Підіпригора. Початок. Версія 2.0

Сергій Синюк

Що може бути приємніше за вихід нової книги хорошого українського автора?

Тільки перевидання давнішої книги хорошого українського автора, якщо її минулий раз видали не так добре, як вона того заслуговувала.

А якщо хороший український автор ще й здатен взяти участь в підготовці перевидання, вʼїдливо переглянути давніший твір посвіжілим поглядом і “додати нові відсотки до старого капіталу”, як казав Йоган Себастьян Бах, котрий теж любив у зрілі роки перелицьовувати і вдосконалювати трохи давніші твори, то взяти до рук свіжий перевиданий том – просто таки свято душі.

Таке свято  шанувальникам якісної жанрової книги українською   мовою нещодавно влаштувало видавництво “Темпора”, перевидавши бестселер 2011 року “Стовп самодержавства” з легкою зміною у підзаголовку. Юрій Камаєв та Владислав Івченко перекомпонували книгу і у новому виданні  справ Івана Карповича Підіпригори не дванадцять, а тринадцять. У другому виданні зникли оповіді “Письменник Незабудкін”, “Гіпнотичні пригоди”, “Хрест та меч, або код Давидченка”. Натомість зʼявилися “Один дуже довгий день в горах”, свого роду прелюдія до основного корпусу пригод Івана Підопригори, яка показує його ще рядовим імператорської армії в Туркестані; “Справа у селі Петрівка” про народну секту, яка збиралася боротися з одержавленою церквою; “Земля горить” про селянський бунт, безглуздий і безпощадний. Жанровий баланс у перевиданні помітно змістився від літературщини загалом і фентезятини зокрема до цікавезного авантюрного реалізму, який мимоходом і часто жартома, але ґрунтовно і точно показує життя українських земель та окремих їх мешканців наприкінці першої російської окупації, змушує замислитися над тодішніми причинами та нинішніми наслідками і краще за суспільнознавчі трактати пояснює “Що ж ми за народ такий”.

Бо ж хороша історична проза вдається тоді, коли текст точно і детально описує ту епоху, яка зазначена в календарях його дійових осіб, але читачі з першого погляду розпізнають у ньому ще й сучасність.

Як переважна більшість книг написаних у співавторстві «Стовп…» ретельно сконструйований. Ба навіть, як годиться дітищу путящого інженера – заточений під виконання конкретної задачі. Під перемогу на «Коронації слова». Звдси і дико модний на ту пору жанр ретро-детектива. Звідти й постмодерна манера виконання: натяки, алюзії, цитатки й посилання аж до транстекстуальності. Ну й, звісна річ – поява у несподіваних ракурсах знакових постатей описуваної чи трошки пізнішої епохи. Звідти й герой – такий щоб вгодив різним читацьким авдиторіям. А головне – членам журі з різними смаками. Тому – не граф і навіть не статський радник, а філер київської охранки. Носій базових національних рис: розумний, кмітливий, хитрий, працьовитий,  дотепний. Але без аристократизму… і без надмірної українськості. Не було 2011 року в елітарних колах сучукрліту моди на патріотизм. Була мода на загальнолюдські цінності. З певними перекосами в бік цінностей «общеімпєрскіх».

А яка головна «общєімперска цінність»?

Та ж горілка!

Іван Карпович не даремно зазначає, що «горілочка — напій православний, урочистий і величний». І дуже київський

Проте самим Києвом місце дії роману не обмежується. Мотає Івана Карповича «од молдаванина до фінна». Принаймні від Молдаванки до Фінляндії – точно.

У Фінляндію Іван Карпович потрапив, переслідуючи відомого революціонера-терориста Камо. Після вдалої «експропріації» революціонер тратив частину награбованого по київських борделях. Чим і привернув увагу охранки. Іван Карпович відстежив його до самого Великого князівства Фінляндського. Але карколомна гонитва з півдня імперії на її північ стала тільки початком пригод. При виконанні службового обов’язку Івану Карповичу довелося прикидатися натуральним фінляндцем, слухати політичних розмов на віллі «Вааза»:

«Говорив чорнявий чоловік із борідкою. І дивна річ, наче балакає по-нашому, а я мало що з того розумію. Ну, слово «революція» я знаю — це бунт. А ще експропріація — це коли банки чи поштові вагони грабують, але не просто так, а задля тієї самої революції. Ну ще він товариша Мартова згадував і опортуністом його лаяв та Маркса постійно поминав у розмові. То не той Маркс, що на Хрещатику дешевими книжками торгує, а інший. Теж жид, але він книжки не продавав, а писав. А одну написав особливо зловредну, «Капітал» називається. Та так, зараза, вміло написав, що багатьом розумним людям баки забив. Щось там про революцію та комунізьм, коли все задарма і жінки зі всіма сплять. Проста людина, як почує таке, то одразу уявить, що ото зайшов у трактир, горілки випив, пивом зверху усугубив і все надурняк, а потім баришню на вулиці схопив і в кущі, так вони відразу за комунізьм обома руками. Сниться їм прямо комунізьм, дурням таким. Отаку отруту той Маркс посіяв. Що й казати — дурень думкою багатіє, а дурнів у нашому любому отєчєстві стільки, хоч в інші країни за гроші продавай”.

Обидно те, що декотрі з наших землячків комунізм точно так само уявляють і нині, в третьому тисячолітті. І так само за нього обома руками.

 А ще довелося Івану Карповичу переробляти грубку в будиночку де ховався від властей  якийсь картавий революціонер, котрого страшненька дружина називала Володінькою. І пережити два неприємних та безрезультатних харасменти: від страшненької дружини… і самого Володіньки. А ще один – куди приємніший і результативний – від марксистки вільних поглядів Ольги. Місцевий жандармський полковник в захопленні від напрацювань Івана Карповича, планує масштабне затримання. От тільки закінчується все пшиком:

«— Збігайте-но, батінька, купіть пляшку горілки та закусити на ваш смак. Дякую за службу. Не буде ніякої операції.

   Ну я чоловік служивий, не питаюся, хоч дивно мені це все. Метнувся швиденько, накрили стола по-простому, випили по першій.

   — Скасували нашу операцію у Департаменті, щоб не компрометувати цінного агента. Генерал Гартінг — дрібний авантюрист і пройдисвіт. Вони на верхах нічого не розуміють. Ми б накрили одним махом найнебезпечніших людей у імперії, нехай би навіть і пожертвували цим агентом. Ну зробили б йому новий паспорт, та жив би він собі спокійно десь у Калузі чи Самарі, подалі від столиць та університетських міст на пристойний пенсіон. А хто б у них після цього залишився? Мартов, Богданов, Аксельрод, Плеханов? Це не революціонери, а полова, махрові опортуністи. В них вогню немає. Пан Ульянов посередній публіцист, його економічні теорії взагалі суцільна маячня. Але він природжений інтриган і ще й із породи вождів. У нього є вогонь, та ще і який! Він швидко передушить їх усіх, наче вовк ягнят у кошарі. І ми, охранка, ведемо власними руками його до мети, бо саме ми колись закинули у революційне середовище вже підтоптану в Європі ідейку марксизму, щоб розколоти народників. Ми самі виростили його, так як раніше виростили монстра Азефа. Наше отєчєство котиться до дідькової матері й ми, охранка, його туди самі штовхаємо».

Полишений сам на себе Іван Карпович ще пробує експропріювати експропрійоване – накласти лапу на партійну казну марксистів. Проте спроба закінчується безрезультатно.

 

А на Молдаванці Івану Карповичу довелося зіткнутися з самим таки Бенціоном Криком та його орлами. Основний здобуток – власне життя врятував та шкуру його благородія Мельникова. Побічний – відрятував папку з документами охранки. Зате вдруге в Одесі Іван Карпович відзначився уже на повен зріст. Виявив небезпечного марксиста. Перешкодив йому очолити повстання на панцирнику «Князь Потьомкін-Таврічєскій»… Хоча марксисти і передбачали такий перебіг подій і спробували нейтралізувати Івана Карповича, підсунувши йому в Ялті «Даму з собачкою». Себто високопрофесійну хвойду з марксистськими таки переконаннями. І то професійну настільки, що сам Підіпригора розкусив її не одразу: «Її тіло пахне солодкими п’янкими південними квітами, і саме цей запах збив мене тоді зі шляху істинного, відволік від виконання службового обов’язку.

   Я ж у цей готель «Ельсінор», поруч із набережною, прийшов по справі — слідкував за одним суб’єктом, який тут проживав. Зупинився перевести трохи подих, коли двері сусіднього номера зненацька тихо відчинилися і чиїсь руки потягли мене всередину. Я від несподіванки аж за пістолетом потягся, бо думав, що викрили мене, та від запаху того південного та гарячих цілунків відразу сп’янів і вже опору жодного не чинив, а зовсім навіть навпаки сприяв гріхопадінню зі всієї сили. Ось тепер лежу в ліжку втомлений, розм’яклий, поруч із розкуйовдженою і замріяною дамочкою». 

Проте розкусив Іван Карпович дамочку. Ще й в стилі Джеймса Бонда наздогнав уплав швидкохідну яхту, котра вже несла парочку есерів-максималістів до Одеси. І не в менш бундівському стилі урятувався з тієї яхти, коли головний максималіст таки розкрив його, стягнувши брезент. Агент Підіпригора вибирається на берег, спостерігає за панікою в порту та розграбуванням складів.

Та ще й висновок робить політичний під яким би сотні наших краян і нині підписалися: «Не можна нашому народу волі давати, ой не можна. Бо без поліції, жандармів та козаків у нашому любому отєчєстві одразу ж таке починається, що просто Содом і Гомора, або й гірше».

Матросам «революційного патруля» Підіпригора представляється кочегаром з яхти, проситься прийняти в компанію повсталих. А нарвавшись на головного есера Гусєва – нокаутує його (в попередньому виданні -розстрілює його з револьвера)

А втім, малоросійська бондіана – не самий цікавий елемент даного оповідання. Набагато цікавіші – зустрічі головного героя з одеситами, які через десятиліття – друге стануть всесвітньо відомими.  Втім, жартівливий експеримент цілком серйозно вказує на одну важливу тенденцію. Справжній постмодернізм в українській літературі неможливий! Оскільки один з основних елементів постмодерну – обігрування найяскравіших постатей та найбільш типових явищ традиційної вітчизняної культури в широкому розумінні слова «культура». А з традиційною культурою у нас проблеми. Вірніше – з її масовою рецепцією. Культурна окупація ХХ-поч.ХХІ століття таки далася взнаки. Пересічний український читач старший від сорока років має голову, забиту Толстим і Чайковським, Чуковським та Ейзенштейном, Висоцьким і Галичем. А підозрювати його у здатності упізнати цитату з Куліша (Миколи чи Пантелеймона) або Тютюнника (Григорія чи Григора) – підстав таки нема. Для офіційної обстановки є кілька стандартних цитат із Шевченка. Неофіційно цитують хіба Подерв’янського. Але сам Подерв’янський настільки постмодерний, що коли його цитувати – то вже якийсь перепостмодернізм виходить. Одним словом, цією книгою Камаєв та Івченко «повісили цеглину» над вибоїстою колією українського постмодерну. Чи радше знак «Дорога веде в тупик».

Втім, друге видання з цього тупика успішно вирулює. Постмодерну у ньому менше. І чорносотенці з цепелінів не скачуть. Але натуронька наша, українська показана в усій красі. Тому й радісно мені було після прочитання поставити “Тринадцять справ” на почесне місце на волинському книжковому стелажі хатньої бібліотеки. Поруч із “Дванадцятьма справами”, “Медом з дікалоном” та “Максимами”.

Поставив і прикинув, що є на тій поличці місце ще щонайменше на три нові книжки.

Юрію Олександровичу, пора би…