Юзеф Ген та його Монтень

Історія світової літератури знає авторів, які протягом земного життя зробили не одну літераторську кар’єру, а зразу кілька. Одні літератори реалізували їх паралельно, пишучи твори різних жанрів під різними псевдонімами, як Мері Вестмакотт, вона ж Агата Кристі, чи Джо Алекс, він же Мацей Сломчинський, він же Казімєж Квасьнєвський.

Роман Кацев, який провів дитинство в Російській імперії та в Польщі, став визнаним французьким письменником під псевдонімом Ромен Гарі. А потім почав публікуватися під новим псевдонімом — Еміль Ажар.

І в цій якості навіть здобув другу Гонкурівську премію, яка за статутом присуджується літератору тільки один раз за життя.

Інші переходили від проєкту до проєкту послідовно, часом навіть

не змінюючи імені на обкладинках своїх книг. Приміром, у біологічній істоті з паспортом на імя «Ернест Гемінгвей» послідовно помістилися три різні письменники.

Кумедно, що Нобелівську премію присудили найслабшому з них.

Чимось подібну письменницьку долю має і Юзеф Генрик Цукєр.

 

Він народився 8 листопада 1923 року у родині варшавських євреїв.

Шістнадцятилітнім пережив облогу Варшави, після чого пробрався на Волинь. Рядянська влада залучила його до фізичної праці на будові шосе «Київ-Львів». Жителі Південної Волині знають цю дорогу під назвою «Чумацький шлях». Після початку німецько-радянської війни Цукєр спробував вступити до Робітничо-селянської червоної армії, проте його польське громадянство видалося командуванню надто підозрілим, і Цукєра вислали з діючої армії в робочий батальйон до Самарканду. Згодом Цукєр спробував приєднатися до польскої армії генерала Андерса. Проте туди

його не прийняли через єврейське походження. В кінцевому підсумку Юзеф Генрик Цукєр таки знайшов своє місце на Другій світовій війні. Створеному в СРСР «Народному війську польському» насправді гостро бракувало вояків зі знанням польської мови. Саме тому його лави добровільно-примусово поповнювали мобілізовані до РСЧА українці з Волині та Галичини, а Юзеф Генрик Цукер отримав посаду політичного офіцера, до якої згодом підтягнули і звання хорунжого, яке з 1943 по 1952 рік було у Народному Війську Польському першим офіцерським.

Оскільки службові обов’язки вимагали частих публікацій в армійській пресі, хорунжий Цукєр сконструював для себе псевдонім Юзеф Ген. А згодом оформив собі нові документи на цей псевдонім як на офіційні ім’я та прізвище.

Після закінчення бойових дій поручник Ген редагував журнал «Польський воїн». Закінчив редакторство, а заодно і військову службу у 1952 року у званні капітана.

Першу літераторську кар’єру Ген зробив як автор гостросюжетної прози і сценарист. Вершинним здобутком цієї кар’єри став мікророман «Тост». Українським шанувальникам польської культури відома насамперед екранізація цього тексту. Фільм «Закон і кулак» режисера Єжи Гофмана надовго увів в польське кіно моду на чорно-білу плівку, на жанр істерну та на головних героїв з типово польським непростим характером і зовсім не польським прізищем. Після героя «Тосту» та «Закону і кулака» Кьоніга були ще Франц Маурер з «Псів» та Едвард Келлер з «Демонів війни», Юзеф Маєр з «Операції «Самум»… та ще зо два десятки менш яскравих персонажів.

Стосунки Гена з «народною владою» в цілому і з кураторами культури у владних кабінетах складалися вельми нерівно. Одні тексти видавали, екранізували й нагороджували. У 1955 році Юзеф Ген отримав від «народної влади» Золотий хрест заслуги, а в 1964 році — кавалерський хрест Ордена Відродження Польщі. Інші тексти не нагороджували, не екранізували і не видавали. А з романом «Ніхто не кличе» склалася цілком парадоксальна ситуація: на основі неопублікованого роману

Ген написав кіносценарій, який режисер Казімєж Кутц спокійно поставив у 1960 році. Фільм ішов у кінотеатрах та на телебаченні, а його літературна першооснова лежала в шухлядах цензури тридцять років — роман вийшов книжкою вже після того як в Польщі закінчилась «народна демократія», у 1990 році. Ясно що й Ген ставився до «народної влади» так само нестабільно. То підписував листи на захист лінії партії та уряду, то навпаки — лист з вимогою не вводити до конституції ПНР норми про керівну й спрямовуючу роль Польської об’єднаної робітничої партії та пожиттєву дружбу з Радянським союзом. Дружив то з «партизанами» проти дисидентів, то з дисидентами проти «партизанів» і друкував непрохідні в ПНР оповідання у паризькому дисидентському часописі «Культура» під псевдонімом «Кораб». До речі, стосунки з  постсоціалістичною владою складаються для письменника теж не безхмарно. Ген не розділяє замилування часами Другої Речі Посполитої і не втомлюється нагадувати про її антисемітські прояви.

Ген залишається «чужим серед своїх» і як це не прикро, на хвилі «якщо вони всі проти, то я – за» висловився в одному з інтерв’ю 2015 року: «Важко переконати росіян, що Крим український. Вся історія півострова свідчить про інше. Передача Криму Україні була фанаберією Хрущова».

Коли я наткнувся на цей текст, то хотів махнути рукою на змарнований час і припинити роботу над цим нарисом. Але писати для

українських читачів тільки про тих талановитих поляків, які люблять українців – це солодкий самообман. До того ж, відверте воєнне вторгнення Росії 2022 року Юзеф Ген таки засудив в інтерв’ю з нагоди власного століття:

«Путін закінчить, як і всі. Деякі рішення диктатори приймають не тому, що вони вигідні, а тому, що приносять їм задоволення. Його люди вже кажуть: майже 25 років правив – і досить.

Україна має право бути окремою державою, звичайно. Але я не виправлю цей світ, як сказав Монтень».

До чого тут Монтень?

Видана у 1978 році книга Юзефа Гена «Я, Мішель з Монтеня» стала бестселером в жанрі біографії-есею, а Генові принесла репутацію найбільшого знавця життя і творчості Мішеля Монтеня, чим він досі любить козирнути при спілкуванні з журналістами.

Початок роботи над біографією Мішеля де Монтеня ознаменував перехід від першої до другої літераторської кар’єри Юзефа Гена.

В історію часто втікають автори, які не можуть загріти собі місця в сучасності, але надто цінують свій талант, щоб скотитися до фантастики. Автор сюжетної белетристики до певного часу пішов на заслужений спочинок. А Ген зосередився на створенні написаних за правилами есею біографій. Крім «Я, Мішель з Монтеня» до авторської полички цього жанру увійшла біографія Тадеуша Боя-Желєнського «Блазень – великий муж», роман-есей «Королівські ігри» про Владислава Ягайла та іронічно-співчутливий життєпис останнього короля Речі Посполитої «Мій

приятель Станіслав-Август». Останній тест видало українською мовою видавництво «Темпора». В тому ж таки, неодноразово нині згаданому 2015 році.

Біографія Монтеня сплетена з трьох основних сюжетних ниток: свідчення джерел, гіпотези дослідників, власні думки автора.

Власних думок у загальному обсязі тексту – трохи більше половини. Ген подає не тільки етапи біографії Монтеня, але й етапи відновлення біографії Монтеня істориками та літературознавцями дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Часом думки автора відходять трохи далі від безпосередньо біографії безпосередньо Монтеня. Ген робить розлогі екскурси в історію міста Бордо, в суспільно-політичну ситуацію у Франції наприкінці правління Франціска І, у родовід Ейкемів (рід батька Монтеня) та Лопесів (рід його матері). Втім, на дистильовану достовірність автор не претендує, не приховує, що дивиться на шістнадцяте століття через призму досвіду століття двадцятого, оскільки «Часом буває, що сучасники знають менше, аніж нащадки». Книга Гена – розмова про далекі події із близькою людиною. Ген завжди шукає ниточок, які зв’яжуть сторінку його оповіді про француза шістнадцятого століття із сучасним йому поляком.

Часом, для того, щоб роз’яснити читачеві що діялося в одній людській душі, доводиться показати що робилося на той час в цілому світі. Ген робить це блискуче. До кожної більш-менш помітної події, дотичної до життя Мішеля де Монтеня, Ген знаходить аналогію в пізнішій історії світу, а то і Польщі.

А проте книжка про Монтеня написана не за соціалістичну владу і не проти неї, а так, ніби отієї влади взагалі нема на світі. Польському читачеві другої половини двадцятого століття, якого офіційно намагалися переконати, що світова історія почалася в Петрограді з жовтневої революції, Ген нагадує, що він спадкоємець принаймні тисячолітньої європейської культури і що ця спадщина спільна для поляків з французами та англійцями, а не з пролетаріатом Красної Прєсні.

Ген увесь час повертається до того, що шістнадцяте століття було поворотним моментом в історії людства. Можливо – розвилкою на якій людство звернуло не туди.

В українській книжності щось подібне умів робити Сергій Гречанюк.

От тільки книги Гречанюка можна знайти хіба у букіністів. І то якщо пощастить. Книги Юзефа Гена регулярно перевидають. Їх можна отак

просто зайти і купити в книгарні.

Аналізуючи творчість Монтеня, Ген відчиняє двері і у творчу

лабораторію. І то не в Монтеневу, а таки у власну. У щоденнику Гена мелькнуло: «Часом кажуть, що Ягелло схожий на Монтеня. Він схожий на мене! Я можу написати тільки біографію людини, схожої на мене». Тому ми фактично отримуємо два репортажі з творчої майстерні видатного письменника за ціною одного.

При неквапному уважному прочитанні «Я, Мішель з Монтеня» цілком може замінити більшість курсів креативного письма, чи літературної майстерності, яких нині так багато рекламують по соцмережах.

Зрештою, тих речей, які стосуються книжки, завше краще вчитися з книжки, а не на курсах.

Поділись