Cергій Синюк
Багато хто передрікав, що з масовим поширенням компʼютерних технологій паперова книга вимре як стій і дивися.
А насправді сталося діаметрально протилежне. Мало того, що соціальні мережі та електронні бібліотеки стали потужним засобом розкрути авторів та реклами текстів. Поява верстальних програм для персональних компʼютерів (а в умілих руках навіть старий “Word” – цілком достатній інструмент для прикладної книжної верстки) та кольорових принтерів із достатньою роздільною здатністю та продуктивністю спричинила відродження на якісно новому рівні давньої і шляхетної української традиції – самвидаву.
Особливо радує те, що самвидав зразка двадцять першого століття не тільки й не стільки тішить самолюбство графоманів, але й дає шанс на пожиточне існування книгам, потрібним в обмежених накладах, але таки потрібним. Такі книги – як присадка в інструментальній сталі. Складають десяту частку відсотка загальної маси. Але без них не буде повноцінною сталь. Не буде повноцінним й інформаційно-культурний простір України. Насамперед це книги для фахівців та шанувальників вузькоспеціалізованих царин людської діяльності. Наприклад – краєзнавчі видання з чітким галузевим акцентом. На цілу Україну їх треба кілька десятків. Жодне пристойне видавництво з такими мізерними накладами бавитись не буде. Але наявність примірника такої книги в найкрупніших національних, основних галузевих та в усіх місцевих бібліотеках регіону дуже полегшує навчання, дослідження і творчу роботу десяткам учнів та студентів, педагогів, науковців та літераторів.
Виходячи з вищенаведеного не можу не привітати появу у фонді центральної бібліотеки імені Юліуша Словацького та Кременецької міської бібліотеки нової роботи Василя Олійника «Електроенергетика Кременеччини». На титульній сторінці книги зазначено, що це – шостий том серії «Кременеччина: минуле й сьогодення». Місце видання книги – Кременець, а в якості видавця зазначений «Малий видавничий дім». Проте жодних реквізитів видавця у книзі не наведено, вихідні відомості видання, включно з міжнародним систематичним книжковим номером (ISBN) відсутні, а друк виконаний на струменевому принтері. Це дає нам підстави віднести книгу «Електроенергетика Кременеччини» саме до самвидаву, але жодним чином не принижує її творців. Більше того, варто зазначити, що саме такий спосіб побутування краєзнавчої інформації видається на даний час найбільш вдалим. «Електрони надто рухливі, щоб довірити їм зберігання інформації» – писав колись Антон Санченко. Справді, вже тисячі краєзнавчих сайтів стали жертвами хакерів, кишенькової недостатності авторів та недостатньої добросовісності власників хостингу. Краєзнавчі матеріали в місцевих газетах «живуть» максимум тиждень в обійстях передплатників і пʼять років у бібліотечних підшивках, та й не поширюються за межі району. А малотиражна книга надовго займе належне їй місце у фондах національних та обласних наукових бібліотек, за допомогою електронних каталогів її легко буде знайти усім зацікавленим. Та й в краєзнавчих фондах місцевих бібліотек книга краще приверне до себе увагу. І зненацька зʼясується, що серед українських читачів є не так мало людей, яким цікаво як працювали теплові електростанції початку двадцятого століття, чим дизель-електричні агрегати з американських підводних човнів були кращі за спеціалізовані радянські дизельні генератори, як монтували динамо-машини на турбінах старих млинів, за яким режимом подавали електрику в західноукраїнських містечках і коли вона прийшла у західноукраїнські села, як виникла єдина енергосистема України і що треба було знати та вміти диспетчеру РЕМ у добу «планових відключень», щоб приборкати пʼяного і знервованого міліціонера.
Книгу прикрашають добрі слова про ветеранів та нинішніх працівників електромереж Кременеччини, а також – якісні світлини цих людей та техніки, на якій вони працювали.
