певні підстави думати, що Пшимановський свідомо наслідував Сенкевича, писав свій текст як «Трилогію» перетрактовану в мажор. Тендітний і закоханий у «руску» Янек Кос, який стає справжнім воїном в горнилі великої війни, таки подібний до Яна Скшетуського. Простакуватий але кмітливий Томаш Черешняк – викапаний Женьдян. А Густлік Єлень – цікаве поєднання зразу двох персонажів.

Підбийп’яти і Заглоби.

Втім, крім авторської задумки могло мати місце і «суспільне замовлення». Бо ж соціалізм життєздатний тільки там, де є можливість проїдати надбання і копіювати здобутки попередніх епох. В СРСР намагалися зробити з Шолохова «красного Толстого». В ПНР з Пшимановського – червоного Сєнкєвича.

У шістдесятих-сімдесятих роках двадцятого століття в «народній Польщі» створили чимало пригодницьких книг та фільмів із сюжетом на тлі Другої світової війни. Загальну для них усіх схему доволі точно окреслив композитор Кшиштоф Комеда, коли пояснював Агнєшці Осєцкій який текст йому потрібен для пісні до фільму «Закон і кулак»:

«Наполовину по радянському, наполовину по ковбойському»

Саме такими вестернами із легким нальотом соціалістичного пафосу були і фільм «Закон і кулак» і серіал «Ставка більша за життя»… До них додалися ще й комедії: «Де є генерал? », «Як я розпочав Другу світову війну».

Покоління, яке пережило війну і похмуре сталіністське післявоєнне десятиліття нарешті видихнуло з полегкістю і ця полегкість відобразилася в їхніх текстах.

У випадку з Пшимановським післявоєнна полегкість часом призводила до вільнодумства на межі ризику. Так в статтях першої половини п’ятдесятих років він дозволяв собі сумніватися чи справді Народному Війську Польському потрібні радянські офіцери на командних посадах, та ще й у таких кількостях. І не побоявся одружитися з багатолітньою секретаркою (в усіх розуміннях цього слова) прем’єр-міністра польського уряду у вигнанні Миколайчика Марією Гулєвич, яка вже стигла відсидіти в польській народній тюрмі. Завдяки цьому шлюбу Марії Гулєвич нарешті дала спокій соціалістична безпека. В титрах до серіалу «Чотири танкісти і собака» Марія Пшимановська названа співавторкою сценарію. В сучасній періодиці час від часу з’являються міркування фахівців щодо можливої участі Марії Пшимановської і в написанні роману. Деякі в стилі «Копернік був жінкою». Але інші – цілком помірковані і варті уваги.

До того ж… написати комедію чи пригодницьку книжку про минулу війну означало спробу насправді закінчити її. Варто згадати, що аналогічні книги та фільми з’явилися в той самий часі на Заході. Варто пригадати хоча б «Велику прогулянку»

Спроба польських авторів 1960-70 років була ретельна і розкішна, але недостатня.

Другу світову війну більшість польського суспільства довойовує досі.

В сучасній польській жанровій літературі важко знайти книгу, де би українець був би позитивним персонажем. А в «Чотирьох танкістах і псові» поручник Василь Семен за національністю українець з Житомирщини у довоєнний період був метеорологом. Це вже у сценарії телесеріалу Марія та Януш Пшимановські українця Семена переписали на Ольгерда Яроша, внука засланого січневого повстанця.

Чистокровного поляка з литовським іменем і чеським прізвищем.

Значно частіше від позитивних українців в сучасній польській літературі трапляються більш-менш позитивні німці. Але в книзі Пшимановського їх навіть кілька: обер-гефрайтер Кугель кілька разів ризикує життям щоб урятувати від знищення рідне місто Рітцен, пастух показує дорогу до концтабору розвідувальній групі, яка має наказ врятувати в’язнів того табору. Частку німецької крові либонь має і один з членів екіпажу танка «Рудий» – велетень-силач Густлік насправді має повне ім’я Густав, а тітку його взагалі звати Герменегільда. І німецькою в разі потреби він шпрехає як рідною. Точно так само, до речі, як Заглоба у «Вогнем і мечем» – українською.

Паскудні німці в тексті теж представлені, але цікаво, що паскудність в кожного негативного персонажа своя, індивідуальна і має психологічну мотивацію, хоч і так само паскудну. Згаати хоча б німецького парашутиста, який пішов у диверсанти, щоб мати змогу вволю підпалювати, бо в дитинстві йому весь час забороняли гратися сірниками.

Либонь тому і книжка, і серіал були перекладені німецькою і здобули помітну популярність в Німецькій Демократичній республіці.

«Фіер панцерзольдатен унд гунд»

Звучить, холера!

А як звучить в німецькому перекладі титульна пісня серіалу можна почути на Ютубі.

Дуже рекомендую.

Роман витримав у НДР чотири видання.

А в Чехословаччині навіть шість.

Тільки після 1968 року чехи тихенько розказували одне одному анекдот: нібито перед початком операції «Дунай» Шарик вискочив з танка зі словами «Я собака, а не свиня! ». І не поїхав придушувати Празьку Весну.

Натомість в романі нема неминучих в радянських книгах того ж часу душевних і суворих партійних секретарів і бригадних комісарів, типу дорогого Леоніда Ілліча. Ходили щоправда чутки, що прототипом найсимпатичнішого персонажа Янека Коса був Войцех Ярузельський.

Проте вельми подібний життєвий шлях мав і сам автор роману. Його теж вивезли до Сибіру в шістнадцять років, він теж піднявся у Народному війську Польському від рядового до поручника, побувавши і в не зовсім офіцерському званні хорунжого. В усіх справді незалежних формаціях польських збройних сил хорунжі це старша унтер-офіцерська група звань, відповідник недавно скасованих у ЗСУ прапорщиків. Тільки в Народному війську Польському з нього зробили найнижче офіцерське звання, відповідник неоковирного радянського звання «молодший лейтенант». Після війни працював у військовій пресі і отримував чергові військові звання за вислугу літ. На час написання роману був уже полковником. Після шаленого успіху перших видань роману в ПНР, СРСР, НДР, ЧССР, та продажу авторських прав на переклади іспанською та шведською, за отримані гонорари купив будинок на престижній вулиці Ідзіковського.

По сусідству з віллою генерала Войцеха Ярузельського.

Може якраз хибне розуміння сусідської взаємовиручки та бойового побратимства штовхнуло полковника Пшимановського на шлях руйнування власної репутації. Він схвалював репресії проти активістів робітничого руху та «Солідарності». Нагадаю, що Осєцка в той самий час клопоталася про звільнення інтернованих інтелектуалів і навіть написала листа до міністра безпеки генерала Кліщака з пропозицією відсидіти присуджений термін замість одного з лідерів опозиції Адама Міхніка. А Пшимановський з трибуни сейму розповідав про міфічні «списки Солідарності» в яких нібито йшося про те на яких ліхтарях слід вішати родини прихильників уряду Ярузельського з дітьми включно. І захоплювався мужністю і витримкою службовців «моторизованих підрозділів громадянської міліції» ZOMO. Внаслідок чого став посміховиськом навіть серед колег-офіцерів, які жартували, що полковник Пшимановський либонь збирає матеріали на нову трилогію – «Czterej zomowcy i suka» (Чотири омоновці і сука).

Саме тому в перші роки Третьої Речі Посполитої поляки спробували забути полковника і його роман.

Але час розділив мухи і котлети.

Поляки двадцять першого століття вирішили, що твір за творця не відповідає.

У 2004 році роман вперше перевидали після сімнадцятирічної перерви. Зараз його цілком можливо знайти в польських книгарнях.

Поділись