Юрій Камаєв
Роман Лани Перлулайнен вийшов у видавництві «Богдан» одразу у двох варіантах – однією книжкою під назвою «Поглинуті колокутою» у серії «Magistra vitae» і у двох книжечках біографічної серії «Ім’я на обкладинці»: «(Лже) Димитрій І: Нерідний цар» та «Марина Мнішех: Імператриця смути».
«Поглинуті колокутою» – прозовий дебют знаної поетки і тому вихід з під її пера історичного роману став несподіванкою. Колокута – це архаїчний забутий синонім до «смути» – власне так називається в російській історії період, де відбувається дія роману.
Загалом, від початків війни російські історичні теми стали непопулярними і навіть токсичними у сприйняті нашого читацького загалу, а у одній шанованій книгарні з книжкою Лани Перлулайнен навіть стався комічний казус – «Поглинуті колокутою» потрапили у відділ іноземної літератури.
Втім, цей історичний роман торкається не лише історії Московського царства, а у певній мірі й історії України та українців, що брали участь у цій кривавій війні на чужині.
Хочу зауважити, що власне жанр історичного роману, на мою скромну опінію, відрізняється від аж занадто популярного нині псевдоісторичного жанру, котрий я наважуся назвати «костюмованим романом» навіть не анахронізмами чи зневагою до якихось притаманних часу побутових деталей, а головним чином тим, що в історичному романі історія це не декорація, а невід’ємна частина сюжету. І саме тому добрий історичний роман обов’язково мусить мати одну кондицію нелітературної природи – свіжий погляд на історичні поді і персоналії.
Тому дозволю собі трохи зануритися у часові пласт, який підняла авторка у своїй книжці.
Отже (Лже)Димитрій І є одним із найзагадковіших найтаємничіших персонажів у історії Московського царства. Це людина що відчинила скриньку Пандори тривалої і жорстокої династійної війни у Московському царстві, котре тоді ледь не втратило державності.
(Лже)Димитрій І з точки зору канонічної російськой історіографії та й літератури – головним чином завдяки талановитому белетризатору офіційної імперської історичної лінії Алєксандру Пушкіну та його драмі “Борис Годунов” – персонаж однозначно темний: самозванець і авантюрник, такий собі Хлєстаков історичного масштабу. І гірше того – західник і європеєць, що насмілився хитати скрєпи.
Однак, виявляється персона (Лже)Димитрія І була відомою і популярною у європах і п’єса «Великий князь московский» була написана самим Лопе де Вегою і поставлена у театрі 1605 року ще за життя (Лже) Димитрія – наступного, 1606 року, його вбють.
Персона (Дже)Димитрія І виринає знову у європейській літературі вже доби романтизму – остання незавершена трагедія Шиллера – «Димитрій, або московське криваве весілля» – де він типовий персонаж романтичної доби – самітник, що кинув виклик суспільству, а воно його не зрозуміло.
Отже, з одного боку персона царя (лже)Димитрія І викликала неабиякий інтерес літераторів як на батьківщині, так і у Європі.
А з іншого – ці історичні часи страшенно міфологізовані і історія Московського царства часів Великої смути – це нагромадження замшілих фейків, наплоджених в інтересах утвердженої в кінцевому підсумку династії Романових. І ми ніколи вже не дізнаємося правди про (Лже)Димитрія І. І саме тому ця історична персона вабить літераторів.
Лана Перлулайнен не женеться за сенсаційністю і у своєму романі схиляється до поміркованої популярної версії, що юнак, який зачарував польську магнатерію добрими манерами, знав польську і латину, вправно фехтував, танцював і писав вірші та був цілком собі продуктом європейської галантної епохи – Юрій Богданович Нелідов-Отрепьєв, представник не надто знатного московського боярського роду. Поруч із головним героєм діє його найближчий соратник на імя Григорій Отрєпьєв – колишній скалічений у бою дворянин опального дому Романових, що переховувався у монастирі від переслідувань.
Ця книжка – диптих, фактично це один роман, розбитий на дві пов’язані між собою сюжетні лінії-повісті. Часом здається, що цікавіше було б переплести долі (Лже)Димитрія І і Марини Мнішех у одному цілісному тексті, тісніше пов’язавши їх композиційно, щоб історії персонажів перетиналися, взаємодіяли і доповнювали одна одну.
Бог відміряв Марині Мнішех довше життя, але дав куди більше поневірянь і трагічнішу смерть. І юне дівча, що виросло в маєтку у Ляшках Мурованих неподалік Самбора, стане по смерті чоловіка справжнім демоном історії і двигуном російської Великої смути – попереду великі битви, голодні виснажливі облоги міст, політичні інтриги, зради та звитяги. Авторка вміло реконструюює почуття жінки, що втратила все, і згорівши дотла, переродилася в Імператрицю смути, справжнього лідера цього непевного, буйного і небезпечного люду, що оточував фальшиву «реінкарнацію» її підступно вбитого московськими боярами першого чоловіка – другого лже Димитрія – «Тушинського вора». У його справжність вже не особливо хто вірив, але справжньою була цариця – її підтримували, щоб продовжити розпочату боротьбу.
Для повноти картини світу, цьому роману, на мою думку, дещо забракло авторської уваги до ще одного ключового персонажа тієї доби, антагоніста головних героїв, що теж, як і (лже)Димитрій І, став «каліфом на годину» у російській історії – Васілія Шуйського, бо вороги головних героїв у тексті фактично виступають радше як обставина непоборної сили.
Отже, роман «Поглинуті колокутою» це одна із небагатьох спроб у сучасній українській літературі підняти теми і сюжети не лише національної, але і світової історії і спроба достеменно вдала. Тут є все що має бути у хорошому історичному романі – достовірність, незвичний непопсовий погляд на історичних персонажів, їх еволюцію під дією обставин та цікавий динамічний виклад оповіді. Текст захоплює і не пускає. Тому плекаю надію на з’яву наступної книжки Лани Перлулайнен у цьому жанрі.