Сергій Синюк, лектор і літератор.
Вольфганга Амадея Моцарта я не люблю.
От буває так – геніальність визнаєш, а все одно не любиш.
Насамперед – за його бабську музику. Сиропну в ліричних творах і перелякану – в церковних. За отой «Ласковий май» доби просвітництва.
А ще за безпринципність натури, яка дозволяла йому загравати з масонерією і розпускати безпринципні плітки про старшого друга і вчителя Йозефа Мислівечка, від якого сам Вольфганг Амадей нічого крім добра і допомоги не бачив… та й не про нього одного; кидатись на всі доступні замовлення і всіх приступних дамочок («якби я одружився з кожною, котру … – у мене вже було би двісті дружин» – фраза з листа до батька). І за каламутні посмертні легенди, які трансформувалися у відверто пасквільну «маленьку трагедію» Алєксандра Пушкіна, несправедливий роман Девіда Вейса «Убивство Моцарта» і радянську музичну конспірологію ХХ століття…
Ну не люблю я Вольфганга Амадея Моцарта.
Чому ж тоді мене так нестримно потягло кинути все і помчати за двісті десять кілометрів з Шумська до Львова де у дзеркальній залі палацу Потоцьких гостям фестивалю «МоцАрт» представили книгу «Моцарт із Лемберга»?
Ім’я автора.
Уродженець Великої Волині, мешканець Львова і ретельний дослідник Центральної Європи Богдан Коломійчук своїми попередніми роботами довів свою здатність тактовно і несподівано, аргументовано і захоплююче знайомити читачів з персонажами європейської історії – від Костянтина Острозького до Зіґмунда Фройда. В його творах, які він сам називає «авантюрними романами» історичної достовірності більше, аніж в деяких наукових монографіях учених мужів. Романи Богдана Коломійчука – яскрава демонстрація того, що історію не конче спотворювати для того, щоб зробити зацікавити нею широкі читацькі маси.
Другим чинником інтересу став персонаж книги. Взагалі я скептично ставлюся до популярних нині кампаній з українізації світових постатей культури і науки, перетягування їх з сусідських скарбниць у вітчизняну. Купа зусиль тратиться на спроби довести самим собі і світові: “Гогольнаш!”, “Чайковскійнаш!” “Корольовнаш!” (особливо розчулює періодичне “булгаковнаш!”))), замість відсунути поглядом і оцінити тверезо й холодно.
РПЦ була б неможлива без українських протоієреїв та єпископів, російська армія – без українських фельдфебелів і фельдмаршалів. Російська культура – без Бортнянських і Гоголів. Російська ракетно-ядерна ломака – без Корольових та Янгелів.
І що найбільш прикро – більшість з них відали, що творили.
Нова робота Богдана Коломійчука показує ситуацію діаметрально протилежну: митець народився і виріс далеко від українських земель, проте зробив для музичного життя Львова.
За свідченнями Вікіпедії, розпочавши львівську кар’єру в ролі «приватним учителем музики, а у 1826–1829 роках очолював заснований ним музичний хор святої Цецилії, до якого ввійшло 400 аматорів хорового співу. У 1826 р. у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра відбувся концерт, під час якого композитор виконав знаменитий батьківський «Реквієм». На базі цього хорового колективу Моцарт-молодший створює музичне товариство св. Цецилії, а також інститут співу, що фактично став першою музичною школою у місті. Композитор багато подорожував по Україні, де його концерти сприймалися на біс. Після перебування у Львові композитор повернувся до Відня, а згодом до Зальцбурга, де був обраний почесним капельмейстером Моцартуму. Помер 29 липня 1844 року у курортному місті Карлсбаді, де й був похований».
Додаткового інтересу до книги додавало питання: а що ж такого детективно-авантюрного знайшов у біографії сумирного тихого музиканта Богдан Коломійчук?
Відповідь прийшла зразу. Того Коломійчука, до якого читачі звикли в попередніх книгах у «Моцарті з Лемберга» просто нема.
Від слова «зовсім».
Приємний виняток з постмодерної української біографістики, для якої більш звично книги, присвячені великим, писати… про себе, коханих. І то не тільки романи, але й товстенні томи, що претендують на титул монографії чи філологічного дослідження.
На всіх сторінках книги безроздільно володарює Франц Ксавер Моцарт.
Либонь саме тим продиктована і незвична композиція роману. Замість традиційної історії в одному жанрі з експозицією, зав’язкою, розвитком дії та розв’язкою, маємо послідовні ескізи роману виховання, любовного роману, авантюрного роману, детективу з елементами бойовика. На мить може навіть видатись, що текст писав дилетант, не обізнаний із законами літературної композиції. Але володар гран-прі конкурсу «Коронація слова» уже не раз довів: композиція прози йому відома як мало кому і користується він нею блискуче. От тільки… чи потрібна суто літературна композиція книзі про композитора. Пригадується структура класичної симфонії доби Гайдна і Вольфганга Амадея Моцарта: алегро, адажіо, скерцо, фінал. Так от же воно! Книга про Моцарта-молодшого скомпонована саме як симфонія. Це анітрохи не шкодить її сприйняттю в якості твору популярного жанру – текст читається стрімко і дохідливо.
Проте самим лише популярним жанром автор цього разу не обмежився…
Хороша література якраз і відрізняється від чтива тим, що має крім поверхневого шару ще кілька глибинних, а замість гладенько і щільно розказаної історії має сюжетні порожнини, куди кожен читач, який має додаткові знання про тему чи людину, описані в книзі, зможе вчитати щось своє.
Коломійчук такі порожнини залишив.
І резонують вони зі знаннями про Моцарта-старшого, які залишилися в гуманітаріїв пострадянської доби дуже навіть промовисто.
Наважуся перелічити кілька з них.
У квітні 1805 року Констанція Моцарт скаржиться директору віденського театру, що віденські пліткарі звинувачують її в тому, ніби вона довше стоїть біля могили Франца Ксавера Зюсмайєра, аніж біля могили чоловіка. Проте відомо, що до 1808 року Констанція Моцарт взагалі не була на цвинтарі святого Марка, де й поховані обидва композитори. Більше того, утилітарна практика поховань, узаконена імператорськими указами взагалі не передбачала тривалого збереження могил – їх перекопували кожні 5-7 років, а пам’ятні дошки з іменами небіжчиків кріпили до цвинтарного муру!
Таких (переконаний – навмисних!) анахронізмів у першій частині роману ще кілька. Автор наполегливо підморгує читачеві: увага! Тут не все так чисто. Адже й «Моцарт із Лемберга» цілком імовірно… не зовсім Моцарт. А то і зовсім не…
Вісімнадцятилітній Франц Ксавер кілька разів цитує шекспірового «Гамлета». Нагадую стартовий конфлікт п’єси: принц Данський довідується, що його батька убив дядько Клавдій, який згодом одружився з вдовою і захопив трон. Історія Гамлета мучить героя книги не просто так. На відміну від принца данського Франц Моцарт так і не зміг вивести пуття хто кому Клавдій. Від самого народження Франца Ксавера Моцарта Віднем точилися чутки про те, що справжній його батько – таки Франц Ксавер Зюсмайєр. Пізніше деякі дослідники і загадкову смерть Вольфганга Амадея, таку схожу за симптомами на повільне отруєння сулемою, вважали ділом отого дуету закоханих. З усіх «теорій змови проти Моцарта» саме ця видається мені найбільш достовірною. Ну справді: Антоніо Сальєрі був надто знаменитий і шанований щоб заздрити, і занадто католик, щоб убивати; масонам, яких нібито розгнівало розкриття їхнього ритуалу в опері «Чарівна флейта», треба було прибирати в першу чергу автора лібрето Шіканедера, а не композитора Моцарта; замовник «Реквієму» фон Вальзегг уже не міг видати замовлений Моцарту твір під власним іменем… І тільки Констанція Моцарт вигравала від смерті чоловіка. Вона отримала свободу для нового, більш грошовитого шлюбу… і можливість товкти копійку на продажу рукописів покійного генія. А цих рукописів з роками могло тати дуже багато. Адже Франц Ксавер Зюсмайєр настільки добре перейняв творчу манеру свого вчителя, що зміг створити музику більш моцартівську, аніж в самого Моцарта». Не вірите? Пам’ятаєте «Лакрімозу», епіцентр найвеличнішого моцартового опусу – «Реквієму»?
Так от… пристебніть ремені.
Від Моцарта там тільки вісім тактів.
Вступ.
Все.
Решту написав Зюсмайєр.
Але саме ноти Зюсмаєра вважаються квінтесенцією Моцартової музики.
Важко навіть уявити, які ще «шедеври Моцарта» міг оприлюднити консорціум «Зюсмаєр&Констанца»… але учень не надовго пережив свого вчителя. Вже 1803 року тіло Зюсмаєра відвезли на той таки цвинтар святого Марка. В Констанції знову виникла проблема грошових знаків. З наявних активів у неї залишалися тільки рукописи Моцарта… і його діти. Карл Томас Моцарт демонстративно відмовився від музики, взявшись за кар’єру юриста. Прикметно, що він ніколи не пробував одружуватись. Либонь, надивився в родинному домі на сімейні радощі доби просвітництва.
Констанція зосереджується на проекті «Маленький Моцарт – 2». Франца Ксавера перейменовують на Вольфганга Амадея. Він бере уроки композиції в Антоніо Сальєрі (згадаймо, що Людвіг Ван Бетховен та Франц Шуберт) дає концерт у Відні, працює над власними творами… які публіка і матуся хочуть бачити якомога подібнішими на батьківські.
От тільки епоха змінилася.
Вольфганг Амадей Моцарт був можливий тільки в епоху веселого інтелектуального блядства доби Марії-Терезії та Леопольда. Доба наполеонівських воєн вимагала нових пісень. Над Віднем гримів Бетховен. До того ж, сталася і виконавська революція. Фортепіано остаточно стало сольним інструментом, посиливши не тільки можливості для авторського самовираження, але й підсиливши вимоги до авторської самобутності.
Франц Ксавер для того, щоб творчо реалізуватися – мусів перестати бути Вольфгангом Амадеєм молодшим. Син Моцарта мусів вискочити із нав’язаної йому ролі Моцарта.
І він вискочив.
До Львова.
Промовистий фрагмент опису прогулянки Львовом: «Уже другий день юнака заполоняло і дурманило відчуття свободи. Хоч що б він робив правильно, або помиляючись, це були тільки його вчинки, наслідки яких тепер теж належали тільки йому. Ціле його життя відтепер має тільки одного власника – його самого».
Щоправда в особистому плані єдиний власник свого життя розпорядився ним не дуже перспективно: вскочив у безрозмірну і безперспективну історію – роман із заміжньою жінкою. Жозефіною фон Кавалькабо.
Чи може й тут мала місце не дурість, а мудрість розрахунку?
Адже роман із заміжньою пані надійно страхував його від тих таки сімейних радощів доби просвітництва?
Крім того, Франц Ксавер отримує від даного роману цілком матеріальний профіт: Жозефіна організовує його перший концерт у Львові, який забезпечує його новими запрошеннями на уроки музики в магнатських домах, а відтак дає змогу побудувати не просто убезпечений побут, але й диверсифікувати джерела матеріального благополуччя, не залежати від примх і ласки одного покровителя.
До того ж у Львові його знаходить чоловік, який представляється Фредериком Альтманом, а трошки згодом – розпорядником людських душ, котрий колись мав справи ще із Вольфгангом Амадеєм. Згодом він залишить Францу Ксаверу візитівку з посадою директора театру у Львові. Ще пізніше з’ясується, що у Львові ніколи не було дитеркора театру з таким прізвищем. Альтман пропонує Францу Ксаверу контракт, в якому розписані європейські гастролі останнього і обіцяє музиканту яскраву світову славу і прихильність пані Кавалькабо. Взамін не вимагає нічого.
Поки що нічого.
Як тут не згадати версії про те, що й слава Моцарта-батька почалася з укладання нехорошої угоди, а смерть стала наслідком виходу з неї Вольфганга Амадея. Йому не дозволили жити, проте поховали за католицьким обрядом, підтверджуючи що геній принаймні помер християнином.
Як тут не згадати і про те, що з нечитою силою загравав не тільки Моцарт. Загравало з нею європейське просвітництво. Загравав і романтизм.
І догралися.
Франц Ксавер підписує папір. Починається блискуче європейське турне. Моцарта визнають в Європі. Але тільки як віртуоза-виконавця. Про композиторські таланти Франца Ксавера преса говорить обережно і не так захоплено. Проте його геніальність визнає один тонкий поціновувач. Доктор Франсуа Галль, що збираючи доказову базу для своєї теорії геніальності, колекціонує черепи геніїв. Мертвих, або й живих. По сліду маніяка з медичним дипломом ідуть князь Естергазі та знаменитий детектив Відок. Моцарт не тільки допомагає їм упіймати маніяка, але й рятує від безглуздої лютої смерті Людвіга ван Бетховена. Заодно, потрапивши до Відня Моцарт заходить до родинного дому на Міхаеллерпляц: «Він був порожній і непривітний, мовби в ньому не збереглося жодних прикмет його дитинства, мовби не в ньому жили його батьки, мов би не за цим місцем він сумував усюди, де опинявся». Справді, одне з найбільших розчарувань: будинок, де ти жив малим стоїть собі… а дому твого дитинства уже немає.
Як шепотів той таки Франц Ксавер, хоч і з іншого приводу «Мій біль…»
Слава гастролера виявилась оманливою. Моцарта-молодшого так і не визнали композитором. Кумедно, але навіть маніяк Галль, обмацуючи голову Франца Ксавера не знаходить прикметної особливості, притаманної на його думку усім геніям. Роман повертається до невисловленого, але дуже красномовно промовчаного питання: а чий же нащадок насправді Франц Ксавер Моцарт? Причому гіпертрофована увага до анатомії відгукується до ще одного історичного курйозу: 1828 року Констанца Моцарт раптом згадала про дефект лівого вуха, успадкований від дорогого небіжчика його молодшим сином і навіть опублікувала (руками свого другого чоловіка Ніссена) малюнок деформованої вушної раковини. Таку деформацію справді мав Франц Ксавер. Проблема тільки в тому, що така деформація не зафіксована жодним із портретів Моцарта. На профільному портреті роботи Хагенауера ліве вухо цілком проглядається.
Воно звичайне.
Шановні читачі в цьому місці мають повне право спитати: чи не занадто ретельно рецензент виходить за лаштунки історії, а часом – і відверто порпається в брудній білизні? Чи не досить того, що сам Франц Ксавер позиціонував себе як син Вольфганга Амадея і залишив Львів для того, щоб прийняти в Зальцбургу посаду директора «Моцартеуму»?
Наважуся відповісти.
Не досить.
Богдан Коломійчук показав одну людську долю – а вона відображає цілий вузловий поворотний момент історії людства. Мистецтво романтизму проголосило себе спадкоємцем класичної європейської культури… але чи не була та культура убита так званим «Просвітництвом»? Чи не показують справжню споріденість епох їхні результати? «Просвітництво» завершилось веселим вишкіром мадам Гільйотини. Романтизм – нацизмом в усіх його формах від італійського до російського.
З іншого боку, питання спадкоємництва – одне з найболючіших для сучасного українського суспільства. Весь час поки я читав «Моцарта із Лемберга» з голови не йшов чийсь фейсбучний коментар: «Ми проголосили незалежність УРСР замість відродити державність УНР». Українське суспільство й досі, не зважаючи на п’ятий рік війни не може визначитися з власною спадкоємністю. Хоча нам куди легше, аніж Францу Ксаверу Моцарту вивести ранжир і розставити по місцях геніїв та вбивць, фальшивий спадок і справжній.
Богдан Коломійчук милосердно опускає завісу над останнім періодом життя і творчості Моцарта-молодшого, коли кожній чесній людині доводиться підбивати підсумки і віддавати борги.
Виснажений своїми мандрівками й пригодами композитор пише листа Альтману, відмовляється від продовження контракту.
Диригує в соборі виконанням «Реквієму».
Найвеличнішого твору свого батька.
Про кого з двох композиторів не йшлося би…
З наступного затемнення дія виходить уже в Карлсбаді.
Вимордуваний хворобою шлунка Франц Ксавер відсовує власну смерть до моменту останнього побачення із Жозефіною фон Кавалькабо.
Роман завершується.
Питання залишаються.
Але хіба не на те й пишеться добра книжка? Поставити правильні і своєчасні питання. Відповіді на які читач мусить знайти самотужки.
