Мейза І. Шабловський В.
Наша маленька ПНР
К.: Темпора, 2013
11/10
Ця книжка для мене – символ Польщі.
Такий самий, як вантажівочка “Жук” і комедії Юліуша Махульського, “Зубрувка” і аудіотехніка “Унітра”.
Уже далекого дві тисячі тринадцятого року вона потрапила мені в руку цілком випадково. І відкрилася на зовсім випадковій стрінці.
Але я пробіг ту випадкову сторінку поглядом по діагоналі – і скоріше відчув, ніж зрозумів, що мушу її мати. Ця книжка просто мусила опинитися в моїй домашній бібліотечці.
Втім, книжка не тільки стояла на полиці. Компактний томик був зі мною в кількох подорожах Україною – і у льосі в якому я пересиджував, а вірніше – перележував, повітряні тривоги в березні 2022 року. Ця книжечка поїхала зі мною до затишної гостинної Вжесьні – і потрапила на творчу зустріч із одним із її авторів у Жешові, де й отримала на титульну сторінку його автограф.
Ізабелла Мейза. Вітольд Шабловський.
“Наша маленька ПНР”.
І коли мене, як бібліотекаря зі стажем, питають читачі-україці чи існує така книжка, що можна прочитати її одну і все зрозуміти про Польщу – я з легким серцем рекомендую саме її.
За жанром “Наша маленька ПНР” – це репортаж.
Але у польському значенні цього слова.
Бо ж у польській культурній традиції репортаж – це жанр не тільки журналістики, але й цілком собі літератури. А літературний репортаж по-польськи – це не кілька тисяч знаків з пробілами на газетний підвал чи два журнальних розвороти, а повноцінна книжка формату А5. Сторінок на триста, а то й більше. Першу популярність у Польщі літературний репортаж здобув ще перед Другою світовою війною. Саме тоді гриміли книги Мельхіора Ваньковича (за свої репортажі Ванькович ще від Другої Реі Посполитої отримав три з п’яти ступенів ордену Відодження Польщі) та Ксаверія Прушинського (зокрема – “Право на Волинь”). Знаковими книгами часів війни стали саме репортажі – тритомник “Битва за Монте-Кассіно” Мельхіора Ваньковича та “Дивізіон 303” Аркадія Фідлера. У Польській Народній Республіці сили в жанрі репортажу пробували сотні, якщо не тисячі, молодих авторів, проте король жанру був один.
Ришард Капусьцінський. Уродженець Пінська, випускник Варшавського університету вже одним з перших своїх репортажів спричинив ажіотаж: розкритикував нелюдські умови існування будівничих Нової Гути, але при цьому похвалив Микиту Хрущова. За репортаж “Це теж правда про Нову Гуту” Капусьцінського нагородили Золотим Хрестом заслуги (фактично – найпрестижніша польська нагорода, хоч формально й не найвища) і виперли од гріха подалі в Індію і Пакистан через Італію. Поступово Капусцінський став польським репортажистом-міжнародником номер один – писав про Африку, Азію і Латинську Америку. Про всі подорожі писав книги. За кількістю примірників, проданих в іноземних перекладах, поступається тільки Станіславу Лему.
Вітольд Шабловський продовжує давню і яскраву традицію польського репортажу, але доповнює її своїми барвами і темами. Першу славу йому принесли репортажі з Туреччини, де він стажувався після закінчення факультету журналістики Варшавського університету. Підсумком освоєння “турецької теми” стала книжка “Убивця з міста абрикосів” 2010 року. Польське видання отримало премію імені Беати Павляк, а англійський переклад – премію Британського ПЕН-клубу.
Наступною темою для комплексного дослідження Вітольда Шабловського стала Албанія. Тяжкий вихід цієї країни з комуністичного світогляду і нелегальну еміграцію албанців у країни Європейського Союзу Шабловський досліджував на місці, з нелегальним переходом кордону включно.
Такі небезпечні проекти не вельми подобалися дружині письменника. Ізабелла Мейза – теж доволі знана журналістка. Її матеріали публікують провідні польські журнали, зокрема “Wprost” i “Zwierciadłо”. Але вона більше цікавилась справами внутрішньо польськими, а навіть – внутрішньо родинними. Тривалі рейди в далекі країни її не особливо тішили, навіть якщо то були рейди її чоловіка. І тоді Шабловський знайшов оригінальне компромісне рішення. Замість нової подорожі в просторі він запропонував своїй дружині подорож в часі. Спробу відтворити реалії Польської Народної Республіки в окремо взятій квартирі.
На пів року родина Мейза/Шабловський “переселилася” на тридцять років назад: з Польщі 2011 року до Польської Народної Республіки зразка 1981 року. І описала в чотири руки процес цього переселення та здобутий досвід у книжці.
Вийшло блискуче. Книги колективного авторства – як музика на скрипці. Нема нічого гіршого, якщо вони погані. Але якщо вже добрі – то вже найкращі. “Наша маленька ПНР” належить до нечисленних представників другого варіанту. Гармонія цього тексту явно сильніша за алгебру, і один плюс одна в цьому випадку – значно більше як два. Рівноправна поліфонія самодостатніх особистостей і талановитих авторів створює об’ємну панораму з якої заінтригований читач може довідатися про щоденну кулінарію – і про диво людського спілкування, про побутові проблеми та їх вирішення – і про таємниці творчості. Особливо про те, що електронно-комп’ютерні технології найкраще помагають тим, хто щось уміє робити і без електронно-комп’ютерних технологій. Я свого часу використав кілька цитат з цієї книжки у циклі лекцій “Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця”.
Але поліфонія книжки “Наша маленька ПНР” – це не тільки суголосність двох її авторів. Це і співзвучність двох епох. Головна героїня моєї “Здобичі доцента” каже, що хороша історична книжка виходить тоді, коли римуються дві епохи – та, яку вона описує, і та в яку її писали. “Наша маленька ПНР” з цієї точки зору – дуже хороша книжка. Її читач яскраво бачить не тільки тисяча дев’ятсот вісімдесят перший рік, але й дві тисячі одинадцятий, вплив першого на другий… і на всі подальші роки. З дві тисячі двадцять п’ятим включно.
“Фантастика, як це в людях збереглось. – Аня киває головою. – Двадцять років капіталізму, а поведінка досі пеенерівська”.
Проте, як і кожний справді поліфонічний текст “Нашу маленьку ПНР” можна прочитати й цілком інакше. Бо ж більшість спроб відтворити в окремо взятому житті певні елементи чи аспекти “народної демократії” закінчилися для героїв книжки невдачами. Часом кумедними, а часом і доволі болючими. Бо ж не вдасться потеревенити з людьми в черзі, якщо черг в країні вже давно нема. Особисто я бачив їх тільки в аеропортах та на вокзалах, та ще в пекарнях — по свіжу ранкову випічку. Не вийде працювати “по ленінському, по соціалістичному”, якщо тобі нараховують зарплату не погодинно, а відповідно до кількості написаного й опублікованого. Зрештою і написати щось швидко і в свому стилі не дуже виходить, якщо вже звик до ноутбука з гуглом та інтернетом, а в розпорядженні маєш тільки кілька аркушів паперу та кулькові ручки, вкрадені в редакції. Особисто мене до подібних висновків привела підготовча робота над майбутнім романом “Останець”, дія якого має відбуватися у тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому році. Можна знайти і купити високоякісний радіоприймач “Унітра” з повним діапазоном коротких хвиль, довірити приймач кваліфікованому майстру для капітальної реставрації, а потім розмістити на підвіконні з найвищим рівнем сигналу. Але все це тільки гра в імітацію, бо ні “Радіо-Свобода”, ані “ВВС” на коротких хвилях давно вже не мовлять, а найсвіжіші новини та найбільш авторитетну аналітику скоріше можна знайти у ранковому фейсбуку.
Написав — і подумав, що події останніх років уже не раз демонстрували безпорадність новітніх технологій в екстремальних ситуаціях. Пригадав, що як тільки зникала електрика в мережі — мобільний зв’язок, інтернет та ультракороткохвильове радіо “лягали” зразу. А от сорокалітня “Селга” з новою прямокутною батарейкою на дев’ять вольт цілком пристойно приймала Варшаву на довгих хвилях. В світлі найсвіжіших тенденцій є підозра, що “Наша маленька ПНР” може виявитися і цілком пожиточним підручником з виживання, якщо світ відкотиться до соціалістичних стандартів життя з п’ятдесятих — вісімдесятих років двадцятого століття.Бо з того тексту можна довідатись як приготувати з домашнього молока сирок для дворічної дитини,а з продуктів, доступних за окупаційними нормами споживання — притомний обід для всієї родини, як безпечно їхати автомобілем у якого не зачиняються водійські дверцята, і відносно безпечно користуватися пральною машиною активаторного типу.
Дав би Бог, щоб все вищеперелічене читачам не згодилося.
Але люди, здатні приготувати обід з картоплі на дров’яній плиті, спекти хліба з борошна власного приготування, слухати АМ-радіо на батарейках, або й без них, ремонтувати дах сільської хати підручними матеріалами чи спорудити землянку в міському парку можуть виявитися бекапом людства. Хто попереджений — той озброєний. У світі, в якому не знаєш, які знання та вміння стануть тобі в пригоді завтра, зайвих знань та вмінь не буває.
Якби хтось із читачів хотів, щоб я спробував преказати головну думку книжки одним процитованим абзацем… то його у мене є:
“Так жили наші батьки – не всі, але чимало з них. Проблема не в тому, що ми сьогодні маємо жити інакше. А в тому, що ніхто не може сказати як.”
Перебуваючи в Польщі, я переконуюся, що книжка не втратила популярності з роками, а набуває все нових форм спілкування з аудиторією. Приміром, фрагменти тексту звучали на мегапопулярному Третьому каналі Польського радіо. А торік “Новий театр” імені Віткація в Слупську поставив за текстом Мейзи-Шабловського однойменний спектакль (режисер – Моніка Янік-Гуссаковська).
Сподіваюся, що українську версію ще можна знайти. Якщо не в книгарнях, то хоча б у бібліотеках.
І наполегливо рекомендую її до прочитання.
P.S. Так, я в курсі, що у доробку Вітольда Шабловського присутня і українська тема, зокрема – волинський її аспект. Так само в курсі я і щодо того як багато корисного для України він робить в інформаційній війні з московською пропагандою та її оплачуваними та безплатними помічниками.
Але це – теми для окремої розмови.
Найкраще – із самим Вітольдом Шабловським.
Тим більше, що він мені цю розмову попередньо пообіцяв.
Так що – Далі буде.
Поділись
