Максимець Олеся
Щит із неба
Видавництво “Богдан”, 2024
192 сторінки
5/10
Роман “Щит із неба” після першого прочитання нагадав мені автомобіль ЗАЗ-1103 “Славута”.Книга так само задумана на п’ять з плюсом, сконструйована та тверду четвірку, а виготовлена… ну, як уже вдалося.
На любителя.
Композиція роману — дві сюжетні лінії, які сходяться у фіналі.
Читач потрапляє в сюжет книги “Щит із неба” наприкінці 2021 року, у самий розпал кухонних дискусій на тему буде війна чи ні.
Стартує дія роману у Харкові. А звідти героїня з сестрою та подругою і дітьми своїми, подруги та сестри двома легковими машинами виїжджають до Луцька, а далі – до Польщі.
Одне з найкращих місць роману – сторінки про те, як Польща приймала українських біженців у першій половині дві тисячі двадцять другого року.
Ті дні, якими громадяни Польщі мають право пишатися. А громадяни України не мають права забути.
А друга сюжетна лінія не дає забути, що українцям 2022 року в Польщі велося набагато краще, ніж українцям 1947 року.
Бо історична лінія сюжету виходить з Лемківщини на землі недавно ліквідованої Пруссії, куди в рамках операціі “Вісла” виселили родину українців Василя та Насті. Щоправда прописана вона куди більш побіжно й приблизно і у деяких місцях не дуже узгоджується з історією та географією. Приміром, у червні 1941 року кількох родичів Насті забирають до армії, явно до радянської. А на Різдво на одного з них приходить… похоронка. Якось через фронт радянська пошта доставила сповіщення на тереиторію вже пів року як окуповану Третім Рейхом? Далі виселені з рідної хати в околиці Щеціна Настя, Василь та їхні дочки мріють повернутися додому, в Україну і навіть розмірковують над тим чи легко буде перетинати кордон. Авторка либонь не в курсі, що тих українців, які після 1944 року опинилися по східний бік нового кордону між Польською Народною Республікою та СРСР, вивозили не до Польщі, не в порожні німецькі будинки, а в діаметрально протилежному напрямку: Казахстан, Середня Азія, Сибір.
Втім, навіть не оці географічно-історичні непорозуміння дратують найбільше.
Як зазначила в одному зі своїх блискучих фейсбучних міні-есеїв Олена Захарченко: “Є такий стиль письма українських письменників і блогерів називається “старенька районна газета”. Аромат цього стилю, та ще й густо здобрений російськими фразеологізмами, скалькованими українською, долинає і зі сторінок роману “Щит із неба”. В мові головної оповідачки, до речі, ця стилістика сприймається цілком органічно і спротиву не викликає. Українська журналістка першої чверті двадцять першого століття приблизно так , пише, говорить і думає. Тим паче, якщо проживає і працює в Харкові чи околицях. Але коли двоє громадян ПНР, які здобули базову освіту ще в досоціалістичні часи говорять про когось третього, що він “ступив на слизьку стежку, скуштувавши зеленого змія”, то закрадаються питання: чи перечитувала авторка свій власний текст? чи бачив його хоча б один бетарідер? чи торкався рукопису редакторський олівець? Бо ж крім згаданих вище історико-географічних непорозумінь у тексті наявний поляк з іменем Генріх, хоча польська версія цього імені пишеться Хенрик, чи в крайньому разі – Генрик (як Сенкевич). Кілька разів згадується якась АгнеЖка, хоча польською це ім’я пишеться тільки Агнєшка (як Осєцка).
Втім, перша книга молодого автора і не мусить бути зразу досконалою. Треба ж автору кудись рости далі. Але тим шанувальницям книги, яким розмай почуттів важливіший за педантичну точність і стилістику, книга “Щит із неба” цілком зайде і такою як є.
