Олександра Тарчевська
Цей роман мені порекомендували зразу двоє людей з числа тих трьох, кому я повідомила, що беруся за ліквідацію своєї культурної неписьменності.
Романтична подруга сказала, що ця книжка не тільки розказує про таємниці і чутки, але й сама оповита чутками і таємницею. Цинічний друг, додав, що книжка – яскравий приклад того, що може зробити з багатослівного неврівноваженого бабського романчика класний редактор. А якщо додати ще й напис на тильній стороні палітурки: « …у світі продано понад 40 мільйонів примірників, перекладено більш, як на 40 мов» – цілком зрозуміло, чому я взялася за роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника» поза чергою. Просто заїло. Захотілося дізнатися що ж в цій книжці такого особливого, що за неї виклали свої кровні грошенята сорок мільйонів людей і похвалили діаметрально несхожі, хоч і однаково близькі мені люди.
І вже з перших сторінок я зрозуміла чому так сталося. Це зробила безмежна любов, якою прошита вся книжка. Любов до сім’ї, до краю, до сусідів. А кому не приємно читати про свій край. Тільки видно американці більше цінують свою літературу, раз стільки книжок продано. Цінують своє походження, бо в чи не в кожному американському романі перераховується родовід персонажів до п’ятого покоління. Але коли вся історія долинає з уст маленької дівчинки Джин-Луїзи на прізвисько «Скаут» (дослівно – розвідник, підглядач), то відірватися від тексту просто неможливо. Дівчинка втратила матір у два роки, через те і не пам’ятає її. Джин-Луїзу та її старшого брата Джемі виховує батько – юрист Атикус Фінч. Діти щодня зустрічають його з роботи, але страшенно бояться проходити повз садибу Редлі, бо в Мейкомі (містечко, де вони живуть) побутує думка, що в отій садибі живе Примара Редлі.
Але діти – завжди діти. Їхня цікавість перемагає страх. А ще коли на канікули приїздить сусідський хлопчик Ділл, діти вдаються до хитрощів, щоб виманити Примару з дому.
Одним словом, майже половину тексту читаєш як потішну книжечку для дітей молодшого шкільного віку: школа, пустощі, життя містечка в алабамській глушині доби Великої Депресії: «Мейком був старим містом, і коли я з ним запізналася, він був утомленим старим містом. У дощові дні вулиці перетворювалися на руду багнюку; тротуари поросли травою, будівля суду стояла на площі перехняблена». Через декілька сторінок після початку починаєш сама жити в сім’ї Джін-Луїзи, спілкуватися з сусідами і ходити разом з ними до школи й до суду… Особливо зворушує повага до життя і смерті старших городян: «Містер Редлі помирав.
Він не квапився. Вулицю на підході до Садиби Редлі перекрили дерев’яними загородами, тротуар вистелили соломою і весь транспорт пустили в об’їзд. Лікар Рейнольдс, коли його викликали, ставив свою машину біля нашого будинку і йшов пішки до Садиби Редлі. Ми з Джемі ходили по подвір’ю навшпиньках. Нарешті загороди прибрали, і ми зі свого ґанку спостерігали, як містер Редлі вирушав повз наш будинок у свою останню подорож».
Назавжди запам’яталася і мабуть стала моїм девізом фраза Атикуса Фінча: «Ти ніколи не зрозумієш іншу людину, якщо не розглядатимеш ситуацію під її кутом зору, поки ти не влізеш у її шкіру і не побудеш у ній». Адже й справді ми часто сваримося бо не розуміємо: як так можна було вчинити. А коли застосовуєш до конфліктної ситуації правило Атикуса Фінча – все стає зрозумілим.
Веселить сусідка Фінчів міс Моді, яка до вечора працює у своєму квітнику в комбінезоні, а на вечір одягає найкращі туалети і красується на веранді. Коли згорів її будинок, міс Моді не зажурился, а навпаки зраділа, бо «терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні… А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів — і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму».
Протягом першої половини тексту дорослішає Джемі – йому уже дванадцять і у нього починається перехідний вік. По своєму дорослішає і Скаут – їй десять і вона розуміє, що їй вже пора «ставати леді». Пора скидати комбінезон і вдягатися у сукню, яку доти Скаут вдягала тільки до церкви. Але їй ще так не хочеться того робити – у комбінезоні набагато зручніше.
Але чи ці діти дорослі настільки, щоб прийти на судове засідання? На засідання, на якого їх батько захищає чорношкірого у дуже пікантній справі. Але мабуть не могли не прийти – їм довелося пережити багато докорів і принижень через те, що їх батько узявся «захищати чорномазого»…
Тональність оповіді радикально міняється: в усій краї перед нами постає картина расової нерівності, яка насправді нікуди не поділася не тільки після Громадянської війни, але й після Першої Світової. Після Реконструкції минуло вже сімдесят років, а містянам досі дивно: як успішний юрист може захищати чорношкірих та вважати їх людьми. Проте для Атикуса Фінча афроамериканці – таки люди. До того ж – справжні. Це видно на прикладі куховарки Фінчів Келпурнії, проповідника Сакса та підсудного Тома Робінсона. Вражає судова система південних штатів: спершу здається, що читаєш про вісімнадцяте століття і тільки певні деталі повертають тебе в реальний часопростір тексту – тридцяті роки ХХ століття. На слухання справи Тома Робісона зійшлося все населення міста, включно з годуючими матерями із немовлятами. Бо ж справу про зґвалтування в периферійному містечку слухають далеко не щодня. Особливо, коли підсудний – чорний. Атикус Фінч промовисто доводить невинуватість підзахисного і навіть наводить слідство на слід справжнього винуватця злочину. Але «Атикус використав усі засоби, якими володіють вільні громадяни, щоб урятувати Тома Робінсона, але в потаємних судах людських сердець Атикус програв свій процес від початку. Том був засуджений на смерть тієї самої миті, коли Меєла Юел розтулила рота і заверещала»… І в подальшому своєму житті Скаут приглядається до добропорядних мешканок Мейкома, які розмовляють про недолю євреїв у нацистській Німеччині і не може позбутися думки: «як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх, про місцевих…» Цілком містечкова історія виводить читача на вищий рівень світової політики. Почавшись з ситуації, яка могла відбутися тільки в Алабамі, роман застерігає: подібне може трапитися будь-де, якщо у цьому «будь-де» є достатня кількість людей, які вважають себе «трохи рівнішими» від інших.
Роман Харпер Лі починається як наслідування визнаних майстрів «південної школи американської літератури» – віртуозні замальовки побуту і характерів південців перегукуються з роботами Ерскіна Колдуелла, Томаса Вулфа і – особливо – Маргарет Мітчелл. Проте, якщо «Звіяні вітром» пронизані думкою: «Ми, південці – зібрання всіх цнот і досконалостей», то «Убити пересмішника» промовисто показує на що здатні люди, які справді в цю думку вірять. Так зрештою і працює всяка жива літературна школа – молодші автори полемізують зі старшими… і продовжують головну лінію їхньої творчості.
Втім всяка жива літературна школа неможлива ще й без взаємодопомоги її учасників. Початком роману «Убити пересмішника» став день, коли друг дитинства Трумен Капоте загітував колег скинутися і подарувати Гарпер Лі трохи грошей, щоб вона могла на рік покинути нудну малооплачувану роботу і написати щось велике і пристойне.
Є відомості, що через рік той же Капоте викроїв з першого варіанта роману, який мав назву «Піди постав вартового», белетризовану версію, яку ми й знаємо під назвою «Убити пересмішника». Тому трохи дратує позиція деяких видавців, які позиціонують нещодавно оприлюднений роман «Піди постав вартового», як продовження бестселера Гарпер Лі. Насправді – це чернетка того самого роману.
А ще – трохи дратує, що роман «Убити пересмішника» включили до шкільної програми. Звісно, краще південна школа американської літератури, аніж «суцільний «Бєжин луг» з другого класу по десятий» (А.Санченко), але нинішні дев’ятикласники таки замолоді для сприйняття цього роману, який доросла людина написала для дорослих людей. Адже мало що так надійно і назавжди убиває книгу в підлітковій свідомості, як занадто раннє прочитання.
Але для людини мого віку, яка взялась за рішучу ліквідацію своєї культурної неписьменності, «Вбити пересмішника» – безумовний мастрід!