Сергій СИНЮК
(із циклу “Рецепт бестселера по-польськи”)
Найдовші черги у Варшаві першої половини тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року стояли по два товари.
По вершкове масло.
І по роман Леопольда Тирманда «Злий».
Вкотре підтвердилося правило: про себе охоче читають навіть ті люди, які зазвичай не читають нічого. Книга про післявоєнну Варшаву спричинила небачений читацький сплеск у самій повоєнній Варшаві. Після чого хвиля читацького зацікавлення закономірно затопила цілу Польщу. Прочитані книжки коштували на чорному ринку в кілька разів більше за новенькі з магазину. Зареєстровано численні випадки крадіжок примірників роману, а якийсь особливо відчайдушний поціновувач вихопив сімсотсторінковий томище у пасажира трамвая і вистрибнув на ходу.
Втім, поруч із вересками захоплення і спокійними схвальними відгуками звучали і заклики представників трудящого класу зібрати весь наклад «Злого» і спалити, а його автора посадити до в’язниці за пропаганду антисоціалістичної поведінки та паплюження світлого образу соціалістичної столиці Польської Народної Республіки. Проте до цих голосів ні соціалістична влада, ні громадянська міліція, ані широкі читацькі маси вирішили не прислухатися. Бо ж роман звучав як ода післявоєнній Варшаві — її вулицям і площам, її кав’ярням і базарчикам, її автобусам і трамваям, її руїнам та її відбудові, варшав’янам та гостям столиці.
Розлогі описи пейзажів та інтер’єрів, зовнішності персонажів та їхніх душевних мотивацій оперті на каркас детективного сюжету. Сюжет описує протистояння гангстерського клану Філіпа Мериноса та невідомого захисника справедливості і скривджених, до якого прилипає прізвисько «Злий». «Злий» своїми специфічними методами бореться із розгулом хуліганства у Варшаві. Конкретніше кажучи, завжди вчасно опиняється там , де когось кривдять варшавські хулігани і б’є вищезгаданих хуліганів до втрати притомності.
Філіп Меринос, маскуючись під добропорядного голову промислового товариства «Мішечок», не менш специфічними методами цей розгул стимулює та підживлює, оскільки скаламучена суспільна ситуація гостро необхідна йому для здійснення власних протиправних планів. Розгадати таємницю «Злого» і вивести на чисту воду організоване злочинне угрупування Мериноса прагнуть не тільки журналісти популярної газети «Вечірній експрес» Едвард Колянко та Якуб Вірус, але й прості трудящі та представники трудової інтелігенції: кіоскер Каллодонт та кондитер Компот, водій-віртуоз Шмігло та секретарка музею мистецтв Марта Маєвська.
Леопольд Тирманд виразно відчув серйозний запит на неофіційну, позадержавну справедливість і захист серед громадян ранньої Польської Народної Республіки.
А шалений читацький попит на перші видання «Злого» красномовно підтвердив авторські відчуття.
Звісно, представник правоохоронних органів ПНР у романі присутній. Але поручник громадянської міліції Дзярський займається здебільшого моніторингом ситуації і час від часу висловлює глибоке занепокоєння, тобто говорить правильні слова у правильному місці. Фінальний його монолог починається з акценту на тому, що у народній Польщі не може бути приватних ініціатив в царині закону і справедливості.
Справжнє слідство проводить аматор — театральний реквізитор в кумедному старовинному кабріолеті, з капелюхом та парасолькою. І безкорисливо ділиться з офіційними органами плодами своїх трудів у результаті чого всіх поганих переловили, а всі хороші переженилися, як і має бути у фіналі класичного роману 19 століття.
«Злий» успадкував від романів дев’ятнадцятого століття не тільки найкращі риси. Наприклад, його любовні трикутники — занадто вже часті і дуже вже трикутні. Психологічна мотивація персонажів часом надто розписана — і надто невірогідна. Втім, український популяризатор літературознавства Михайло Бринних цілком справедливо зазначив, що роману не обов’язково бути ідеальним для того, щоб стати культовим.
***
Переважну більшість перших романів автори пишуть про себе коханих.
Леопольд Тирманд уник спокуси воздвигнути собі словесний пам’ятник, поклав у основу «Злого» свої спостереження за зовнішнім світом.
Хоча міг викроїти зі своєї біографії не один роман, а добрий десяток. Син шевця з єврейського передмістя Варшави демонструє зразкові успіхи у навчанні, зокрема пізнає літературну польську мову краще за багатьох «шляхтичів уродзоних». Не менш натхненно та ретельно студіює в ліцеї французьку та все-все-все про Францію та її культуру. Після закінчення ліцею імені Кречмара влітку тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року йде до французького посольства і просить стипендію для навчання у Франції.
Стипендію Тирмандові надають.
Він їде до Парижу, рік студіює там архітектуру, влітку наступного року повертається до Варшави, щоб набратися сил перед новим навчальним роком.
Але дорогу назад до Парижу молодому Тирмандові нагрухо зачиняє Друга Світова війна.
Замість Парижу Леопольд їде до Вільнюса, в якому тимчасово немає ані німців ні росіян. Та вже наступного року до Литви увійшли радянські війська і країна «цілком добровільно» увійшла до складу СРСР. А Леопольд Тирманд знайшов себе на посаді журналіста газети «Правда Комсомольська”. Ця радянська газета виходила у Вільнюсі польською мовою. Тирманд писав здебільшого на теми культури і спорту.
Радянські товариші старань громадянина Тирманда не оцінили і заарештували його. Врятувала Тирманда німецька авіація, яка 22 червня 1941 року розбомбила залізничну станцію на якій стояв поїзд із в’язнями. Згодом, коли литовські та польські євреї шукали можливості сзховатися і зробити фальшиві документи про своє литовське, білоруське чи українське походження, Тирманд сам прийшов до німецької окупаційної адміністрації де повідомив, що він француз, студент архітектури, який з романтичних причин потрапив влітку 1939 року до Польщі, а тепер хоче на роботу в Німеччину, звідки йому буде ближче дістатися на батьківщину. Його затримали до з’ясування і надіслали запит до Парижу, чи навчався Тирманд Леопольд 1920 року народження в університеті на архітектора. Відповідь прийшла позитивна, після чого французу Тирмандові Леопольду видали офіційні німецькі папери і відрядили на офіційну німецьку роботу. І то не в шахту. Тирманд працював перекладачем, потім офіціантом. Під кінець війни найнявся на торговий корабель, який плив до Норвегії. Норвегія була ще окупована німцями, проте звідти було значно простіше дістатися до нейтральної Швеції. Тирманд утік з корабля і потрапив до рук німецької поліції. Там зробили висновок, що ніякий Тирманд не француз, а… поляк, після чого майбутній письменник потрапив до табору польських полонених. Після визволення Норвегії Тирманд, який знав крім норвезької, німецької та польської знав ще й французьку, мову світової дипломатії,працював для Міжнародного Червоного Хреста, займався в основному питаннями повернення поляків додому. Потім був керівником прес-служби польського посольства у Копенгагені. Після повернення до Варшави розшукав у Любліні матір і з’ясував, що батько загинув у німецькому концтаборі.
Працював у Польському радіо. Підпрацьовував ще в редакціях кількох популярних друкованих видань. Прославився оперативністю, використанням для нотаток на місці подій портативної друкарської машинки та резонансними інтерв’ю із Олдосом Хакслі та Пабло Пікассо. У 1947 році вийшла друком його перша збірка оповідань «Готель Хансгар».
З усіх престижних робіт Леопольд Тирманд вилетів одночасно.
За об’єктивний репортаж про необ’єктивність радянських суддів на міжнародному боксерському матчі.
Тирманда прихистили в редакції католицького часопису «Тиґоднік повшехни».
В той самий час у «Тиґодніку» публікував філософську есеїстику молодий священик Кароль Войтила.
В тисяча дев’ятсот п’ятдесят третьому році «Тиґоднік» закрили.
Леоольд Тирманд опинився без роботи.
Але хлопці, які знали хлопців, організували йому замовлення від видавництва «Чительник» на створення пригодницького роману про Варшаву.
Наданою можливістю Леопольд Тирманд скористався сповна.
Від квітня до грудня 1955 року він нацокав на машинці тисячу сторінок. Машинопис читали редактори видавництва та бетарідери з числа знайомих . Редактори радили певні поправки. Бетарідери підказували деталі й подробиці, а заодно розносили по Варшаві провокаційні чутки про шедевр, який невдовзі з’явиться друком.
Після оглушливого успіху роману «Злий» соціалістична влада пробувала приручити Тирманда.
Проте чим далі тим більше ставало очевидним, що між народною владою ПНР та Леопольдом Тирмандом існують непереборні розбіжності стилістичного порядку. Тирманда не убивали, не садили до в’язниці.
Йому просто не давали можливості реалізуватися в професії і заробити собі на пристойне життя. Проти Тирманда працювала навіть не ідеологічна доктрина соціалізму, а особиста неприязнь тогочасних функціонерів від культури до його англійських костюмів і червоних шкарпеток, автомобіля «Опель-Рекорд» і принципово не соцреалістичної стилістики його книг.
Тому Тирманд і виїхав при першій же нагоді у 1963 році
Осів у Сполучених Штатах Америки. Вивчив англійську мову настільки, що почав нею писати. І публікуватися у провідній американській періодиці.
Одружився в п’ятдесят один рік з двадцятишестилітньою Мері-Елен.
Встиг збудувати дім, посадити дерева, дочекатися народження двійнят.
У шістдесят п’ять років помер від інфаркту.
***
Український переклад «Злого» вийшов доволі оперативно. Переклад Марії Пригари та Валенитна Струтинського київське видавництво «Радянський письменник». Ніхто навіть не приховував, що той переклад — скорочений. Проте і в скороченому вигляді роман викликав захоплення українських читачів. Про це на сторінках Culture.pl згадував свого часу український письменник Олександр Ірванець.
Але роман Леопольда Тирманда захопив не тільки читачів.
В ряду численних виробничих романів Павла Загребельного можна примітити книжку «День для прийдешнього» 1963 року. Та сама ода вулицям, будинкам і мешканцям великої європейської столиці, яка відроджується з руїн по великій війні. І непримітна, хоча й не менш небезпечна будівельна мафія, якій протистоять «прості люди» (тм).
Перший варіант роману Загребельного називався «Зло»…
