Сергій Синюк
Цей прозовий серіал роботи Лесі Романчук досі залишається трохи в тіні циклу “Не залишай”. Про нього менше говорять і пишуть у колах книгоманів і книгознавців. Не дочекався він і перевидання у кабінетному дорогому форматі. Після першого прочитання такий стан справ видається не дуже справедливим.
Проте при перечитуванні стає зрозуміло: так воно і мало бути. “Не залишай” – яскравий взірець роману, з яким варто приходити до широкого читацького загалу. “Чотири дороги назустріч” – приклад твору, з яким автор залишається у національній культурній скарбниці. Тому “Софія” як зайшла широким читацьким масам “тут і бігом”, так і продовжує бити рекорди. А пора “Чотирьох доріг” ще мусить прийти. Власне, момент переходу читацьких симпатій та уваги літературознавців до “Чотирьох доріг” буде важливим індикатором того, що українське суспільство пройшло точку неповернення від рожево-зефірних дівочих мрій до прагматизму дорослості.
Сказане вище не має на меті поставити під сумнів художню якість та мистецьку вартість “Софії”. Проте “Чотири дороги” за продуманістю й передуманістю – таки роман куди вищої “вагової категорії”, яскрава ілюстрація письменницького зростання авторки над собою.
Втім, “Не залишай” на своїх кращих сторінках вже теж не дуже вміщавсяу жанрові рамки “жіночого чтива”, не погоджувався бути тільки “українською “Анжелікою””. Якщо вже шукати цьому твору аналоги у світовому культурному просторі, то варто уважніше придивитися до перегуків книги Лесі Романчук зі “Звіяними вітром” Маргарет Мітчелл. Обидва романи є історіями виживання особистості в умовах чужинської окупації, економічної кризи та консервативного місцевого суспільства.
А “Чотири дороги” – рішучий крок вперед і вище.Це історія виживання усього отого місцевого суспільства, заколисаного окупацією… ба навіть загнаного окупантами у психотропний сон, який за сорок років після закінчення Другої світової та “тутейшої війни після війни”став для населення Західної України спочатку стерпним, а згодом навіть почав подобатися солідному відсоткові цього населення.
Про негативні наслідки дев’яностих у нас писали неодноразово, багато і пафосно. І мало хто замислюється над тим, що злидні дев’яностих стали неминучою розплатою за ілюзорне бездумнеблагополуччя двох брежнєвських десятиліть. Ще менше сказано про те, що без “акушерського ляпаса” дев’яностих не запрацювала б у більшості наших парафіян не тільки ринкова хватка, але й громадянська свідомість.
“Наука болем – найкраща наука”, – думає далеко не найпозитивніша героїня серіалу. Але заперечити по суті – важко. Наркоз (чи приход?)сімдесятих-вісімдесятих тільки так і зміг вивітритись із окремих голів та із суспільної свідомості в цілому.
Відгукуючись на гарно написаний твір, не просто втриматись на тонкій грані і розкрити проблематику тексту, не розкриваючи його сюжету. На щастя, серіал “Чотири дороги” іде назустріч рецензенту: “проспойлерити” його просто неможливо. Він занадто поліфонічний. Причому поліфонія ця радше генделівська – із широким діапазоном гучностей і темпів, яскрава та розмашиста. Порівняно із “Софією” це “кіно” зняте зовсім іншим об’єктивом із набагато ширшим полем зору. Цікаво, що навіть у жанровому відношенні “Чотири дороги” – дуже різносторонні. Інформація “прилітає” читачеві не тільки від різних персонажів, але й у різних жанрах. Від модного у ті роки бандитського бойовика до психологічної еротики. Причому ні в описах бандитських розборок, ані у змалюванні фізіологічної близькості автор ні на мить не втрачає ювелірного відчуття міри. Щоразу сказано і показано достатньо – і ні на міліметр більше.
“Не залишай…” захопило читацький загал не в останню чергу через те, що цікаво читати насамперед ті тексти, які з цікавістю писали автори. Сюжетні ходи першого роману авторці доводилось вигадувати на ходу, в процесі роботи. До того ж, у пору, коли придумувався “Не залишай…” ситуація в країні давала підстави не тільки для ілюзій читачів, але й для обґрунтованих надій письменників. Замість “получок раз на пів року” білизною й горілкою повернулися щомісячні зарплати щойно запровадженою і до певної пори вельми симпатичною гривнею. Припинили вимикати світло по вечорах і почали притискати рекет. А от на початку двотисячних, коли стартувала робота над “Чотирма дорогами”, автору все було ясно не тільки зі своїми героями, але й із українським суспільством дев’яностих у цілому.
Зрештою, достовірно і глибоко можна описати тільки ту епоху, яка вже закінчилась. Книга про дев’яності не могла прийти до читача у дев’яності. Але зразу після їхнього завершення – прийшла. Я довший час мав у власності перший варіант першої книги циклу – купив при нагоді просто у видавництві “Джура”, де якраз тоді виходила і моя “Формула для фюрера”. “Формула” тоді коштувала три гривні. Перша книга циклу”Чотири дороги назустріч” – п’ять. Хто нині повірить, що в Україні колись були такі ціни на книжки?Розлучився з тим лимонного відтінку і трохи печальної якості покетбуком улітку 2014 року, коли збирав бібліотечки на передову і почув відгук: “Ви нам книжок про війну не пхайте, – тут її й так навалом. Краще про те, за що ми воюємо, і чому ми воюємо”. Повагався трохи, бо ж “Джурівська” книжечка була однією з п’ятисот пробного накладу, але поклав у картонну коробку, яка наступного дня “поїхала на нуль”. Адже ця книжечка гарно лягала в нарукавну кишеню. І доволі дохідливо роз’яснювала, як ми всі дійшли до життя такого.
Цікавий погляд автора на ранні українські дев’яності як на період розпаду радянських каст, припинення отого”Професорські діти зазвичай парувалися між собою”, тотального обнуління суспільних становищ та дипломів, репутацій та зв’язків, коли вчорашні “потрібні люди” за кілька днів ставали непотрібними: “Згодом відкрили кордони, і поняття “дефіцит” якось розчинилося, зникло, наче й не було. Власне, залишився один-єдиний дефіцит – дефіцит грошей.
Чомусь у квартирі замовк телефон. Людмила Василівна, яку інакше як Людочкою Василівною ніхто ніколи не називав, відчула, що тепер не вона потрібна покупцям, а навпаки, покупці потрібні їй!”
А це “прилітає” вже з іншого боку: “Чому так мусить бути, чому в цій країні не можна заробити на достойне життя достойною працею – Анетта не розуміла. Чому чесна праця може забезпечити лише злиденне існування, чому кожен, хто має чесний диплом і чесно працює на чесній і почесній роботі – жебрак?”
Людям, які”за совєтів щось мали”, залишки отого радянського статусу в нових умовах радше заважають. За ці залишки до останнього тримаються лікарки івчителі, маленькі начальники й інтелігенти. Натомість для тих, кому ще не так давно не світило нічого, крім зарплати у сімдесят рублів, відкривається “вікно можливостей”. Навіть і не вікно, а шершава шпарина в обледенілому бетоні. “Безпечно було вдома, біля бабусі. Усюди, де робляться великі гроші, відчуття холоду поза спиною, мабуть, невід’ємний атрибут процесу”. А проте потихеньку, на аматорській спекуляції в Польщі, на стихійних ще заробітках і збиваються докупки перші відчутні гроші, які починають робити нові гроші:
“У наші часи суцільної бідності, мало не жебрацтва, Валентині вдалося випірнути із прокислого борщу, в якому варилися, забувши смак м’ясного бульйону, висохлі від злиднів, немов морквини, її однокласниці й розпухлі на макаронах не згірш від пузатої бурячини самотні, вже раз чи двічі розлучені однокурсниці, де-не-де траплялися зів’ялі, мов бараболя на весну, особини чоловічої статі, додаючи такий-сякий смак вариву, і зрідка, зовсім зрідка траплялися у непривабливій на колір, а тим паче на запах юшці перчини чорнооких щасливчиків, тих, кому пощастило зачепитися за хвіст удачі. Валі теж пощастило. Вона зачепилася”.
Як уже зазначалося вище, у книзі немає стовідсотково головного героя. Проте читацька натуронька влаштована так, що вважає головною героїнею ту, кого першою виводить на сцену книги її автор. Тому провідна нитка “Чотирьох доріг” – Валентина Даугель. Другорядна персонажиця роману “Не залишай”, якій набридло існування медсестри дитячого відділення і регулярно бите чоловіком, актором місцевого театру, личко. Вона бере своє життя в свої руки,крутиться, ворушиться, обростає потрібними зв’язками й німецьким паспортом (за це, правда, доводиться розплачуватися шлюбом із громадянином бундесрепублікДойчланд, проте до пори до часу такий податок на свободу пересування та економічної діяльності в Європі Валентина вважає стерпним). Саме Валентина йведе у поліфонічній тканині тексту тему відносно чесного українського бізнесу тієї доби з усіма її перипетіями: від усвідомлення того, що найрентабельніше “вкрасти тут і продати там” до походів у церкву і бажання “Покаятися. Покаятися.А як покаятися? Як, власне, це робиться?”. Часом видається, що її життя пішло по колу, повертаючись до безгрошів’я (“Отак по десять-двадцять гривень можна за день розтринькати не одну сотню, а потім не взяти у тяму, куди ж поділися гроші”) та розбитої мордочки. Недолюбленість у дитинстві (“Тато щоразу обіцяв, що вони от-от заберуть Валюшу від бабусі. І Валюша вірила”) і прагнення “добрати” любові в інших формах не раз зіграє із фрауДаугель злий жарт. А проте вона вже розуміє, що підполковник міліції Тонков – “Фантастичний чоловік».
Але не для неї.
У неї своє, інше коло. Тут вартість людини визначається маркою автомобіля, кількістю кімнат у квартирі, вартістю діаманта на пальці, ланцюга на шиї. У цьому світі людина, власне людина, нічого не варта. Навіть така, як Софія Андріївна, як Тонков. Вони, звичайно, необхідні. До них звертаються при потребі, навіть модно мати власного гінеколога, власного юриста, “прикормленого “, твого, особистого. Їм треба добре платити. З ними можна піти у ресторан. Ними можна навіть похвалитися між своїми, он, мовляв, яке світило опікується моїми внутрішніми справами.. Та вони однаково залишаться людьми іншого кола. У них немає власної справи. Бізнесу. Грошей. Вони босі й голі порівняно з тими, іншими”.
До речі, тема тісніших стосунків відносно чесного, хоч і з подвійним дном, бізнесу із відносно чесними ментами – одна з кращих у книзі. Як і тема їхнього спільного і невдалого протистояння тим, хто не хоче збивати капітал по копієчці, а налаштований збити все і зразу з отого самого відносно чесного бізнесу, покладаючись на кулаки, пістолети й паяльники з прасками. “Велика мафія маленького Тернополя” прописана так само віртуозно – точні деталі без надмірностей. Особливо цікаво вони зчитуються при паралельному перечитуванні другої половини “Не залишай…”. “Чотири дороги…” показують ту матрицю, яка відтиснула героїв “Софії”.
У моєму інтернетному листуванні із авторкою роману виринула одна пікантна деталь. Леся Романчук написала: “”4 дороги” розділами друкували в якомусь електронному виданні для заробітчан. Були відгуки – авторка нас принижує, насміхається, що хтось не знає мови.. і друкувати перестали.”
Навіть не знаю чим не догодив “трударям Євросоюзу” саме цей роман. Може, надто нестерпною виявилась оця констатація?
“Ми всі тут – ніхто. Нам платять, ми тут потрібні, але ніколи не станемо синьйорами. Бо в них свої синьйори, містери, сери, гери, леді, фрау. Хоч би й божевільні.
Ми – ніхто поза межами своєї країни.”
Але власне з усвідомлення того, що треба стати кимось в своїй країні, щоб тебе мали за людину в світі, і почалися події 2013-2014 років, котрі не вирішили всіх проблем, але запустили в Україні принципово нову епоху. Якій, на жаль, притаманна та сама “наука болем”, бо екзамену українське суспільство не склало, оскількиз’ясувалося, що “”Свобода потрібна не кожному. Зледащілий плебс свободи не має і не потребує, тішиться жалюгідними недогризками прав, які кинули йому, мов кістку псові, розманіжені патриції. Тих, кому хліб і видовища понад усе, завжди більшість”.
Але це вже тема для принципово іншої книги.
Маю надію, Леся Романчук її ще напише.
А ще маю надію на перевидання “Чотирьох доріг” у варіанті для вдумливого перечитування. Двома томами по п’ятсот сторінок. Обов’язково зшитими на нитку.
