Інтелектуали та книголюби, які вважають що Доценко – це той, що про «Возвращєніє Бєшеєнного», можуть не завдавати собі клопоту з читанням подальшого тексту.
Бувають книги, створені наперед. Створені в передчутті того, що має статися. Іноді вони чекають свого часу десятиліттями. Іноді роками. А іноді з’являються буквально за лічені тижні до тих подій від яких детонують і піднімають високу хвилю читацького суспільного резонансу.
Ошатний багряно-білий шестисотстрорінковий том вибраних літературознавчих праць Ростислава Доценка підписали до друку на початку жовтня 2013 року. За неповних два місяці до листопадової ночі, в яку доти прихована російська агресія проявилася кров’ю побитих на майдані незалежності студентів. За неповних півроку до «русскай вєсни» і намагань «вєжлівих людей» примусово рятувати російськомовне населення України. У ті критичні дні більшість російськомовних українців витримали екзамен на громадянство, а більшість україномовних – на толерантність і розуміння. От тільки результати цього екзамену кремлівські куратори та їх підспівувачі з тутешніх взялися обернути на свою користь. По територіях, куди напровесні 2014 року не пустили російські танки знову запрацювали формально українські, але російські за формою і духом телеканали, в маршрутках якось дуже вже синхронно закрутився дуже вже однаковий блатний репертуар з дуже вже однакових флешок, потяглися на гастролі Україною розмаїті «пєвіци ртом» і опозиційні поети, в соцмережах закипіли дуже вже стандартні дискусії під гаслами «а какая разніца» і «мнє так удобнєє». Останню тезу геніально обіграв на Фейсбуку Cергій Оснач : «Шановний, ви на моїй нозі стоіте! – А мнє так удобнєє!». Нова спроба повзучої мовної експансії «рускава міра» майже не зустрічає офіційної протидії, але наражається на поки що розрізнений, але від того не менш впертий опір: від доволі масового ігнорування «Галубих аганьков» у дуроскопі до кидка копійками в мордяку переконаній у власній безкарності «прадавщіце». Українці все голосніше і принциповіше наголошують: ми хочемо мати повноцінний україномовний культурний простір для себе і своїх дітей, починаючи від мультиків у телевізорі і закінчуючи лекціями у вищих навчальних закладах. І ми будемо його мати, навіть якщо доведеться силами громадськості вдаватися до заходів, до яких офіційним органам вдаватися ліньки, чи незручно. Питання дерусифікації України вже не вдасться ні притлумити, ані забалакати.
Суспільна дискусія від питання «А чи потрібна Україні дерусифікація?» має перейти до теми «Як саме найефективніше провести дерусифікацію?» і роз’яснювальної роботи для тих хто сумнівається «Чому дерусифікація необхідна?»
І тут недостатньо буде простого і плаксивого реєстру фактів того як відтискалася на маргінес українська мова протягом трьохсот років російської окупації. Потрібні не просто факти, а аргументи. Чим факт відрізняється від аргумента? Аргумент – це не просто факт, а факт висловлений у максимально зрозумілій опонентові формі. Ні, я розумію, що є такі нарвані, які не розуміють інших аргументів окрім копійок в мордяку чи геніального Лукашевого перекладу з української на радянську: «Куда прьотєсь, бляді?».
Але таких – меншість.
З людьми які щиро не розуміють нащо потрібна українська культурна окремішність, якщо є «і так панятниє» Хрюша зі Стєпашкою та Булгаков з Пушкіним, Алєгрова з Антоновим і Висоцкій з Вознєсєенским, «Турецький гамбіт» з «Владімірским централом» говорити можна і треба. І чудовою скарбницею аргументів у такій розмові і стане збірник літературознавчих робіт Ростислава Доценка.
Це ім’я відоме шанувальникам української книжності насамперед з перекладів. Р.Доценко залишив нам у спадок добірну бібліотечку перекладів з англомовних літератур: збірки англійських народних прислів’їв та приказок, книги Купера, Джерома, Фолкнера, Воннегута, Джека Лондона. Досі пам’ятаю особистий шок від першого знайомства з перекладацькою майстерністю Доценка: двотомник Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром», який в модному російському перекладі виглядав сиропним бабським сентиментальним романчиком, в українському перекладі Ростислава Івановича виявився Справжньою Літературою, багатоплановим твором з серйозною історіософською основою та суспільно-економічним підтекстом.
Проте реалізуватися в царині художнього перекладу Ростиславу Доценку довелося не з власного бажання. Наприкінці 1952 року його, тоді двадцятиоднорічного студента, посадили на вісім років. За що? А ні за що! Формулювання було стандартне – «український буржуазний націоналізм». Більше того – уже в таборі, в 1956 році, коли загалом уже більше випускали, аніж садили, Доценкові припаяли ще сім років, які він відсидів від дзвінка до дзвінка. Вийшовши з таборів закінчив таки філологічний факультет і взявся до роботи в періодиці. Про те, що «контора глибокого буріння» не залишила його без опіки» звичайно ж знав, проте від поглядів своїх не відмовився. Тільки висловлював їх часом в доволі езоповій, але від того не менш знущальній формі, використовуючи то історичні, то зарубіжні аналогії. Пише про переклад «Гамлета» роботи М.Старицького та агресивно-негативну реакцію на нього російських чорносотенців та тутейших малоросів – а люди в другій половині ХХ століття читають як про сучасність. Цитує лист О.Кониського з 1892 року: «Не вважайте на фрази про «нетерпимость», але з фанатизмом бережіть рідне слово і не псуйте його ні обрусєнієм, ані полонізацією. Пам’ятуйте, що без своєї мови нема і свого письменства, а без письменства нема і національності»
А особливо розлогі можливості тролити радянську систему з’явилися в Доценка після того як прем’єром Британії та ідеологічним ворогом номер один стала Маргарет Тетчер. Ну цілком же правовірно виглядав отакий пасаж:
«Британська імперська пропаганда посідає великий історичний досвід перекрученого трактування подій, особливо тих, котрі самою своєю сутністю викривають колоніальну політику англійської буржуазії. Творці й маніпулятори буржуазної «громадської думки» Англії скомпонували стереотип певного середнього ірландця, як носія усякої відсталості, вродженої агресивності і нездатності до самостійної творчої праці. У реакційній англійській історіографії, в масовій белетристиці та щоденній буржуазній пресі досі живуть сліди цього сфальшованого стереотипу… І одночасно все найталановитіше, найвидатніше в ірландській культурі й науці, особливо літературі, оскільки вона в XVIII-XX ст.. створюється переважно англійською мовою, за традицією залучається до орбіти британських досягнень (у кращому випадку побіжно зазначається «ірландське походження» того чи того діяча). Отож, улягаючи цій традиції частенько і за межами Англії та Ірландії штучно збіднюється ірландське загальнокультурне надбання».
А далі – про майже цілковите винищення британцями ірландської мови.
І про штучний голод в Ірландії, зорганізований з імперського центру.
І про проблеми культурної спадкоємності в умовах окупації: «Недостатні видавничі можливості, обмежена читацька аудиторія – не кажучи вже про політичні чи етичні міркування – змушують ірландців набагато частіше публікуватися у Лондоні й Нью-Йорку, ніж у Дубліні чи Белфасті. Але заокеанські чи заморські публікації не всякому ірландському читачеві приступні, й не завжди уміщені там твори передруковуються в національних виданнях. А якщо зважити, що тільки на сторінках «Нью-Йоркера» вперше побачила світ чи не більшість найкращих новел скажімо Ш О’Файолена, Ф. О’Коннора, М.Лейвін, Б.Фріда, Б.Кілі та багатьох інших ірландців, то стане ясно наскільки ці прикрі видавничі (і не тільки видавничі) обставини відділяли ірландську літературу від ірландської читацької публіки, підривали необхідний зв’язок творця з його національною аудиторією».
Все про клятих британських імперіалістів. І все слово в слово збігається з реаліями стосунків ще однієї колонії з іще однією імперією. Доценко писав про це у найтемнішу ніч застою – на межі сімдесятих та вісімдесятих років.
У ті ж роки виходить повість Бориса Харчука «Панкрац і Юдка», у якій окупаційний райхскомісаріат «Україна» чітко прочитується як карикатура на брежнєвський СРСР.
Втім, езопова мова часом набридала публіцисту Доценку і він прямо іронізував: «Розбіжності в написанні одних і тих самих імен не тільки призводять до прикрої часом плутанини, а й свідчить про неусталеність культурних традицій, про механічне схвалення десь колись кимось припущених помилок. З поваги до чого мусимо ми те саме французьке ім’я писати раз Луї, а раз Людовік? Адже по-французькому це все Louis, та й годі». Опубліковано ще 1966 року, проте й досі деякі наші автори використовують оту російську кальку з німецького штампу, всі французькі королі в них Людовіки, замість Луї, європейські монархи різних країн як під гребінку – Генріхи та Карли, хоча французькі королі носили мена Анрі та Шарль, англійські – Генрі та Чарльз…
А от і зовсім відвертий випад: «До речі, знайомство з усе новими в призабутими сторінками Лесі Українки, яке триває вже 20 років, дедалі настійливіше викликає запитання – коли ж ми знатимемо її в повному обширі? Коли нарешті наша академія дасть нам збірку творів Лесі Українки? Чи не слід зробити це до сторіччя від дня її народження?» Ростислав Іванович ставить це питання ще 1968 року. Але «академічний» ювілейний дванадцятитомник у глинястих палітурках теж виявився неповним. Повного зібрання творів Лесі Українки не маємо і на двадцять шостому році незалежності.
Маємо те, що маємо? «Так істарічєскі слажилась?»
Та ж ні! Не само воно склалося, а складали окупанти та тутейші запроданці триста років: «Царські достойники ще за сто років до сервільних українських малознавців де-факто реалізовували теорію «гармонійної двомовності», коли українська мова існувала б «для хатнього вжитку» (якою навіть дехто з щирих українофілів послуговувався так обачливо, щоб не заразити нею власних дітей, бо ж їм належалося в житті ще кар’єру робити – достоту, як ще вчора чинили деякі сьогоднішні живі наші «класики»), а російська – дл всіх інших, тобто вищих сфер, у тому числі й для освоєння світового письменства, культури й науки». А результат? Та ось же ж він: «Добре відомо, що українська культура в умовах колоніальної заблокованості зазнавала численних деформацій і зводилася до рівня провінційної субкультури з хронічно відсутніми багатьма ланками та функціями (зокрема у високоінтелектуальних галузях творчості), насамперед через звуження сфери дії національної мови, а простіше кажучи – через насильницьку русифікацію, спрямовану на поступове вигасання всієї національної культури…
Перекоси українського перекладу виявилися не тільки в тому, що з обсягу національної культури виключалися такі ділянки, як природнича, філософська, суспільно-політична, економічна, технічна література інших народів – унаслідок або прямих заборон, або недостатньої структуралізації українського суспільства й малої конкурентоспроможності української книжки на монополізованому метрополією книжковому ринку (жвавий рецидив чого маємо сьогодні, коли наш бульварний, з дозволу сказати ринок існує при фактичному збереженні хваленого «єдиного інформаційного простору»). Поза перекладом довший час залишався також величезний масив творів українських літописців, письменників, мислителів, писаних книжною мовою князівської та козацької доби – у такий спосіб читач позбувався доступу до духовної спадщини багатьох сторіч, а якщо й добирався до них – то саме до російськомовних варіантів (фізично доступніших), а оскільки їх було найбільше, то він і привчався мимоволі сприймати російську мову щось як другу рідну – теорія двомовності набувала ще й фактичного підґрунтя…
Росієцентризмом просякнута мовна й культурна свідомість більшості працівників української преси, радіо й телебачення. 99% їхніх асоціацій, ілюзій, образів, – з російської літератури, культури, історії, мови, засобів інформації, ще й довільніше, ніж за деяких компартійних часів заросійщені…
До останнього чау вся наша преса дивилась виключно російськими очима на зовнішній світ: майже вся науково-популярна література, більшість шкільних і вишівських підручників та посібників з гуманітарних і природничих дисциплін перекладалися з російської мови, а чим далі більше використовувалось вже й без перекладу, відображаючи в крайньому разі суб’єктивно чесні погляди окремих науковців, педагогів, популяризаторів, які в міру змоги оминали надто одіозні кліще (що легше було в несуспільствознавчих галузях). Але в цілому всі вони таки втілювали й прищеплювали нам імперське та поза українське (об’єктивно – протиукраїнське) світобачення».
Усі квіточки, з яких виросли нинішні вовчі ягоди, Ростислав Доценко систематизував і оприлюднив ще 1993 року!
Втім, кризова ситуація в культурному просторі за Доценком – не тільки результат діяльності окупаційної російської влади. Деякі риси національного менталітету теж вельми їй посприяли. От як формулює їх літературознавець у 1989 році: «При всій своїй бідності культурницькій і вічних наріканнях на загумінковість, ми страшенно неощадливі до талантів, які дарує нам доля. Залюбки віддаємо їх на поталу чужорідним обставинам і тільки опісля бідкаємось: якби ж ото знаття!». А через дванадцять років додає: «Що ж. недбальство у ставленні до національних талантів – це прикро задавнена наша традиція (але дбайливо плекана в нас нашими імперськими володарями), свідчення громадянської недорозвиненості спільноти, її загумінкової самодостатності».
Втім, Ростислав Доценко не обмежується тільки постановкою діагнозу та констатацією фактів. Ще у скабо-маланчуківські часи він протестує проти ситуації заповненості книжного простору російськомовними авторами, коли для локального республіканського колориту можна було б обмежитись кількома столичними україномовними літераторами літераторами. Він ще 1964 року наголошує на потребі створення комплексного зібрання кращих творів світової класики в конгеніальних українських перекладах: «Пригадаймо, до речі, що українські книжкові фонди, створені в основному в пожовтневі двадцяті роки, зазнали великих втрат за останньої війни, і взагалі довоєнні видання вже зараз – розкіш на яку спроможні лише великі бібліотеки. Зникають же білі плями на українськомовній карті літературного світу дуже повільно». Це на його думку один з магістральних шляхів розвитку інтелектуального простору, оскільки «Культура народу вимірюється не тільки тим, що він дає cвітові, але й мірою його збагачення з інонаціональних культур» (1966) . Тому й намагався Доценко вже в роки Незалежності достукатись до сердець і сумлінь сучасників: «Світ визнає тільки сильних, вправних і непоступливих, самокритичних – а при тім і гордих собою та своїми здобутками. Спорудити українське диво і вразити ним світ – така неуникненна стратегічна визначеність України в ХХІ столітті. Або ми піднесемося до рівня найперших в світі – або нас не стане взагалі. І не дурім себе ілюзіями, що «якось то воно буде» – мовляв і не таке перебували у своїх «погнойних» стадіях, звичних для нас. Не будьмо наївними: відсталого не конче й добивати в теперішньому супер-цивілізованому світі, коли під тиском техногенного довкілля він і сам любісінько може розкластися й винародовитись»
Тому то не лише заповітом, але й вказівкою до дії нині звучать слова п’ятнадцятилітньої давності: «Якщо ми хочемо стати культурно рівноправними в світі, то в нас нема іншого вибору, як творити так, «як ніхто ще не творив» – попервах нехай в масштабі України, а там, можливо, і світі. Інакше ми й далі підтверджуватимемо тезу про геополітичну випадковість і тимчасовість нашої самостійницької з’яви, як це твердять декотрі закордонні політикознавці, котрі вже не проти й танками підперти умовність українських відкритих кордонів».
