Сергій Синюк
Якби у видавництві “Навчальна книга-Богдан” мене спитали (бо часом питають) чи варто видавати в серії “Імʼя на обкладинці” книгу Галини Пагутяк та Олександра Клименка “Розмови про життя і мистецтво”… я би замислився. Серйозно й надовго. Ясно, що книга авторства відомих в Україні прозаїків, одна з яких ще й Шевченківська лауреатка 2010 року за роман «Слуга з Добромиля» – гарний імпульс для серії, яка нині перебуває на стартовому відрізку траєкторії. Та й книги, в яких відомі автори розкривають секрети власної творчості і мистецтва як загальнолюдського явища, нині в тренді. Достатньо згадати “Про письменство” Стівена Кінга, яку минулого й позаминулого року не цитували тільки дуже ліниві білялітературні індивіди.
Але з іншого боку книга не дуже вписується в концепцію серії. Після жанрових метань перших чотирьох випусків, мейнстрімом серії стали біографії окремих осіб: Данила Острозького й Адальберта Ерделі, Гремислави Інгварівни та Марини Мнішех, (Лже)Димитрія Першого та Миколи Шугая, Уласа Самчука та Кароля Ліпіньського. Тому й не дуже хотілося, щоб серія зійшла з цього керунку “Наша відповідь ЖЗЛ”.
Ще одна підстава сумніватися була би естетична. Чи, коли хочете – світоглядна. Ну не переконаєте ви мене в тому що “Taedium vitae” – той стан, яким варто ділитися із читачем. І тому коли на першій-ліпшій розкритій сторінці натикаєшся на сентенцію “Мені легше машину дров розвантажити, аніж сидіти з письменниками за розмовою”, а в передмові бачиш діагноз: “Коли придивитись до літературного середовища, то це правдива божевільня. І нема на то ради. Просто треба тікати подалі”, то тікати подалі хочеться якраз від щойно розкритої книги.
Але потім згадуєш, що раз такі книги друкують, значить комусь і вони стануть в пригоді. І повертаєшся до тексту, бо ж за дипломом ти – бібліотекар, і працюєш у бібліотеці, і рано чи пізно ця книга в бібліотеку потрапить, і хтось з читачів про неї спитає, і треба буде йому щось сказати.
І повторне прочитання залишає двоїсте враження. З одного боку – спіймана зразу тональність відрази до життя й людей звучить протягом усього тексту: “легше розмовляти з мертвими, аніж з живими”,”Недавно я почула, що якийсь модний письменник на Заході написав черговий роман і мене ледь не знуділо. Я й не читала його, але від самої теми й сюжету тхнуло товаром Нормальна людина так і повинна реагувати”. Свого часу “нормальні люде так і реагували: “Я ПастернакА нє чітал, но асуждаю” Ну і гасло, яке я згадуватиму ще довго: “Як на мене, то вже краще втопитись,ніж стати популярним автором”.
Нація з депресивною літературою не може бути щаслива.
Але ця тональність в книзі нє єдина. Текст поліфонічний настільки, що поруч із сі бемоль мінорною мелодією звучить стриманий шляхетний до мажор. Знаю, що в музиці це неможливо. А от в літературі – цілком:
“Здорові стандарти в літературі чи музиці – це насправді не так уже й мало”,
Цікаво, що ця поліфонія чергування світлого й похмурого погляду дає контраст, необхідний для того, щоб роздивитися стан справ у культурно-мистецькому просторі України протягом останніх трьох десятиліть. Бо ж досі свіжо й актуально звучить цитата Лесі Українки більш як столітньої давності: «…наша література і критика живуть в ненормальних обставинах – вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки». Леонід Ушкалов кілька років тому влучно підмітив, що «наклади “бестселлерів” (3-4 тисячі примірників) доби незалежної України є точнісінько такі самі, як і наклади українських книжок за часів дії отого безглуздого Емського указу (1876), що забороняв українську мову в Російській імперії».
Ні, в часи новітньої незалежності формальних заборон не було і не могло бути. Був задіяний інший, набагато ефективніший алгоритм. Створення художньої літератури українською мовою зробили нерентабельним. Передумовою стала все та ж економічна криза дев’яностих. В умовах безробіття та інфляції більшості населення стало не до читання. В руїни лягла книготоргова мережа та більшість державних видавництв. А як тільки економічна ситуація більш-менш стабілізувалася, проріджений кризою книжковий ринок України окупували російські видавці, яким російська держава підкинула з перших же зайвих нафтодоларів субсидії не тільки на великі наклади текстів у ходових популярних жанрах, але й на їх екранізації. Демпінгові ціни на книжки і масована кількагодинна реклама у серіальному форматі на всіх телеканалах України зробили своє – більшість українських видавців навіть не намагалися поборотися за читацьку увагу в грошовитих жанрах і зосередились на друкові навчальної літератури та текстів із давальницьким фінансуванням: текстів, профінансованих за державними та локальними програмами підтримки української книги; текстів, автори яких здобули якісь гранти чи премії в багатому зарубіжжі; текстів, за які могли заплатити самі автори чи їхні спонсори. Подібна ситуація шкодила не тільки рентабельності української літератури, але й її репутації. Ті книги «сучасних українських авторів», які якимось несподіваним чином добиралися до читача, справляли шокуюче, а то й відразливе враження сумішшю високочолої елітарщини та відвертої графоманії. Разом з тим, навіть гарно написані книги популярних жанрів, видані за «програмами підтримки» не могли вийти на широку аудиторію через книгарні – пересічний наклад такої книги був 200-300 примірників, 75% накладу віддавали у фонди бібліотек, а 25% отримував автор. Причому в деяких областях з автора брали письмове зобов’язання не продавати отримані примірники. Як справедливо зазначив Андрій Кокотюха: «українців привчали до того, що українська література – це щось безплатне».
Автори книги, особливо Галина Пагутяк вважають, що винна у цьому “літературна мафія”, яка навʼязує спосіб буття українським письменникам, хоча сама плаває у багні компіляторства й плагіату”. На її думку ситуація ускладнена ще й змовою книговидавців та книготоргівлі: “Більшість людей готові повірити у світову змову політиків, але не у змову видавців та книгопродавців. Я теж в це не вірила до останнього часу, доки не отримала певні сигнали з-за кордону”. Тому “порядні автори” бідують, а жирують “… комерційні видавництва. Вони публікують книги, у яких може бути насильство, біль, але немає трагедії, є філософія, але немає мудрості”. Пробитися “порядному автору до широкого читача, принести йому прекрасне і добре майже неможливо, бо все забито пафосними гранітоїдами та їх проплаченими критиками. “До того ж, ринок не терпить новаторів, вони потребують дуже великих затрат на рекламу”, “Ринок маніпулює як літературою, такі читачем, примушуючи останнього читати насамперед бестселери-одноденки”.
Співавтори окреслюють сучасний стан літературного процесу в Україні протистояння “… потужних письменників, які визначають і визначатимуть надалі рівень сучасної української літератури […]Але митці такого штибу немов опинилися у башті зі слонової кістки – і не лише зі своєї волі” та “колективного Януковича в літературі […] – це відсутність моралі, безкарність, агресія, і спекулятивне мислення, яке домінує у ставленні до опонентів. Все, щоб утриматися на Олімпі, який було захоплено хитрощами і самопіаром”.
Конфлікт крайнощів і справді відбив охоту до читання сучасної української літератури не одному з числа “пересічних читачів”. Пересічному читачеві трохи затяжко вникати в постійні дискусії на тему хто за кого крутіший у сучукрліті – і він береться за книгу якогось зарубіжного автора, або й повертається до російських. Втім, деякі моменти в книзі показують, що змальовані крайнощі бувають набагато ближчими, аніж хотять показати. Прочитав, приміром, репліку Галини Пагутяк: “Я думаю, якби в житті мені довелось зустрітись, наприклад, з Олесем Гончаром, то я б точно довела йогодо сказу”- і пригадалася така сама агресивна реакція на саме лиш словосполучення “Олесь Гончар” сучасної української публіцистки, яку співавтори “Розмов про життя і мистецтво” либонь вважають однією з очільниць протилежного їм табору.Цікаво й те, що цілком ідентичним, тільки цього разу уже позитивним виявилось ставленн Антона Санченка та Юрія Камаєва. Маю надію що саме вони, виконуючи завдання Високого Мистецтва засобами популярного чтива намацали для стражденної вкраїнської літератури отой третій шлях, який і приведе її до масового читача й масованих гонорарів, котрі в свою чергу дадуть українським письменникам матеріальну незалежність від державних премій та закордонних грантів, а заодно – і від бездуховних акул великого книговидавничого бізнесу.
На полях мого примірника “Розмов про життя та мистецтво” залишилось ще багато дискусійних нотаток. Книжка, на полях якої так запекло сперечаєшся з авторами, варта того, щоб її опублікували.
Тому й добре що видавці мене не спитали.
