Гарні книги повертаються вчасно

Сергій Синюк, лектор і літератор

Тільки коли відносно невеликий наклад першого видання уже розібрали з полиць нечисленних українських книгарень, до цієї книжки таки прийшла справжня заслужена популярність.  Цитати з неї раз по раз виринають в українському сегменті соціальних мереж. В бібліотеках на поодиноку примірники – невеликі, але відчутні черги.. Приватні примірники, кустарно перешиті ниткою, шпагатиком, а то й «узяті на мідний дріт», ходять по руках. А волонтери, що збирають польові бібліотечки для військових частин мають замовлення від самих солдатів: цю книжку добувати в першу чергу.

«Мед з дікалоном» Юрія Камаєва – не єдиний, але, здається, – найбільш яскравий приклад твору сучасної української літератури, яку автор написав з випередженням історичного процесу, а широкі читацькі маси оцінили з помітним запізненням.

І не можна сказати, що вихід першого видання не мав розголосу в інформаційно-культурному просторі. Кілька оповідань автор попередньо оприлюднив у інтернеті – і вони  здобули захоплене схвалення від інтернавтів, котрі в ту пору формували модний репертуар чи не найбільш активно. Після виходу книги пролунало кілька захоплених відгуків із найвищого ешелону тодішнього сучукрліту. Загальну тональність задала відповідь О.Забужко в інтерв’ю газеті «Україна молода»:

«Поки що моє «відкриття року» — «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва. Попри позірно попсову назву, це цілком серйозна книжка — збірка прегарних оповідань з нашої історії минулого століття, написаних із повною відповідальністю автора перед матеріалом, явно на підставі архівних студій».

 «Я не знаю хто такий Камаєв, але піар-менеджером у нього сама Оксана Стефанівна» – жартували трударі прикладного літературознаства. Одні – доброзичливо, а інші – таки злосливо.

А в «Живому журналі» заварилася ціла дискусія. Варто либонь перенести ключові її тези на папір – електрони надто рухливі, щоб зберігати такі повчальні речі тільки в електронній формі.

Позитивні відгуки виявилися доволі різноманітними:

«Давно не потрапляла до рук така вишукано-аристократична книжка.
Після неї з’являється навіть певний оптимізм: її повинен був написати хтось із тих, із “розстріляного відродження”. І щоб не залишилося навіки діри на тому місці – прийшов Камаєв.» – написав інтернат під ніком «mtoto51».

«Всередині таке відчуття, що читаю дійсно літературу тих років. То дійсно цікаво.
Герої та злодії тих часів. Точніше не зовсім герої. Як додаткова частина “Чотирьох шабель”. Тільки не про героїв, а про тих хто був поруч з героями. Не про отаманів й командирів штабів, а про тих хто допомагав» . – зазначив користувач «zealer»

«Когось Камаєв підштовхне до боротьби, когось зупинить, застереже від необдуманого вчинку, комусь підкаже рішення. А може, він написав це саме для вас? Адже у кожного є питання, що їх не можна залишати без відповідей…» – підказав «alex-lier»

 А от серед  найколоритніших причіпок чомусь лідирувало звинувачення автора у симпатіях до… українців! Щось на кшталт: «не могло не розчарувати, що автор з усім своїм умінням і напрацюваннями не спромігся на щось серйозніше, ніж травити байки про злих москалів і хоробрих відчайдушних українців. Примітивне попускання одних і тупе возвеличення інших»

У Яни Дубінянської це прозвучало на межі відвертого хамства: «Але авторські симпатії все одно стирчать з тексту, як оте щось у штанях юного солдата в оповіданні «Я є цар добрий». В фіналі  рецензії за підписом «pani_Grunia» прозвучала вимога показати в наступних книжках симпатичного росіянина. «і нехай автор дозволить мені поспівчувати хоча б одному бородатому москалеві з балалайкою».

 Ні більше, ані менше…

Та ж Яна Дубінянська, на хвилі повернення на найвищі щаблі влади «двічі несудимого» зловтішалася: «Книжка Юрія Камаєва, яка на момент свого виходу була бездоганно провладною, нині стає чи не дисидентською. Що, погодьтеся, завжди приємно». Втім, тієї приємності їй вистачило ненадовго.

 Вихор нового витка історії  як сепаратор виставив нові рейтинги й ранжири. Критики Юрія Камаєва здебільшого опинилися в таборах «якаразніца» та «адіннарод», а його книга – в окопах. Не в поетично-переносному, а в самому прямому розумінні. Книга виявилася цінною не відомостями про кількість ґудзиків на мундирі українського авіатора 1919 року, а промовистим свідченням про те, як «простий тутейший дядько стає бійцем», озброєний гурт – армією, а місцеве населення – нацією. Як цілком прикладні побутові речі допомагають вивести  формулу непокори і успішно втілити її в життя:

«Істина вона ж проста – мені чужого не треба, але ніхто, чуєте – ніхто не сміє забирати у мене мої черевики»

І саме тому  вихід другого видання «Меду з дікалоном» не може не тішити. Рівно як і щасливо знайдене, нарешті, жанрове означення книги. «Мед з дікалоном» – таки роман у новелах. А не просто збірка оповідань. Камаєву не притаманні судомні спроби втиснути повноцінний сюжет в малий текстовий обсяг. Його новели побудовані за формулою:  яскрава особиста ситуація героя, яка виразно освітлює історико-суспільне становище, плюс несподіваний вихід з цієї ситуації. Проте в сумі новели творять потужний і розлогий метасюжет, скріплений долями персонажів, що переходять з новели в новелу. Географія роману доволі широка – від Каїру до Естонії, проте його оптика має за точку фокусу Південну Волинь, а особливо – Кременець і його околиці. Варто зразу зазначити, що любов до рідних місць не індукує в душі письменника «надрайонового шовінізму». Його любов до рідного міста далеко не ліпа. Саме тому в одному з інтерв’ю Юрій Камаєв зазначив: «Моє місто живе в минулому. Ще в 1930-ті роки місто було потужним культурним центром, там вирувало культурне життя, працювало з десяток любительських театрів, хорів, кілька кінотеатрів, діяла «Просвіта», чи не в кожному селі, що поряд, була хата-читальня, їх громади будували власним коштом, ще й за жорсткої протидії тогочасної польської влади. Я наслухався багато історій про ті часи від близьких людей, читав чимало спогадів земляків. Слухаючи ці розповіді, у мене складалося враження, що вони, наші дідусі й бабусі, мабуть, люди з іншої планети. Вони мали інше ставлення до життя, інше почуття власної гідності, іншу шкалу цінностей. Це те саме, що порівнювати сучасних греків з древніми. У ті часи в Кременці опинилося багато освічених людей – емігрантів з Наддніпрянської України: республіканців, гетьманців, російської білої еміграції, здійснювався вплив із-за радянського кордону через КПЗУ та Комінтерн. Точилася боротьба ідей та світоглядів, кипіли пристрасті, культурне життя було жвавим. У місті квартирували резидентури всіх світових розвідок, що діяли проти Радянського Союзу (кордон проходив за 20 км від міста). Сюжети лежать просто під ногами. Друга світова та репресії знищили цей культурний шар, місто стало тихим загумінковим райцентром».

Місто у Камаєва – не просто топографія, а одна з дійових осіб роману. Така ж яскрава, як постаті реальної «локальної історії» –  інженер Левченко,  повстанець «Яворенко», фотограф Гофман… Втім, не поступаються їм за достовірністю й образи, створені уявою й клавіатурою самого прозаїка. Особливо симпатичний і пам’ятний – майстриня агентурної розвідки ОУН Марія Старенко. Вперше читач побіжно знайомиться з нею в Харкові 1932 року. А новела «Віденський вальс», де Марія головна героїня – не просто шедевр, але й максимально концентрований сценарій. За яким можна зняти повнометражний. Динамічний і захоплюючий художній фільм. У ньому буде що зіграти не тільки виконавиці ролі Марії, але й виконавцям ролей гауптмана Люфтваффе Вальтера фон Греслау, і коменданта Кременця оберста Келлера, і гестапівця штурмбанфюрера Фогеля. Але особливо колоритний тип, що дасть змогу розкритися актору найвищого класу – «простий тутейший дядько», що прийшов до німецького коменданта… з доносом на сусіда. Камаєв не обмежується епізодичним показом цього персонажа. На всю ширину його натуронька розкривається в найсмішнішій… і найстрашнішій на всю книгу новелі «Лист зі схрону», написаній у формі донесення того ж дядька Петра Симонюка своєму куратору – начальнику особливого відділу більшовицького партизанського загону.

Радикального поділу на «повально хороших українців» та «стабільно гидких окупантів», яким так дорікали Камаєву особливо ретельні захистниці ліберальних цінностей в романі якраз нема.  Автр без ретуші і замовчувань показує на повен зріст і місцевий колабораціонізм («Лист зі схрону») . і місцеве «бий своїх, щоб чужі боялися» («Останнє запитання») і стихійну безглузду отаманщину («Політика»).  Проте й самому послідующому зі своїх персонажів Камаєв не відмовляє у можливості переродитися, піднятися над собою. Саме такий – головний герой мініатюрної антиутопії «Trinity». Ревний служака кіберпідрозділу держбезпеки переосмислює свою роль в системі та місце в світі – і жертвує життям, рятуючи вільнодумну студентку. Похмура загалом новела, закінчується несподівано оптимістичною і такою потрібною фразою:

– А я все одно жива,:)))) – пише «товаріщ майор» від імені Trinity в похмурій альтернативній реальності.

– А я все одно жива,:)))) – відгукується Україна, перегорнувши останню сторінку роману Юрія Камаєва у непростому сьогоденні.

Найперше – саме за це і варто подякувати автору.