Несподіванка від Дари Корній

Вам досі не подобається Дара Корній?

Пробували читати – і не пішло?

Ви взагалі не розумієте оцієї моди на вигаданих істот, паралельні світи і містику задля містики?

Я теж тієї моди не розумію.

Як на мене перший ліпший пристойно написаний історичний роман – набагато цікавіший за всеньке світове фентезі разом узяте.

Але тим не менше – саме я рекомендую вам взятися за «Сузір’я дів».

Так, за новий роман Дари Корній.

Вона увійшла в коло читацьких захоплень як «міцний жанровик».  Ще від першого роману «Гонихмарник», що приніс їй лауреатство на «Коронації слова» за Дарою Корній закріпилося прізвисько «української Стефані Майєр», хоча книга народжувалася якраз як культурний спротив «Сутінкам» у стінах власної домівки. На вампірську сагу підсіла дочка-підліток і довелося терміново створювати антидот: «Щоби було не гірше, аніж у Стефані Майєр, і без вампірів». Згодом серіал «Зворотній бік…» закріпив за Дарою  Корній стату зірки вітчизняного фентезі. Паралельно письменниця поповнила коло своїх шанувальників містичними мелодрамами «Щоденник мавки», «Зірка для  тебе», «Тому, що ти є». Щоправда, за власним свідченням авторки, фани фентезі обурилися: ««Як Ви могли нас зрадити??? Ми думали, що нарешті отримали свого потужного фантаста, а Ви написали таке! Як Ви могли написати про любов? Та ще й таку плаксиву історію!». Втім, обурення не було настільки сильним, щоб не розкупити «Зворотній бік…», а завдяки містичним мелодрамам до «Клубу шанувальниць Дари Корній» приєдналися й читачки,  котрі доти перебивалися російськомовними мильними операми із англосаксонськими псевдонімами авторів на обкладинках… Совісних  бібліотекарів тішило, що частка наших авторів у популярних секторах книжкового фонду збільшується. А разом з тим було помітно, що в рамках суто жанрової, попсової прози Дара Корній довго не затримається.

Тут потрібен невеличкий теоретичний відступ. Спробую зробити його якомога більш стислим і не дуже нудним.

Жанрова література – гарний інкубатор для початківців. Правда, вона ж і панцир для графомана. Як хвороби росту, так і прогалини у здібностях зручно маскувати рамками жанру. Саме попсових жанрах знаходять порозуміння мало вибагливий читач і малоздібний автор. Від найдрімучішого графомана в жанровій прозі буває дивовижно мало шкоди,  а часом буває і користь, оскільки саме дрімучий графоман має щасливу здатність раз по раз відтворювати жанрові кліше, чого й треба масовому читачеві для повного щастя.

Проте набагато цікавіший феномен взаємодії із жанровою літературою справді талановитого автора. Маститі класики часом спускаються з висот мейнстріму в хащі детективу, трилера чи мелодрами, щоб донести резонансну ідею до широких народних мас. А от талановитий початківець цілком може використати масовий жанр як трамплін.  

Тим утішніше спостерігати,  як невдовзі талановитий і совісний автор переростає оту жанрову шкаралупу, проривається у сяючі сфери отої Справді Високої Літератури. Прохання тільки не плутати літературу справді високу наджанрову літературу з нібито позажанровим сучукрлітом. «Сучукрліт» у нашій літературі – жанр точно такий самий, як детектив, бойовик чи любовний роман.

Тільки більш розкручений і опрацьований.

Читацьке серце тішилося, коли Леся Романчук, віддавши данину умовностям дамського роману у восьмитомнику «Не залишай»  створила серіали «Гравітація» та «Чотири дороги назустріч». Коли Юрій Камаєв після кількох років широкої відомої у вузьких колах інтернет-фантастики вистрелив збіркою «Мед з дікалоном». Коли  Антон Санченко, може просто для того щоб довести ближнім і собі, що може писати не тільки про пароплави й морські вузли творив майже цілковито сухопутне, але таки на порядок вище класом від попередніх оповідань «Весілля з Європою»…

На жаль, для повноцінного функціонування національного маскульту потрібен потужний пласт впізнаваних явищ і постатей культури високої. У нас непогано з явищами, але цілком очевидні проблеми з масовою впізнаваністю.

Приміром, чи багато пересічних українських гуманітаріїв, не кажучи вже про технарів чи стоматологів, зможуть прочитати напам’ять двадцять українських віршів і назвати їх авторів? А впізнати цитату з української прози, зробити її паролем при знайомстві чи натяком у розмові, лекції, статті… Що будемо говорити про пересічних гуманітаріїв, якщо навіть непересічна Оксана Забужко частіше використовує цитати з Достоєвського і Булгакова, аніж з вітчизняної класики. Страшне, сумне і політичне…

Зрештою і наша критика серйозно не відстежує отих генеалогічних зв’язків в українській літературі. Не тільки в сучасній, але й у давнішечкій. Хоча в сусідів по континенту, ближчих і дальших на тут тему вже десятки томів понаписувані. А у нас хіба біляпродвинуті журналісти «окалакультурних ізданій» часом вміють обізвати Камаєва «українським Пррілєпіним», Санченка – «українським Конєцкім»… Ну про кого чули – з тим і порівнюють. Самому довелося кілька разів «українським Биковим» побувати.  Кумедно, звичайно, було би… якби не так сумно.  З іншого боку  – маскульт і потрібен для того, щоб утримувати в масовій свідомості образи творців і явищ культури високої.

Проте один із небагатьох впізнаваних архетипів української культури Дара Корній обіграла вельми своєрідно і використала на сто відсотків. Середнє арифметичне… ба навіть добуток Мавки та її авторині. Дочка Полісся з його моторошною красою, загадковою історією і резерватами доісторичних вірувань.  Як писав свого часу біограф Жуля Верна Геннадій Прашкевич, «Оригінальність письменника (якщо письменник оригінальний) так чи інак завжди пов’язана із місцем його народження. Особливі говори, сімейне оточення, сусіди, пейзажі, домашні історії, навіть побут». Дара Корній майстерно домальовує свій волинський образ чи не на кожній творчій зустрічі з читачами: «Мої улюблені казки – ті, які розповідали бабуся та дідусь.  З дитинства знала, що не усі мавки добрі. Є й злі. Є такі, що можуть звести з розуму. Але є мавки, які годні допомогти людині. Такі трохи містичні історії були для мене дуже природні та справжні. Довгий час навіть не могла повірити, що все це неправда. Бо коли дідусь їхав у ліс, обов’язково привозив для мене гостинці від лісовика. Удома завше ставили кашу для домовика, правда, її потім з’їдали коти, але я все одно у це вірила. Дідусь казав, що там, де живе домовик, обов’язково житиме кіт. Домовик і кіт – нерозлучні. Ці розповіді були частиною мого життя. Дуже тішуся з того, що мала таке дитинство. Тепер мені є про що розповісти читачам».

Уродженка Старовижівського району Волинської області повністю використала потенціал рідного краю і штампи суспільної свідомості з ним пов’язані. За її власним визначенням, даним в інтерв’ю альманахові «Книжний гостинець»: «Волині доволі багато в моїх творах. Не менше аніж Львова. Візьмімо мій дебютний роман «Гонихмарник» – мама Аліни родом з волинського села і багато подій відбуваються в поліському селі.   «Петрусь Химородник» – це дитяча повість і одним з головних персонажів виступає у ній волинський ліс. Тетралогія «Зворотний бік»  теж тісно пов’язана з Волинню. Бабуся головної героїні Мальви – травниця і живе на Поліссі. В романі «Тому, що ти є» події відбуваються на Волині і в Києві. Далі обов’язково буде».

Наступним після інтерв’ю художнім текстом Дари Корній якраз і став роман «Сузір’я Дів». Чисто адміністративно його дія відбувається на Львівщині, яку більшість українців апріорно вважають Галичиною.  А проте основне місце дії – Сокаль – лежить на березі Західного Бугу. А це етнічна територія Великої Волині, перекраяна допіру наприкінці вісімнадцятого століття. Шматочок Волині що найдовше залишався у європейському культурному просторі завдяки тому, що потрапив до складу відносно ліберальної імперії Ґабсбургів.  Своєрідним камертоном, який задає тональність усього твору, занурює уважного читача в історичну атмосферу місця дії роману є його перша частина «Кляштор над Бугом». Це не просто розповідь про історію бернардинського монастиря, перетвореного в часи радянської окупації на в’язницю особливо суворого режиму. Це – стартова емоційна тема роману, отой мотив, довкола якого і розгортається поліфонія тексту. Мотив, який поєднує легенду й історію, містику й реальність.

Втім, зазначу відразу: у «Сузір’ї дів» містика й потойбічні жахи сприймаються як сіренький фон. А  справжній триллер починається там, де на повний периметр розгортаються наші землячки і сучасники. Дара Корній в містичній частині, як реверанс шанувальникам попередніх своїх книг, висловлюючись термінами фігурного катання «відкатує обов’язкову програму».  

А в нинішній реальності переходить до довільної.

Тоді й робиться насправді страшно.

Експозиція роману прикладна аж до простоти, як затвор магазинної гвинтівки. Перший розділ – розлогий портрет головної героїні Василини Коморовської. Другий – генеалогія її роду, переказана через долю бабуні Терези.

Треба віддати належне нещадній спостережливості Дари Корній. Однозначно позитивних героїв у романі взагалі немає.

Від слова «зовсім».

Справжня натуронька скромної і тихенької протагоністки Василини проявляється, коли з’ясувалося, що  батько іде від матері до іншої жінки. Я розумію, що головний герой не може бути ідеальним з перших сторінок – просто щоб мати куди рости, але воля ваша, але назвати позитивною героїнею дівчину, яка розбиває рідному батькові об голову керамічну вазу і з радісним вишкіром спостерігає, як його заливає кров – я не можу. Нє, звісна річ, якщо до Василини застосувати критерій російських патріотів і наших феміністок: «Ми такі бідні,  такі нещасні… а значить нам усе можна!» – тоді вона позитивна героїня. Рівно ж як і її матінка, що намучившись душею від чоловічої зради йде з тутешньою ворожкою на цвинтар, щоб поробити зрадливцю на смерть.  

Розпочати сюжет, маючи на руках отаких ключових персонажів – ознака справжньої авторської мужності, зрілості творця справжньої, високої прози.

Втім, навіть не зовсім позитивний герой має в наших очах вигляд білого й пухнастого, якщо йому доводиться співіснувати, взаємодіяти, а то й конфліктувати з персонажами геть паскудними. Дара Корній широкими мазками вільного пензля створює цілу портретну галерею, у якій, наче світ у краплині води, відображене все сучасне українське… населення. Хотів було написати «суспільство», але з суспільством в Україні і досі поважні перебої та нестачі. Письменниця щасливо уникла поділу своїх персонажів на «паскудних скоробагатьків» та «бідних і чесних трудящих».  Описуючи своїх героїв, Дара Корній полемізує не тільки зі штампами маскультур, але й з архетипами української літературі ХІХ-ХХ століть. Ну в якій новелі на сільську тематику немає образу «бабуні-сивої голубки», мудрої і смиренної. А проте згадаєш як отакі бабуні з передмість та ближніх сіл штурмують  на другому пероні тернопільського вокзалу електричку на Львів – і віриш кожному слову у портреті та поведінці Галини Ліщук. Часто трапляється в українському літературному мейнстрімі і образ «без двох місяців мадонни» – юної жіночки, замкнутої в передчутті близького материнства, щасливо і беззахисної у своїй вагітності. А проте згадаєш побачених за кілька років державної служби «професійних мам-героїнь», котрі черговим «животом напереваги» прокладають собі дорогу до матеріального добробуту – і приймаєш як живий зліпок з живого життя образ Лілії Ліщук. Ну а «тітка Кароліна» з її самозакоханими, але дешевенькими претензіями на аристократичну винятковість – це вже відверта пародія  не стільки навіть на персонажиць сучукрліту, скільки на кількох його авториць… Чи то авторинь? Проте найбільш яскраве відображення сучасного  українського поспільства – фокусний епізодичний персонаж. Тітка Орися. В якої «Усі довкола пройдисвіти, заздрісники, зрадники, телепні, пустомелі й бовдури або кар’єристи й вискочки, а ще вошиві авантурники та кляті грішники, яким дорога до пекла так і стелиться». В одному реченні увесь спектр сучасної української риторики і суспільної думки.  Від вагона тієї таки електрички – до ток-шоу на телеканалах.

Подушечки пальців на клавіатурі уже лоскоче підтупне звірятко Спойлер. Тому обмежуся короткими висновками.

Сюжет твору динамічний та наелектризований.

Розв’язка – зовсім несподівана і приголомшуюча.  Повірте людині, яка читає сотню українських романів на рік і яку не так просто чимось здивувати, а особливо – у розв’язці.

Фінал розставляє усі акценти в уже розказаній історії… проте недвозначно натякає на продовження. Воно й правильно. Василина до кінця оповіді саме вибивається в ті героїні, якими читачі переймаються і захоплюються, які створюють своєю індивідуальністю основу для трьох-чотирьох якісних захоплюючих книг.  Тому з позиції читача й бібліотекаря гаряче рекомендую Дарі Корній принаймні подумати над продовженням. А колегам по читацькому загалу повторю те, з чого почав:  рекомендую вам взятися за «Сузір’я дів».

Так, за новий роман Дари Корній.

Під чим і підписуюсь: Сергій Синюк, редактор центральної бібліотеки імені Юліуша Словацького.