Перший шлюб генія. Погляд з тамтого боку…

Сергій Синюк

 

Ернест Міллер Гемінгвей – один з нечисленних людей літератури, яким вдалося проявитися в усіх трьох літературних амплуа. Всі ми дотикаємося до літератури як читачі. Відносно невеликому відсотку читачів щастить стати письменниками. Але ще менший відсоток письменників стає літературними персонажами.

Гемінгвей – став.

Може тим і варто пояснити його бурхливий спосіб життя замолоду: Ерні не стільки збирав матеріали для своїх книг, скільки творив матеріал для книг про себе. І такі книги не забарилися. Маю на увазі не белетризовані біографії, а цілком собі романи, де Ернест Гемінгвей – зовсім персонаж, причому навіть не завжди головний. Вигаданий сучасник і колега  Гема Мейсон Лассітер розслідує протистояння Гемінгвея та ФБР в романі Крейґа Макдональда «Убити Гемінгвея». Карлос Падура пише про непросте життя Гемінгвея на Кубі в романі «Прощавай, Гемінгвею». Навіть Ден Сіммонс, якого в Україні  знають як автора триллера та фантастики написав енергійний розмашистий бойовик «Подзвін по Гемові» в якому Ерні – справжній герой в повному значенні слова – на пару з вигаданим агентом УСС (майбутньої ЦРУ) Джозефом Лукасом він не тільки кришить на дрібоньке олів’є всю німецьку агентурну мережу на Кубі, але й зриває закулісну геополітичну змову керівників служби безпеки Третього Райху (СД) та федерального бюро розслідувань США , яким важливіше усунути конкурентів у боротьбі за вплив на внутрішнє життя своїх країн, аніж перемогти у війні із зовнішнім ворогом…

Залишається тільки гадати, чому вітчизняні видавці обійшли увагою перераховані вище тексти, а натомість обдарували україномовну читацьку аудиторію романом «Паризька дружина» Поли Мак-Лейн «за мотивами» біографії першої дружини Ернеста Міллера Гемінгвея – Хедлі Річардсон Гемінгвей Моврер. Втім, прослідковується певний прецедент з вітчизняного культурного поля: щоразу як тільки вукраїнців зʼявляється календарний привід згадати про здобутки Пантелеймона Куліша – котрийсь із тутейших засобів масової інформації публікує, а активістки розносять соцмережами статтю про те, як тяжко набідувалася з ювіляром Олександра Білозерська.

Роман Поли Мак-Лейн можна прочитати саме так. Задля пристрасного кохання до енергійного талановитого брюнета з карими очима, постарша дівчина відкинула успадковані від мами упередження про те, що «заміжня жінка, яка отримує задоволення від сексу, нічим не краща від проститутки», покинула своє затишне провінційне задупʼя, пожертвувала спадком покійного дядечка на спільну поїздку до Парижа, поселилася в тісній квартирці зі зручностями у спільному коридорі, зреклася карʼєри піаністки, створювала нікому невідомому чоловікові усі умови для комфортної творчості, народила йому чудового, не по літах спокійного і розумного сина (при тому, що цей самозакоханий егоїст не хотів попервах тієї дитини) , супроводжувала його в поїздках у гарячу Іспанію і походах на криваву кориду  – а він скористався першою ж нагодою і після стартових проблисків популярності  безжально проміняв її на молодшу й багатшу. Мовляв, «всі вони казли коньчані…а ми, хоч ніколи й не напишемо чогось близько подібного до «Прощавай, зброє», зате моральні та добропорядні». Втім, співчувати бідолашній Гедлі і протиставляти її як правильну альтернативу усім наступним дружинам Ернеста Гемінгвея – тенденція поширена серед шанувальників творчості Гема обох статей. Тим паче, що документально зафіксована і явка з повинною. За свідченнями самої Гедлі 1941 року Гем написав їй, що чим більше знає інших жінок, тим більше захоплюється нею. А останній текст Гемінгвея – «Свято, що завжди з тобою» – просто таки гімн на честь Гедлі – закоханої і зразкової.

Щоправда, після співжиття із такими самозакоханими стервозами, як Марта Геллхорн та Мері Велш будь-яка середньостатистична американка могла видатись ідеалом. Тим паче з відстані тридцяти років.

Але можна поглянути на ситуацію й по іншому. Молодик з амбіціями письменника, який саме через ці амбіції розсварився з домашньою родиною, зустрічається із постаршою панною. Постаршій панні треба заміж і вона, свідомо чи неусвідомлено вмикає демонстраційний режим поведінки «я теж людина мистецтва, я тебе розумію». Молодик бачить те, що йому показують – можливу союзницю в боротьбі за визнання і творчу самореалізацію, споріднену творчу душу. Вони й одружуються власне для того, щоб спільно вирватись із пригноблюючої периферії, спільно прорватися до кращого життя. Але відгримів у маленькій протестантській церковці весільний марш Вагнера, молода сімʼя переїхала до Парижу з його недорогим побутом і широкими можливостями для мистецької самоосвіти та самореалізації. І він намагається ті можливості використати – щоранку працює над оповіданнями, знайомиться з живими письменниками і кращими книгами уже неживих, а задля поповнення сімейного бюджету їздить у відрядження то на мирні конференції, то на бойові дії. Це його робота. Сенс його життя.

Але в неї демонстраційна платівочка вже дограла останню доріжку. Забуті дані перед шлюбом обіцянки і власні музичні амбіції. Довідуючись про майбутні чоловікові відрядження Гедлі демонстративно занедужує і вимагає не їхати, влаштовуючи розкішні істерики із биттям порцелянових заварочних чайничків включно.

«Частина мене хотіла, щоб він був так само нещасний як я. Може тоді він би здався і залишився би вдома».

 Але Гем їде на турецько-грецьку війну. Іде на мирну конференцію в Лозанну. До Швейцарії він запрошує і Гедлі. Жінка через тиждень вибирається в дорогу, для чогось пакує у маленьку валізку всі чоловікові рукописи із копіями включно, а потім валізка якось зовсім випадково зникає в поїзді.

Офіційна версія Гедлі: «Хотіла як краще, а вийшло як завжди». Мовляв, везла тексти, щоб чоловік міг над ними попрацювати, а валізку вкрали. Ерні повірив. Чи майже повірив. Бо у посмертно виданому романі «Райський сад» законна дружина головного героя – молодого письменника – свідомо й цілеспрямовано знищує рукопис нової збірки його оповідань.

Скажете: то літературні вигадки, а в житті такого бути не може!

Може. Ще й як може.

Кілька Гемових друзів переконані, що жодна людина, яка творить, вкладаючи у творчість душу, не залишла би валізку у вагоні без нагляду. Ернест Гемінгвей чесно намагається забути неприємний епізод, але слідом за звісткою про втрату валізи Гедлі звалює на нього і повідомлення про власну вагітність. Потихеньку зароджується відчуття, що Гедлі свідомо шкодить його роботі, його прагненням. Він чесно і ретельно намагається забути про це. Тим паче, що  вагітну дружину належить плекати й голубити, а малюк взагалі ні в чому не винен. Відчуття обовʼязку відтісняє   біль і підозри кудись у підсвідомість. Але їхній кумулятивний ефект нікуди не подівся. А крапля камінь точить.

Особливо, якщо «половина» продовжує капати.

І тоді поява третьої – не причина, а тільки привід до краху подружнього життя. Особливо якщо перед тим була поява третього. Не малюка, а матадора на честь якого малюка і назвали. Фізичної  зради не було, але була така промовиста захопленість, що й не зразу скажеш що гірше. Потім в титульної героїні роману з’являються подружки, які раз по раз нашіптують: «Всі негаразди ти терпиш задля його карʼєри. А що в результаті отримаєш ти?» «Та він не знає,як важко бути жінкою», «всі вони тужать, коли їх кидаєш».

А потім та з подружок, яка підібралася найближче, робить короткий енергійний кидок – і перший шлюб Ернеста Міллера Гемінгвея закінчується. Щопроавда Гедлі та малюку залишаються гонорар та роялті від щойно написаного роману «І сонце сходить». Роману, що відкрив світові Ернеста Міллера Гемінгвея.

Ото і є сюжетна канва роману, і без роману відома нам за книгою «Свято, що завжди з тобою» та численними біографіями письменника. В романі «Паризька дружина» на цю канву нанизано багато жіночих емоцій та переживань, проте більшість із них пахнуть не двадцятими, роками однойменного століття,а таки девʼяностими. Після прочитання книги не залишає відчуття, що Поли Мак-Лейн у книзі набагато більше, аніж Гедлі Гемінгвей. А якщо дуже вже треба було донести до українських читачок проблеми тяжкої жіночої недолі при Ернесті Гемінгвеєві – краще було би опублікувати книгу Наомі Вуд «Місіс Гемінгвей». А ще краще – видрукувати бібліотечку мемуарів Гемових дружин. Бо ж щонайменше половина з них залишила книги про власне життя. Марта Геллхорн написала спогади «Подорожі зі мною та з іншими», а Мері Велш – книгу «Як все було».