На відміну від своїх ровесників, популярних у шістдесятих-вісімдесятих роках двадцятого століття і забутих у дев’яностих, Збігнєв Нєнацкі досі не залишає байдужими ні читачів, ані літературознавців. Досі діють кілька клубів шанувальників творчості Нєнацького, постійно оновлюється сайт про його життя та творчість, перевидаються деякі книги і виходять біографічні монографії. Книга Пьотра Лопушанського – взірець того, як треба писати про письменника з незаперечним художнім доробком і неоднозначною біографією. Книга Ярослава Молєнди – приклад того, як не варто…

Збіґнєв Новіцкий народився у Лодзі, в сім’ї директора ліцею. Батькова посада в міжвоєнній Польщі належала до суспільної еліти. Але в Польській Народній Республіці Новіцкому-старшому довелося шукати іншої роботи, час від часу змінюючи одну третьорядну посаду на іншу. Новіцкий-молодший мусів самотужки повертатися до вершків суспільства.

Спроби сягнути вершин через політичний активізм, членство у молодіжних організаціях та співпрацю з Громадянською міліцією чи Управлінням Безпеки закінчилися провалом. Студент Вищої кіношколи Новіцкий поїхав на навчання до СРСР… і повернувся через кілька місяців з ярликом антисталініста і ворога без права на завершення вищої освіти, а значить без можливості посісти пристойне місце праці.

Спроба служити системі провалилася.

І тоді Збігнєв Новіцкі спробував змусити систему служити собі.

І йому це майже вдалося.

Стежкою до життєвого успіху Збігнєв Новіцкі, а в якості літератора – уже Збігнєв Нєнацкі, обрав художню літературу. І то популярно-жанрову.

Жанрова література це насамперед ремесло.

Для ремісника вища освіта не обов’язкова.

А талант йому часом більше шкодить, ніж допомагає. Зрештою, маємо у світовій літературі чимало успішних авторів, яким університетську освіту замінили бібліотеки. Найширше відомий – Рей Бредбері.

Збігнєв Нєнацкі ніколи не приховував, що його шлях до письма пролягав через читання. Він «прочитав усі світові бестселери для молоді, а висновки з прочитаного склалися в авторську концепцію».

Шлях до друку почався з роботи в газеті. Газети в ту пору продукували дешеві, але багато. І на роботу набирали майже всіх, хто міг написати зв’язний текст грамотними реченнями. Новіцкий швидко пройшов шлях від автора заміток до творця великоформатних політично правильних матеріалів, а потім і до автора ідеологічно забарвлених романів, які за давньою польською традицією знов починали друкувати в газетах відрізними листочками – «фейлетонами».

Молодіжні романи про детективні пригоди молодого провінційного журналіста «Урочище» (1957), «Скарб Атанарика» (1961), «Дозвіл на перевезення лева» (1961) залишилися до певного часу «широко відомими у людських колах». Хоча дебютний роман «Урочище» стримано похвалив культовий у ті часи популяризатор польської історії Павел Ясенніца Книжки цього жанру час від часу друкували такими-сякими накладами, але їхнє поширення серед аудиторії залишалося проблемою автора.

«Народна влада» з найбільшою охотою вкладалася в розкрутку текстів про «доблесних воїнів безпеки», які без сну й спочинку виловлювали по селах і лісах «запльованих карликів реакції» – солдатів Армії Крайової та організацій «Воля та незалежність» чи «Конспіративне Військо Польське». Про полювання польських чекістів на керівника «КВП» Станіслава Сойчинського Нєнацький і написав свій перший бестселер – роман «Юдин мішок» (1961). Цікаво, що ця назва має в польській літературі тривалу історію. У сімнадцятому столітті так назвав свою поему Себастіан Кльонович. Варто додати, що у сімдесятих роках двадцятого століття точно так само назвав свій цикл публіцистики еміграційний письменник Юзеф Лободовський, у міжвоєнне двадцятиліття тісно пов’язаний із Волинню. «Юдин мішок» Нєнацького мав те, чого були позбавлені більшість «воєнних романів” та «міліційних повістей» того часу – інтригу і захоплюючий сюжет.

Зрештою і Нєнацький на творчих зустрічах та в інтерв’ю не приховував, що його авторська стратегія – ставка на читача.

Читачеві така стратегія сподобалася.

Тому офіційна промоційна кампанія книжки наклаласяна хвилю автентичного читацького зацікавлення і певний час словосполучення «ЗбігнєвНєнацкі» звучало не тільки з кожного радіоприймача по обох програмах Польського радіо, але й на абонементах бібліотек та в кав’ярнях.

Отримавши велетенський кредит читацького зацікавлення ЗбігнєвНєнацківзявся за цикл пригодницьких романів для молоді. Він творчо допрацював персонажа своїх перших романів – перевів його з периферійної газети до міністерства культури і зробив фахівцем з охорони культурної спадщини. Знахідкою для польського супергероя став суперавтомобіль – амфібія з двигуном від спортивного «Феррарі», яку самотужки виготовив дядько головного героя. Відповідно в Томаша NN з’явилося прізвисько – Пан Самоходик. «Канонічний цикл» книг про Самоходика складається з п’ятнадцяти романів.

Кілька з них вийшли і в українських перекладах.

Після смерті Нєнацького різні письменники, в тому числі й доволі відомі, дописали ще більше сотні романів про улюбленого персонажа. Персонажа, біля колиски якого стояли не натхнення автора, чи захоплення якимось прототипом, а тверезий, майже конструкторський розрахунок: «До постаті Пана Самоходика і задуму циклу я дійшов завдяки читанннюесеїв Карла Густава Юнга про архетипи… Цього не треба соромитися. Я просто додав нові елементи, зробив героя сучаснішим, пристосував до наявних умов». Цикл про Пана Самоходика дав автору матеріальну незалежність, зокрема можливість купити будинок в селі Єжвальд на Мазурах а на додачу ще й джип та амфібію, щоб і самому бути схожим на персонажа своїх молодіжних книг. Крім того, статус «народного улюбленця» в соціалістичні системі давав трошки ширші можливості для творчого самовираження. А сільський спокій та тиша сприяли роботі над зовсім іншими текстами для зовсім іншої аудиторії.

Апогеєм цієї роботи стало створення роману «Раз на рік у Скіролавках» (1981). Його найчастіше згадують як роман еротичний. Саме за це книгу бештала ПНР-івська критика та автори культурологічних колонок у періодиці, мимоволі роздмухуючи масовий читацький інтерес до неї.

Втім, вдумливий читач вподобав книгу не за еротичні епізоди.

Їх в романі справді чимало, але написані вони без жодного смакування, стилем замітки в повітову газету про переваги квадратно-гніздових посівів кукурудзи. Зрештою, кого в Польщі 1981 року, після виходу резонансних книг МіхаліниВіслоцької та ЗбігнєваСтаровича можна було здивувати описом якихось елементів статевого життя людини?

Натомість інші сюжетні лінії, яких критика не розгледіла, промовили до читачів доволі серйозно.

«Раз на рік у Скіролавках» – дуже постмодерністський роман, написаний задовго до появи у Східній Європіпостмодернізму. Нєнацький по доброму спародіював польську епопею як явище, як краєзнавчу енциклопедію всього, що живе чи трапляється на певній території, винаймаючи форму оповіді в кшталті річного циклу у нобелівського лауреата 1925 року Станіслава Владислава Реймонта («Селяни»), переморгуючись з читачем цитатами майже з усіх товстих романів, які добровільно чи примусово читалися в ПНР у другій половині сімдесятих років двадцятого століття від Івашкевича до Пруста і від Домбровської до Сімонова… і полемізуючи з німецькими авторами, які писали про той самий терен, котрий до 1945 року був складовою частиною Східної Пруссії.Вільно чи не вільно Нєнацкі полемізував і з канонічним ПНР-івським баченням Другої світової війни. Персонажі «Скіролавок» регулярно згадують про неї, але якось дуже обтічно. Хоча б тому, що дехто з них станом на перше вересня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року були громадянами Третього Райху і потрапили на службу до Вермахту. А їхні дружини і діти були в очах червоноармійців німцями… з усіма негативними наслідками. Про ці наслідки у «Скіролавках» написано. Може дуже обережно, але здається, вперше в офіційно виданій у країнах соціалістичного табору книжці.

«Скіролавки» взагалі залишають враження тексту написаного для того, щоб її уважно прочитали в Німеччині.

І то в тій, західній.

А для польського читача 1981 року не менш цікавою стала можливість зазирнути за куліси сучасної йому польської літератури. Прозаїк Непомуцен Марія Любінський, який живе у Скіролавках і котрий уже рік мучиться над створенням роману про прекрасну вчительку Луїзу – не є ні головним героєм роману, ані авторським альтер-его. В цих ролях виступає радше сільський лікар, веселий цинік і філософ Ян Кристіан Нєґловіч. А Непомуцен Любінський – це збірний портрет пересічного польського прозаїка сімдесятих років двадцятого століття. Коли був малим хлопцем, то брехав трохи більше, ніж його однолітки. Сформувався у суспільстві, яке вимагало від людини брехні гарної, добре вмотивованої, розсудливої, узгодженої з брехнею інших людей. Навчився справляти невідпорне перше враження на редакторів і дівчат, проте «молоді жінки роздягалися для нього вперше з набагато більшим ентузіазмом, аніж удруге». Живе в селі на роялті з перевидань дебютного роману про дівчинку з психіатричного інтернату «Перш ніж прилетять ластівки», який йому вдався ще в молодості. Другий роман видали, але він пройшов непоміченим. Третій, написаний на матеріалі особисто пережитого автором любовного трикутника, видавництва одностайно відхилили. Промовиста сцена прибирання, яке дружина Любінського (до слова – уже третя) влаштовує в кабінеті письменника під час його відсутності. Любовно збирає і розрівнює зім’яті автором аркуші на яких він написав те, що справді хотів, але потім викинув і переписав так, щоб сподобалося критикам.

Втім, перепало в «Скіролавках» не тільки літераторам.

Художник Порваш описаний зі співчуттям, але без симпатії.

До речі і про «простий народ» та його щоденне життя Нєнацкі пише з гострою, стерильною холодною точністю.

Якби сучасна українська проза спромоглася би на роман із подібною оптикою хоча б на початку двотисячних, може і в Україні все склалося б хоч трохи не так, як склалося.

Але «якбитологія» – це тема для іншої розмови.

Тим паче, що автор «якбитології» як жанру історичної прози – це польський письменник двадцятого століття, який певний час жив у Львові.