Тимчасова самотність має свої позитивні плюси.
Наприклад, є час сходити в кіно.
На фільм, про який усі говорять. І саме тоді, коли про нього всі говорять.
Про фільм Павла Павліковського “Vaterland” у Польщі говорять ще від початку року. Не тільки на кухнях і в інтернеті, але й на Другому каналі Польського радіо, відповідальному за високу культуру.
Розмови значно пожвавилися після того, як фільм здобув Пальмову Гілку за кращу режисуру на кінофестивалі у Каннах.
Павел Павліковський – візитна картка польського кіно на світових кіномайданчиках. Народився в 1957 році у Варшаві, де прожив до чотирнадцяти років, коли мати забрала його до Лондону. Батько через своє єврейське коріння був змушений розлучитися з дружиною і залишити “народну Польщу” ще раніше. За межами “соціалістичного табору” родина знову возз’єдналася.
Павліковський вчився в Оксфорді. Роботу на ступінь доктора філософії написав про поезію австрійського поета Георга Тракля. Але паралельно з літературознавством студіював і кіно. Для Бі-Бі-Сі зняв кілька документальних фільмів. Мабуть британські телевізійники вважали його фахівцем зі слов’янської тематики, бо одну документалку замовили про Достоєвського, а другу – про Жириновського. Фільми вийшли сатиричні і сподобалися.
А от дебют Павліковського в жанрі ігрового кіно – фільм “Кореспондент” критики сприйняли прохолодно. Наступний ігровий фільм “Останній вихід” був сприйнятий вже краще. А третій – “Літо кохання” – став вагомим успіхом Павліковського, отримав премію BAFTA.
Зробивши собі ім’я в Європі, Павел Павліковський взявся за польскі теми… і перейшов на чорно-білу зйомку. Фільм “Іда” (2013) викликав критику польських політичних середовищ, причому як лівих (їх обурила ймовірність того, що глядач може асоціювати сталінізм в Польщі виключно з євреями) так і правих (їх обурило нагадування про те, що деякі поляки долучилися до “остаточного вирішення єврейського питання” від час Другої світової війни). Але формула “все, що з прізвищем – реклама” спрацювала.
Аґнєшка Тамбор написала про “Іду”: “Сюжет досить простий, проте спосіб його реалізації призводить до того, що фільм повсюдно називають шедевром”.
Ця формула лягла в основу наступних фільмів Павліковського.
Фільм отримав не тільки нагороду Польського фестивалю фабулярних фільмів у Ґдині, та премію “Орли” але й премію BAFTA i… “Оскар” за кращий неангломовний фільм.
Втім, “Оскар” – головна нагорода у світі касового кіно.
Творці “високомистецьких стрічок” (тм) вище цінують Пальмові Гілки кінофестивалю у Каннах. Павел Павліковський отримав таку за свій наступний фільм “Холодна війна” 2018 року. Фінал фільму аудиторія зустріла овацією стоячи.
Сценарій фільму Павліковський написав “за мотивами” реальної історії власних батьків. І зняв у тій же лаконічній чорно-білій стилістиці.
А наступний фільм зненацька виявився не про Польщу.
Його робоча назва була “1949”. Остаточна – “Vaterland”. “Батьківщина” німецькою. Зйомки відбулися в Польщі. Стилістика знову чорно-біла. Навіть голоси, звуки, музика особливо чіткі, і контрастні, якісь чорно-білі. Робота звукооператорів заслуговує найвищих оцінок. Пропрацьований навіть “теплий ламповий тембр” класичної музики, яка звучить із радіоприймачів.
Сюжет прописаний за мотивами біографії німецького прозаїка, нобелівського лауреата 1929 року Томаса Манна. У 1933 році він демонстративно емігрував зі свіжоствореного Третього Рейху. Згодом отримав американське громадянство. І вже як громадянин США був в 1949 році відзначений німецькою премією Гете. Вірніше, премій виявилося дві: однією премією Гете Манна відзначили у Франкфурті на Майні, який відійшов до щойно утвореної Федеративної Республіки Німеччини, а другу оперативно створили у Веймарі, який перебував у радянській зоні окупації.
З цієї зони саме прискорено ліпили Німецьку Демократичну Республіку.
В фільмі є чудовий епізод: веймарські дітки в однакових сорочках, підозріло схожі на “Гітлерюгенд”, співають патосну пісню про щасливе майбутнє нової Німеччини, а Манну “під великим секретом” повідомляють, що це – майбутній гімн майбутньої “нової Німеччини”. Павліковський ще кілька разів підморгує своєму глядачеві, бесідує з ним, як рівний з рівним, обізнаний з обізнаним. Маючи на увазі, що освічений європеєць двадцять першого столітя обізнаний і загальних рисах із біографією Томаса Манна. Або принаймні знає де шукати інформацію. Павліковський на відміну від більшості авторів “авторського кіно” (тм) не нав’язує глядачеві відповідей на питання, але стимулює шукати ці відповіді самостійно. Втім, деякі натяки – доволі гострі і стосуються не тільки історії.
Чого варта сцена, де двоє нащадків композитора Ріхарда Вагнера – улюбленого композитора Владіміра Лєніна та Адольфа Гітлера – просять у Манна сприяння у відродженні Вагнерівського Фестивалю. Мовляв, все вже готове, заважають тільки біженці, яких треба кудись подіти з оперного театру.
Одну фразу в фільмі повторюють кілька разів: “Любіть живих. Оплакуйте мертвих, але залиште їх минулому”. Звучить актуально, чи не так?
Фінал фільму теж містить цікаве протиставлення. Манн кілька разів говорить в промовах про Гете як фундамент майбутньої “Доброї Німеччини”, але фактично це ж зі спадщини безбожника Гете і язичника Вагнера у ХХ столітті в Німеччині виросло те, що виросло. І тому останні кадри, де Манн плаче в руїнах під звуки Бахового хоралу показують на чому європейцям ХХІ століття справді варто відбудовувати занедбану європейську цивілізацію.
До речі, на тлі Бахового хоралу зображення переходить в титри. На титрах у кінозалі ввімкнули світло. Але ніхто з глядачів не підвівся з крісла, поки не дозвучала остання нота твору.
Особисто мені це дає певну надію на краще.
