Книга про каудильйо

Сергій Синюк

 

На перший погляд  соціалісти й  соціалістки бувають різних відтінків. Бувають ледь рожевенькі . Бувають зовсім коричневі. Бувають зелені знадвору, але густо червоні всередині. Але всі вони починають з вигуків про те, що нема різниці як називаються вулиці і кому стоять пам’ятники, що краще віддати гроші хворим дітям і жінкам, які потерпіли від домашнього насильства.  А закріпившись у владі і дорвавшись до владних можливостей починають саме з перейменування вулиць і заміни монументів.

Сорок чотири роки лежали під гранітною плитою у базиліці Долини Полеглих тлінні останки генералісимуса армії націоналістів, керівника Іспанської держави в 1939-75 роках Франсіско Франко Баамонде. Поки на хвилі достатку та безпеки не повернулися до влади соціалісти. Замість кинутися асфальтувати вулиці і ставити над ними ліхтарі, соціалістична влада в першу чергу взялася до питання ексгумації могили Франко і переносу її на цвинтар.

Перепоховання останків Франко сколихнуло інформаційний простір, привернуло увагу світової спільноти до Іспанії та до персони самого генералісимуса.  По бібліотеках та книгарнях пожвавились читацькі запити на біографії Франко.  Адже кожна цивілізована країна має власною мовою корпус біографічних текстів про людей, що залишили слід у світовій історії. Україні до повного корпусу біографістики ще трохи далеко.

Але цілком пристойного європейського рівня біографія Франсіско Франко Баамонде в нашому культурному просторі присутня. Кілька років тому вона навіть стояла у відділі «Історія» в магазинах мережі «Книгарня Є». Цього року вже не стоїть. Проте є в деяких обласних центрах невеликі книгарні у спальних районах. Там хороші книги вітчизняних авторів затримуються у продажу трохи довше. У такому магазинчику я й придбав монографію Ольги Іваницької «Франко – каудильйо Іспанії», коли в мене виникла творча потреба детальніше розібратися з передумовами та перебігом громадянської війни в Іспанії. Книга виправдала мої очікування більше, аніж повністю.

Бо автор книги витримала основний критерій хорошого біографічного тексту: показала біографію свого персонажа на тлі історії його країни і цілого світу. Замість модного тепер серед західних ліберальних інтелектуалів длубання в дитячих травмах, обсесивно-компульсивних синдромах та статевих девіаціях «клієнта», Ольга Іваницька аналізує деморалізуючий вплив на «покоління Франко» поразки їхньої країни в іспано-американській війні 1898 року,  чітко й промовисто змальовує політико-економічний стан Іспанії в першій третині двадцятого століття.  Так, тільки в період 1902-1931 років Іспанія мала 29 урядів, вбивство двох прем’єр-міністрів, сім років диктатури,  три замахи –  короля, а в фіналі – його детронізацію… за результатами муніципальних виборів у кількох найбільших містах країни. Встановлення Другої республіки не змінило ані характеру іспанців, ні розмашистої амплітуди іспанської політики: за п’ять років Іспанська республіка пережила двох президентів, дванадцять урядів, вісім повстань, сотні страйків і вуличних сутичок, убивство лідера парламентської опозиції та повзучий перехід контролю над країною до невеликої і доти не дуже помітної на політичному краєвиді Іспанії комуністичної партії.

Україна вийшла зі складу СРСР 24 серпня 1991 року. Але Радянський союз і досі вийшов з багатьох українців не до кінця.  Яскрава ілюстрація цього – сприйняття іспанських подій 1936-39 років українською громадськістю. Втім, може на це впливають не так аргументи радянської пропаганди, скільки гіпноз імен Пікассо та Гемінгвея, але й досі українці сприймають республіканців як «наших», а націоналістів – як «фашистів». Пам’ятають, що Франко підтримували Гітлер та Муссоліні, а республіку рятували всі чесні люди світу, а найбільше – радянські добровольці та військові радники. І що фашисти розбомбили мирне місто Герніка (навіть Пікассо картину написав, усі бачили) і розстріляли поета Лорку, а республіканці тільки читали мирному населенню вірші і роздавали землю селянам, воду матросам і хліб голодним. Тим гострішим може виявитися шок читача від наведених Ольгою Іваницькою фактів: повстання іспанської армії проти лівого уряду було не заколотом генералів, які злякалися, що втрачають свої привілеї, а реакцією на чистки в цілій армії,  занепад в економіці та репресії проти правих у країні в цілому. Лідер правої опозиції в іспанському парламенті Хосе Кальво Сотелло 16 червня 1936 року так охарактеризував перші підсумки роботи республіканського уряду:  «В економіці – зубожіння,в духовному житті – ненависть, у національному – сепаратизм». Через кілька тижнів його вбили соціалісти.

У відповідь – повстала армія. Причому сам дивізійний генерал Франко не тільки не був у членом націоналістичної партії «Фаланга», але й не був серед ініціаторів повстання.  Він прийняв команду над армією, тільки після того,  як керівник повстання генерал Санхурхо загинув у авіатрощі. І одним із перших своїх розпоряджень заборонив безконтрольні розстріли симпатиків Республіки в зоні контролю націоналістів, створив для розгляду справ про злочини червоних спеціальні трибунали. Ці трибунали винесли смертні вироки  тридцяти тисячам осіб, про що досі не втомлюються нагадувати ненависники Франко по цілому світі. Рідше пригадують інші цифри: каральні органи республіканців протягом війни стратили сімдесят три тисячі осіб, звинувачених в прихильності до націоналістів та вісімдесят тисяч республіканців, які на думку слідчих СІМ (іспанський аналог НКВД) недостатньо сильно та правильно любили Республіку. Червоний терор убив більше іспанців, аніж їх загинуло по обидва боки фронту громадянської війни! Радянські «чекісти» втекли з Іспанії на радянських літаках. Залишили напризволяще тисячі своїх іспанських підручних і чотирнадцять «партизанських корпусів», які чинили диверсії і звірства проти мирного населення аж до початку 1960 років. Здебільшого саме отакими терористами і були «забиті тюрми диктатури Франко» у перше повоєнне десятиліття.

Втім, для більшості світу це десятиліття виявилось якраз воєнним. Але Франко врятував Іспанію від участі у Другій Світовій війні. Більше того, іспанські політики й дипломати розглядали ту війну як три різні війни: країн осі проти західних союзників; країн осі проти СРСР, західних союзників проти Японії.  У першій та третій війнах Іспанія витримала послідовний нейтралітет, який в кінцевому підсумку приніс більше користі союзникам,у другій – дзеркально відповіла на радянську гібридну агресію 1936-39 років: послала на німецько-радянський фронт піхотну дивізію та авіаційну ескадрилью, укомплектовані добровольцями. Особиста зустріч Франко і Гітлера почалась широкими взаємними посмішками, а закінчилась нічим. Фюрер потім сказав, що радше погодиться на те, щоб йому без знеболення вирвали три-чотири здорових зуби, аніж провести ще одні переговори з Франко. Втім, ще кілька разів Гітлер робив іспанському лідеру заманливі пропозиції спільних дій проти британців чи військ «Вільної Франції». Відповіді  Франко звучали дуже однотипно: участь Іспанії в операції можлива, але ми – дуже бідна країна, тому для участі в опрерації та ліквідації її наслідків нам подібна допомога Німеччини та Італії технікою та ресурсами. Далі на кількох сторінках перелічувались потреби, які в кільканадцять разів перевищували можливості країн осі. При цьому Франко відмовився запровадити в Іспанії «протиєврейське»  законодавство, а іспанські дипломати врятували тисячі євреїв в іспанських посольствах у європейських країнах – союзниках країн осі.

Після закінчення Другої світової війни Іспанії довелося пережити ще й дипломатичну віну за міжнародне визнання.  Першим союзником Франко в цій війні став Ватікан, другим – президент США Дуайт Айзенговер (в транскрипції доби УРСР – Ейзенхауер). Після тривалої обструкції Іспанію таки прийняли до ОО та НАТО, після чого в країну попливли крупні бізнесові інвестиції та потоки грошовитих туристів. З голодним і  невдоволеним іспанським пролетаріатом покінчили не масовим розстрілами, а методичним зростанням особистого добробуту. Разом з тим в Іспанії відбудовували станову вертикаль монархічного взірця і виховували спадкоємця престолу. «Іспанія – це монархія, яка тимчасово живе без короля» – проголосив Франко і постарався дати належні освіту та службовий досвід онукові детронізованого короля Альфонсо ХІІІ принцу Хуану Карлосу. До нього і перейшла вища влада Іспанії після смерті Франко 20 листопада 1975 року. Хуан Карлос Перший запровадив в країні зразкову демократію європейського рівня, а  2014 року передав владу сину Феліпе  Шостому.

От і живуть тепер іспанці з конституційною монархією та соціалістичним урядом. Світовий досвід  показує, що соціалізм певний час може виглядати ефектно в тих країнах, де є що проїдати після справді ефективних  політико-економічних формацій. І рівно доти, поки є що проїдати.

А потім?

Думаю, що іспанці врахують гіркий, але повчальний досвід  двадцятого століття. Але було б дуже добре, щоб той досвід врахували і наші співвітчизники. Надто схожа сучасна Україна на Іспанію першої половини 1936 року.

Тому добре, що принаймні у деяких книгарнях можна придбати книгу Ольги Іваницької.

Вона заслуговує на уважне прочитання і суспільний резонанс.