Для любителів якісної гостросюжетної прози є дві новини.
На відміну від новин з телевізора – обидві добрі.
Новина перша: Видавництво “Навчальна книга Богдан” запускає нову серію “Детективна аґенція ВО”.
Новина друга: першою книгою в серії виходить роман Олексія Волкова “Гра в три руки”.
Наводити перелік книг та літературних трофеїв знаного майстра гостросюжетного жанру вважаю зайвим. Романи О.Волкова здобули не тільки ряд призових місць на престижних конкурсах, але й чималу читацьку аудиторію. Належати до неї має честь і автор цих рядків. Роман “Переможець отримає все” стоїть у моїй домашній бібліотечці на полиці книг для регулярного перечитування, а декому із своїх знайомих я рекомендував цей твір у якості антидепресанта. Результат був незмінно позитивний.
Правду кажучи, трохи побоююся читати нові тексти тих авторів, чиї попередні книги справили гарне враження. Кілька разів неприємно вразило «кіно імені себе»: топтання у протоптаній сюжетній колії, дублювання життєвого простору попередньої історії у наступних, а якщо це усе ще й виконано в стилі «я пам’ятник собі ваяю рукотворний»… ну, ви розумієте. Поетові достатньо добре знати самого себе, а прозаїк мусить уміти бути кимось іншим.
Нова книга Олексія Волкова знімає ці побоювання з перших же рядків. Новий герой Волкова мало подібний на попередніх. “Гра в три руки” – репортаж з глибин душі сучасної тутешньої бізнесвумен, яка працює у сфері електронного зв’язку. Саме тому читач одразу опиняється на тонкій гострій грані на стику двох абсолютно несумісних жанрів. Ну уявіть собі книгу, яку б написали разом Ніколас Спаркс та Міккі Спіллейн. Проте майстрам своєї справи оці стики, межі, кордони жанрів стають трампліном для найвищих творчих злетів.
Втім, сам Олекій Волков відносить книгу таки до детективу. На недавній зустрічі з читачами в стінах Тернопільської обласної наукової бібліотеки він пояснив, що вважає детектив найбільш універсальним жанром, свого роду підщепою, на яку можна прищепити і психологічний роман, і екшн, і мелодраму, і історичний трактат. Вони при цьому не втратять своїх базових якостей, але набудуть детективної чіткості динаміки. Цілком погоджуючись з цією думкою, мушу додати від себе: братися за такі щеплення варто тільки досвідченим майстрам книжного саду. А початківцям варто набувати творчого досвіду таки залишаючи оповідь в межах обраного жанру.
Книга починається життєво й просто: засмикана життям і самотністю бізнес-леді, набираючи телефонний номер, помиляється на одну цифру… і зовсім скоро її накриває гаряча стрімка хвиля віртуального роману. Та як тільки читач разом з героїнею на мить виринає з тієї хвилі, переводить подих і вирішує, що новий роман — майстерна віаріація на тему “Самотності в мережі” Януша Вішнєвського, сюжет робить не те, що віраж, а радше “бочку на висхідній вертикалі”. Увесь світ героїні перевертається. Ірина опиняється у колючій холодній реальності справжнього екшну.
І бікфордів шнур горить.
І годинничок цокає невблаганно.
Переказувати усіх подробиць не буду: саме в рецензіях на гостросюжетні тексти спойлер — річ найбільш ризикована й невдячна. Досить сказати, що як і належить “бабеняті теперішньому, бізнесовому” перемогу в двобої Ірина отримала чужими руками. Але за законами жанру “переможець отримав усе”.
Чи майже все?
Крім головного.
Бо ж сказано: “Яка користь людині, яка здобуде весь світ, а душу свою занапастить?”
Замість “хепі-енду”, який так і напрошується за голлівудськими стандартами, перед героїнею і читачем відкривається ще один сюжетний горизонт. Формально сюжет повертається до мелодраматичного початку. Але як в класичній сонаті, побудованій за схемою “анданте-алегро-адажіо” ця мелодрама розгортається на рівні на порядок вищому і наповнена найглибшим психологізмом. Вона примушує замислитися над питаннями, на які ми в щоденній біганині не маємо часу. А часом і сміливості нам бракує, щоб зупинитись, озирнутись і подумати. Хто багатший – той хто може купити все, чого душа бажає, чи той кому нічого не бракує? Що страшніше відгороджує людину від справжнього життя – невиліковна хвороба тіла чи дефекти душі? І чи там ми шукаємо причини особистих невдач, чи достатньо ретельно намагаємось їх знайти.
Героїня і читач залишаються перед відкритим фіналом. Проте історія не видається обірваною, а книга – незавершеною. Адже відкритий фінал – це не тільки й не стільки відсутність прописаного хепі-енду, але й прочинені двері надії, у які може зробити крок не тільки героїня книги, але й кожен із її читачів.
Сергій Синюк, член НСПУ.
