Стежками Книгосаду

 

 

Сергій СИНЮК

30 вересня 2023 року мав місце Всеукраїнський день бібліотек.

Я відзначив його у найоптимальніший спосіб.

Прочитав книжку про книжки.

Книжку, яка мала би бути в кожній районній бібліотеці.

Йдеться про “Книгосад” – збірку рецензій Галини Новосад. Дана книга продовжує збірку  “У світі книг”, яка побачила світ у 2021 року. Авторка “зрозуміла, що така збірка справді потрібна та корисна. Бо у величезному морі книг, що продукує український видавничий ринок, іноді важко  зорієнтуватися навіть досвідченому читачу”.

“Море книг”… А декому з “ікспєртів” ще рот розкривається ляпати про “маленьку українську культуру”. Втім, завжди легше ляпати, ніж ознайомитись і осягнути. А Галина Новосад тільки з 16 березня 2021 року до 30 грудня 2022 року прочитала сто книг українською мовою. Написала про прочитане у “Фейсбуку”. А потім зібрала написане і видала книгою. Бо ж справді: інтернет для того, щоб знайомитися з новим, паперова книга – для того, щоб працювати зі справді потрібним.

А справді потрібної інформації в обох книгах Галини Новосад таки немало. Саме тому вони мають стати настільними для працівників відділів абонементу та читальних залів. Ці книги дають цілком репрезентативну, жанрово наповнену вибірку книжкового ринку України за останнє десятиліття. Певна річ, у авторки є свої фаворити серед українських авторів. Вона й не вельми приховує це.

І правильно робить.

Жива здорова людина має повне право на особисті симпатії та уподобання. Проте варте захоплення те, як авторка виходить за межі своїх жанрових уподобань і за коло улюблених авторів, варте захоплення розмаїття рецензованих книг. Особисто я так не вмію. Втім, цьому у авторки “Книгосаду” варто повчитися і професійним критикам.

Хоча рафіновані професіоналки від критики можуть закопилити губки й пирхнути, що деякі фрагменти надто вже нагадують шкільний твір відмінниці-дев’ятикласниці: “Бути собою!” – ось основний меседж, який Ксенія Фукс доносить нам своїми жіночими історіями”. А я, як бібліотекар, не бачу в подібних пасажах нічого поганого. Читачі бібліотек, вагаючись у виборі книг часто питають у працівників абонементу “Що хотів сказати автор?”. І відповідь на це питання, сформульоване одним реченням, без розлогих відступів про парадигму, дискурс та концептуальну фрустрацію реципієнта – надзвичайно цінне.

І рідкісне.

Тому вміння сформулювати такі відповіді має належним чином оцінюватися.

Тому обидві книги Галини Новосад варто купувати в бібліотечні фонди. Купувати, а не випрошувати в авторки.

Чуєте, Колеги?

Тим більше, що увесь виторг за другу книжку авторка призначила на допомогу Збройним Силам України.

Не менш корисною книга може бути й сучасним українським прозаїкам. В книзі багато психології   сприйняття прозового тексту. Це мабуть вперше за весь час свого існування “сучасна українська література” має змогу почути голос незаангажованого читача:

“Признаюся чесно, коли я прочитала перших п’ятдесят сторінок (саме такий мій кількісний ценз для визначення книжки в розрізі “моя – не моя”), то подумала, що даремно почала саме з цього роману […]  Але стиль писання авторки мені дуже імпонував, і тому захотілося читати далі”.

Галина Новосад уміє з хірургічною гострою точністю вказати на недоліки рецензованого тексту, але при цьому з хірургічною стерильною чистотою не перейти на особистість автора. Я законспектував до свого робочого блокнота зо два десятки точних формул і гострих зауважень. “Такі романи в яких вигаданий сюжет накладається на реальні історичні події, мені дуже подобаються”. Ну чим не рецепт успіху в одному реченні? А от ще один: “Обсяг книжки дозволить здолати її за один вечір, а роздуми про все, що там викладено, супроводжуватимуть вас ще дуже довго”. Свіжий досвід роботи госпітальної бібліотечки, якою я опікуюся оту же дев’ятий місяць, красномовно доводить потребу в таких книгах, які читаються за один вечір, а запам’ятовуються на все життя. В потрібний час у потрібному місці опинилися повісті – прозові тексти обсягом від 80 000 до 240 000знаків з пробілами – Ірини Мацко, Сергія Гридіна, Віктора Янкевича, Ірини Одерако. Цікаво, що цей жанр в книзі Галини Новосад – у зоні особливої уваги.

Тому я наважуся припустити, що знайомство із “Книгосадом” буде цікаве й пожиточне для працівників книговидавничої сфери.  Бо авторка рецензій звертає увагу не тільки на стилістику текстів та їх жанрову палітру, але й на книгу, як продукт матеріальної культури, відзначає зручність чи недосконалість формату, паперу  чи шрифта окремих книг: “Єдиним, що трохи ускладнювало цей процес було те, що книжка надрукована на білосніжному папері, який виглядав бездоганно, але зустрічі читанню не вельми надавав”. Важливо й те, що авторка “Книгосаду” не має надмірного пієтету перед закордонними авторами, такого притаманного більшості вітчизняних видавництв. Українські книги не справляють враження “бідних родичів”, а українська література не видається “сиріткою з крекером” на тлі літератури світової.  Навіть більше, про одного закордонного продуцента бестселерів Галина Новосад пише так: “Навряд чия буду ще купляти його твори. Двох книжок мені було цілком достатньо для того, щоб переконатися, що нічого нового і цікавого я там не знайду”.  А про  книгу іншого зарубіжного автора відгукується ще гостріше: “За життя мені довелося прочитати не одну сотню книг. Були серед них досить складні, були не в моєму смаку за жанром, були просто дурні й нікчемні. Але ця книжка не підходить під жодне з цих визначень. Вона не принесла мені ні приємного читання, ні нових знань, ані глибоких емоцій. Вона мене просто дратувала. Я не знаю, що знайшли у ній люди, які удостоїли книжку стількома нагородами та титулами”

Хто має вуха – хай почує. Може й справді досить вже годувати українську аудиторію зарубіжним книжковим секонд-хендом, ще розкрученим, але вже недорогим? Може й справді варто основну увагу приділити українським авторам. Бо ж ніхто крім них не напише книги для наших людей і про наше життя.

Пульс цього життя відчутний  і на сторінках “Книгосаду”. В затишний світ книгоманки раз по раз вривається криваве сьогодення. І вона фіксує ці вторгення у своїх рецензіях. Максимально лаконічно.

І максимально відверто:

“Німеччина далі хоче всидіти на двох стільцях. Шкода, що історія не надто вчить тих, від кого залежать долі мільйонів”.

“…сьогодні смерть впритул підійшла до особистих кордонів кожного. Нам треба навчитися з цим жити. Без паніки, але й без бездумної безпечності”.

“Тепер я точно знаю, що книги – це саме те, що врятувало мою психіку в ці страшні перші місяці війни від тотального виснаження”.

Протягом кількох минулих років модно було говорити про “бібліотерапію”, “книготерапію”, “казкотерапію”.

Галина Новосад створила інструмент, який дуже допоможе перевести ці розмови у практичну площину.

Особисто я дуже вдячний їй за це.

 

 

Поділись