Сергій Синюк
Рідко коли відгук на екранізацію літературного твору обходиться без слів «…але книжка краща». Проте трапляються випадки, коли сценарист, режисер і актори створюють варіант прочитання цілком конгеніальний з літературним першоджерелом. І тоді хочеться навпаки: прочитати в книжечці новелізовану, текстову версію фільму.
Сьогодні поговоримо саме про таке кіно: фільм Яцека Бромського «Кар’єра Нікося Дизьми» (Польща, 2002). Роман «Кар’єра Нікодема Дизьми» Тадеуша Доленги-Мостовича став у Польщі культовим ще за життя автора. Протягом ХХ століття був екранізований тричі, причому головну роль в серіальній екранізації виконав геніальний Роман Вільгельмі. Здавалося – чи зможе молода амбітна команда вразити публіку власним варіантом екранізації? А таки змогла. Сценарист Томаш Кемпський переніс сюжет роману з двадцятих років у дев’яності – і все заграло новими барвами: і сюжет, і персонажі, і головний герой.
Нікось Дизьма у виконанні Цезаря Пазури – життєвий невдаха. Приїхав до Варшави з провінційного містечка з мрією стати актором. Серйозної освіти не має, вагомого таланту – теж. Тому заробляє на життя у бригаді цвинтарних роботяг, проголошуючи жалібні надгробні промови. З усіх юнацьких мрій залишається тільки одна: колись заробляти стільки, щоб мати змогу не пити теплої горілки. Одного разу, завершуючи справи з евакуації чергового «дорогого небіжчика» Дизма замість покійного отримує запрошення на прощальний прийом в іспанського посла. З мрією попити холодної горілки Нікось приходить на банкет. Оскільки підпис на запрошенні і робочий фрак Дизми цілком відповідають ситуації – його пропускають в банкетну залу. Там він зіштовхується з якимось дядьком, що ненавмисне вивертає ліктем Нікосеву тарілку з салатом. Дизма реагує з триповерховою провінційною безпосередністю – і стає героєм вечора. Облаяний ним дядько виявився віце-прем’єром, непопулярним серед виборців через шокову економічну політику. З Дизмою знайомляться кілька впливових політиків, а один локальний олігарх бере його під свою опіку. Відтоді Нікось Дизма на сходить з телеекранів і газетних шпальт: він хамувато висміює чинних високо посадовців, обіцяє робітникам та пенсіонерам те, що вони хочуть почути… а паралельно облаштовує бізнес-інтереси свого покровителя-олігарха, а згодомі власні. Паралельно він ще й відбиває жінку в міністра Яшунського, котрий і ввів його у світ високої політики. Рейтинги Нікося Дизьми злітають до небувалих висот, а після того, як на нього влаштовують невдалий замах – взагалі виходять на перше місце. Країну саме розриває урядова криза – і президент пропонує мегапопулярному Дизьмі крісло прем’єр-міністра.
Далі не переказуватиму, бо мало що так відбиває охоту до перегляду фільму як надміру детальний переказ сюжету. А подивитися фільм таки варто. Особливо – сучасним українцям в сучасній Україні. Хоча б тому, що «Кар’єра Нікося Дизьми» – яскравий приклад того, як можна зняти справді смішну комедію на політичну тематику. Рекомендую як протиотруту від «Слуги народу» та «Скаженого весілля». «Шидьоври мєсного розливу», претендуючи на оригінальність сценарію залишають відчуття непозбуваної вторинності. «Кар’єра Нікося Дизьми», стоячи на четвертому місці серед екранізацій культового роману вражає свіжістю авторського висловлювання та акторської гри. Кожен актор: від олігарха (Анджей Грабовський) до світської левиці (Анна Пшибильська) дивовижно на своєму місці. Репліки з фільму стали крилатими фразами. Чого варте хоча б популістське гасло Дизьми: «Польська горілка смакує мені незмінно… Бо кожний поляк має польський організм!» Або майже ліричне визнання, яке пояснює поведінку не тільки головного героя фільму, але й багатьох наших краян: «Я був бідний, але всі були бідні, тому мені це не заважало. А тепер навколо стільки багатства, а я далі бідний»… Втім, фільм можна цитувати годинами, в Польщі цитати з нього стали паролями в інтелігентських колах.
Є ще й друга причина переглянути «Кар’єру Нікося Дизьми». Як я вже згадував, фільм зняли у 2002 році. Книгу Тадеуш Долєнга-Мостович взагалі видав 1932 року (прикметно, що опозиціонера Мостовича видавало те саме видавництво «Руй», яке друкувало і переклади книг Уласа Самчука).
Але головний персонаж підозріло нагадує мені одного з фігурантів сучасної української політики.
А вам?
