Юрій КАМАЄВ
«Три служби Генрика Сенкевича»
Сергій Синюк, Андрій Синюк, Видавництво «Богдан», 2021
Ця книжка – літературознавчо-біографічна розвідка. Жанр, у якому Сергій Синюк не новачок, адже у 2018р. вийшла книжка «Улас Самчук: ескізи до творчого портрета» та, до того ж, автор читає серію лекцій, присвячених Ґемінгвею, Маргарет Мітчел, Лесі Українці тощо. У роботі над книжкою «Три служби Генрика Сенкевича» до Сергія Синюка долучився син Андрій.
Загалом, на мою скромну опінію, Генрик Сенкевич – людина, яка створила національний польський міф і заклала ідейний фундамент другої Речі Посполитої та доволі сильно вплинула на життя кількох поколінь українців. Власне, другу республіку побудували ті, хто юнаками захоплювалися знаменитою трилогією. Побудували із усіма успадкованим з літературного джерела вадами – нетерпимістю до національних меншин, фантомними болями за втраченими територіями часів Ягелонів, тугою за колишньою величчю (нам цей букет симптомів до біса знайомий). Власне, на мою думку, у найконцентрованішому вигляді це зреалізувалася в ідеології Романа Дмовського.
Загалом, ставлення українців до об’єкту дослідження, Генрика Сенкевича, було вкрай непростим. І, виявляється, свого часу Сенкевич був токсичним не лише для українців. Автори дослідження стверджують, що його трилогію досі жодного разу не переклали литовською та білоруською. Бо Генрик Сенкевич був виклично неполіткоректним навіть для свого неполіткоректного часу.
Попри те, романи та коротка проза Сенкевича неодноразово виходили українською, особливо інтерес до доробку автора зріс після екранізації Єжи Гофмана 1999р., у якій режисер делікатно промодерував літературне джерело і навіть вставив власні історіософські купюри у ключі мейнстімового тоді у польському і українському суспільствах прагнення йти до примирення і порозуміння, а не роз’ятрювати присохлі рани. Характерно, що ставлення Гофмана до Яреми Вишнівецького значно негативніше, ніж у деяких сучасних українських істориків – у очах режисера він, поруч із Хмельницьким, поділяє відповідальність за «війну домову», тоді як його герой – представник «партії миру» Адам Кисіль. Хоча, навіть не дивлячись на це, фільм все одно зібрав добрячий врожай негативних відгуків українців.
А ось біографічної літератури, присвяченої Генрику Сенкевичу, у нас досі не видавали і не перекладали. І С.Синюк та А.Синюк взяли за мету заповнити цю лакуну.
Автори розкривають становлення і еволюцію поглядів польського класика. Вона дуже цікава – від газетяра, що вів колонку без назви, де за браком значимих подій на той час провінційної Варшави, заповнював газетну площу власними оповіданнями, написаними у добряче знайомому нам народницькому ключі, до мегапопулярного автора товстих «націєтворчих» історичних романів трилогії, що досі тригерить багатьох українців, литовців та білорусів. А згодом, від тем національної історії – до потужного універсального християнського патосу «Quo vadis». Власне, «три служби» в назві книжки – це три етапи еволюції автора. Книжка складається із трьох розділів – «служба суспільству», «служба вітчизні», «службі Богу».
Зазначу одразу – тема Хмельниччини дійсно одна із найхоліварніших в українському фейсбуці і, напевно, одна із найрекордніших по взаємним образам і банам. Cучасне українське суспільство досі не здатне осмислити хмельниччину з власної точки зору і відкинути накинуті чужі колоніальні наративи – як добре знайому малоросійщину, так і його дзеркального двійника – здавалося б вже архівне русинство, і сформувати нарешті власну спільну візію на минуле майже чотирьохсотлітньої давнини, де не закладено саморуйнівних сенсів. (Ну з Другою світовою у нас же вийшло, можемо коли захочемо). У «Трьох службах Генрика Сенкевича» автори не втрималися від історичної полеміки – тут достатньо «стріляних гільз» від фейсбучних баталій. Бо препарувати доробок автора, не ступаючи на цю територію ніяк не вийде.
Автори добре знайомі із польською літературою і знаходять цікаві алюзії на Сенкевича і його персонажів, що вигулькують у зовсім несподіваних творах – наприклад, у романі, відомому старшому поколінню за екранізацією «Чотири танкісти і пес».
Мені найсильнішою частиною книжки видався розділ присвячений «Quo vadis». Бо саме цей роман я вважаю найсильнішим у доробку автора. Пересічна номінально віруюча людина переважно звертається до Бога лише у часи важких особистих випробувань. Смерть дружини, яку письменник все життя ніжно кохав, і тривала боротьба з її важкою хворобою, згодом вкрай невдалий шлюб, що став джерелом образливих пліток та перешіптувань за спиною – все це митець сублімував у потужний роман, за яким прийшло і світове визнання та лаври нобеліанта. Хоч дія роману відбувається в Римі часів Нерона, а головний конфлікт закручено довкола протистояння першохристиян з язичниками, автори зазначають, що Генрик Сенкевич проектував на давній Рим сучасне йому життя польського суспільства, а окремі місця про життя Риму часів початку занепаду – просто в’їдливі памфлети на буття у Російській імперії – деградація військового стану – показовий епізод, де другорядний персонаж, консул Меммій Регул, напившись на банкеті, хвалиться міццю імперії, а потім просто тут же блює недавно спожитими язиками фламінго – достеменно карикатурний образ типового представника російського офіцерства, деградація інтелектуального середовища в особі Сенеки, який попри свою витончену іронію, на людях мало того що не стримує деспота Нерона, а й провокує його дійти до самісінького дна абсурду. Автори назбирали там багато цікавих і промовистих цитат. Проте, зауважу, що напряму Генрик Сенкевич практично ніде не згадує причину всіх тогочасних негараздів польського суспільства – московську державу і ховається за езопівською мовою.
Книжка «Три служби Генрика Сенкевича» має і чимало відсилок до нашого сьогодення, вона пізнавальна і цікава. Автори добре занурені у історичні і літературні контексти тогочасного польського суспільства, добре орієнтуються у суспільних запитах та життєвих обставинах біографії Генрика Сенкевича. Це саме те, за що я ціную якісну біографістику – за відчуття доброго смаку і вміння вчасно зупинитися перед спокусою залізти у брудну білизну та іншу жовтизну дешевої сенсаційності. Тут добрий смак авторам не зраджує – для них об’єкт розвідки – це в першу чергу його тексти і події життя автора, що вплинули на його тексти.
Поділись
