Наш вестерн!

Сергій Синюк

Не раз і не два чув і читав: що ж українці за народ такий, що уроки історії їх ніколи нічому не вчать. Тепер знаю що відповісти: з українцями все гаразд. Вони ні в чому не гірші від інших. Просто історія починає вчити, коли засвоєна. А найкорисніші речовини у високих концентраціях засвоюються погано. Тому історія найкраще вчить в культурних просторах тих країн, де  її вміло розчиняють у творах масової культури. Ще й на сусідоньків ближчих і дальших впливає. Читачки районних бібліотек без найменшої маузи протарабанять вам повний перелік французьких королів чи монархів династії Тюдорів. Ну не зі шкільного підручника вони їх зазубрили – запам’ятали мимоходом, читаючи романи Дюма і дивлячись британський серіал.

Саме тому гостро тішуся щоразу, коли до рук потрапляє книжка, здатна перетлумачити ще один відтинок нашої історії  із високочолої на загальнозрозумілу. Найсвіжішим приводом для радості стала книжка Лори Підгірної «Червона Офелія», що вийшла у видавництві «КМ-БУКС». Книга порадувала мене ще й реалізацією однієї давньої мрії. Тяжко мене нервувало, коли «борщ-вестерном» обзивали другосортні радянські підробки під американське ковбойське кіно, яке запихало місце дії в якесь глухе задуп’я громадянської війни. Сюжет цієї тандити (типу міхалковського «Свій межи чужих, чужий межи своїх») мали до справжнього вестерну таке ж відношення, як сибірські єбєня до українського борщу.  Трактування терміну «борщ-вестерн» виглядало профанацією як кіномистецтва так і кулінарії. І мріялося про гостросюжетний екшн з погонями і стріляниною, але на тлі наших Визвольних зманань, наших пейзажів, і нашого,  таки справжнього, борщу. Тим приємніше було з перших сторінок переконатися, що до рук трапився блискучий текст оцього омріяного жанру. Щоправда видавці віднесли роман до серії «Український детектив». Проте власне розслідування в даному романі не є основним чинником інтриги. Як зазначила Аліна Акуленко: «Якщо чесно, то я одразу здогадалася, хто «кривавий геній» цієї історії». Тим паче, що й обкладинка спойлерить з пронизливістю поліцейської сирени.

Роман Лори Підгірної – не перша хороша книжка, якій трохи не пощастило із визначенням жанру. «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва, за всіма ознаками – роман у новелах, проте видавці обізвали його «збірка оповідань». Але вправність приходить з досвідом.  А дебютний  роман «Червона Офелія» дорогий нам не своєю детективною складовою. Набагато цікавіший власне «екшн» в реаліях Визвольних змагань. Цьому жанру в сучасній Україні посміхається динамічне й щаслие майбутнє, аби тільки видавці не кремпувалия видавати. А читачі вчасно підтримували трудовою гривнею.

А найцікавіша в книзі – віртуозно прописана еволюція головного героя.  Тобто те, про що активно пишеться в кожному підручнику з літераторського ремесла і що уперто ігнорують класики, а паче того – класикиці сучукрліту. Тішить головний герой і тим, що авторка не намагалася зробити з нього «пам’ятник собі, коханій». Приємно, що в натовпі журналістів, поеток і художниць від перенасичення якими стенає сучасна українська проза відкрити для себе Марка Шведа у якого за плечима тільки середня освіта, служба в розвідвзводі одного з полків російської імператорської армії доби Брусиловського прориву, два солдатські Георгії, Одеська школа прапорщиків, бій під Крутами… За двадцять літ він добре вивчив смерть у різних її проявах. А от в Розвідочній управі УНР доводиться вивчати життя в усіх його проявах.

І деякі прояви виявляються страшнішими від смерті.  Марко Швед на сторінках «Червоної Офелії»  шукає і знаходить не стільки більшовицького агента екстра-класу, скільки Справжнього Себе. І це той пожиточний  довід, який нині потрібен чи не більшості мислячих мешканців України. Нам теж належить у найстисліші терміни віднайти Справжніх Себе, своє питоме місце у країні та в світі.

А підтримкою в цьому пошуку нам стане дебютна книга Лори Підгірної та натупні пригоди Марка Шведа, уже проанонсовані автором і видавцями.