Юрій Камаєв
20 лютого –день народження Уласа Самчука. В цей день Україні і світові стають відомі імена нових лауреатів однієї із найпрестижніших нагород творцям україномовної прози епічних жанрів – Міжнародної премії імені Уласа Самчука. Однією із цьогорічних лауреатів стала уродженка Волинського Тернопілля Марія Лавренюк за роман «Калина січена».
Мабуть варто зауважити, що дія книги відбувається у тому ж хронотопі, що й події роману “Чого не гоїть вогонь” Уласа Самчука і майже матеріально відчувається, як над текстом Марії Лавренюк витає дух класика, він проглядається навіть у схожості авторського стилю – плинного та споглядального, дещо “старомодного” в наш час. Кажуть, що поганий той волинський автор, який не мріє написати свій роман “Волинь”.
“Калина січена” – роман про кохання на багатому, достовірному і ретельно прописаному історичному тлі, де авторка зуміла оповісти цікаву історію і щасливо уникла численних пасток жанрових штампів. Та водночас ця книжка ще одна вагома цеглинка у підмурівок літературного осмислення української історії.
Коли йдеться про кохання у часи буремних історичних подій, то перше що спадає на думку – “Розвіяні вітром” Маргарет Мітчелл. І паралелі тут можна віднайти, хоч авторка торує власний шлях і не збивається на усталені та канонізовані жанрові штампи. Персонаж Марії Лавренюк – це далеко не сильна і самодостатня мітчеллівська Скарлетт, за інших обставин Віра жила б “як усі” у циклічному і монотонному колесі нехитрого селянського буття, але вир обставин крутить і шарпає Віру, наче соломинку у бурхливому вирі. Доля не шкодує героїні. Зазнавши важкої втрати, вона намагається вижити і вберегти єдине і найдорожче, що лишилося від її кохання – дитину. А щоб вижити, їй доводиться йти на важкі та болісні компроміси із соціумом та собою. Головну героїню доля водить манівцями у пошуках її кохання – синьоокого красеня-булавного, наче ображені давньогрецькі боги водили колись морями Одіссея. Щоб знайти свою любов Віра Калинюк стає медсестрою УПА на псевдо Чорнявка. Вона не сторонній свідок, а активна учасниця практично усіх важливих історичних подій, які сталися на тих теренах, від бомбардування німецькою авіацією повстанської бази до гурбівської битви куренів УПА із переважаючими в рази силами НКВД. У кадр потрапляють більшість історичних осіб того часу.
Дитинство героїні тут далеко не “втрачений рай”, а світ непростого життя української селянської родини у нерідній і несправедливій до них другій Речі Посполитій. Батько залишився без землі, бо продав кілька клаптиків у різних місцях, щоб купити в одному місці більше, але не зміг, бо того дня українцям польська влада заборонила купувати землю. І в місті, куди головна героїня їде з батьком провідати брата-гімназиста і купити черевички, вона вперше стикається з поліційним провокатором Гнидюком, який видає себе за друзяку її брата Семена.
Гнидюк – головний антагоніст, фактично, -це абсолютне метафізичне зло, такий собі демон історії, що легко змінює личини і мундири і сіє довкола себе страждання і смерть. Він з´являється у різний час в різних іпостасях – польського поліційного агента, німецького поліцая, червоного партизана, боївкаря сб та агента МГБ. У цьому романі Гнидюк – непоборна обставина, десниця долі, яка супроводжує життя Віри протягом усієї оповіді.
Вояки УПА не якісь супермени чи епічні герої, а свої, рідні. Скажімо, як той хлопчина-сусід,що живе через паркан, у якого сердита баба відібрала пістолета і віддала тільки тоді,коли він помирився з братом-мельниківцем. Авторка закорінена у рідну землю, чудово знає локації, де відбуваються події роману і розмовляє тією ж соковитою і автентичною мовою південної Волині, якою говорять її персонажі.
Світ роману Марії Лавренюк дуже достовірний та чесний і подекуди здається, що книжка писана сучасницею подій.
Саме тому роман заслуговує на увагу якнайширшої читацької аудиторії.
