Ботаніка душі

Сергій Синюк

Від цього відгуку шановна публіка не може чекати ані безсторонності, ані неупередженості. Занадто сильні емоції пов’язані в автора з текстом, який ми нині розглянемо. Радісне здивування, пережите при першому прочитанні, відчуття якоїсь новизни нового рівня. І річ була не в якійсь першості – на момент появи «Диких квітів» у фонд районної бібліотеки, де я керував відділом обслуговування, саме влилася хвиля новітнього українського роману, ознаменувавши завершення того періоду, коли українське видання лежало в паперодефіцитній комі, українські книгарні переходили на торгівлю турецькими светрами і бодяжними парфумами, а українські автори самореалізовувалися виключно на публічних читаннях та у самвидаві… Саме пішли, хай не бурхливим, але – потоком книги масових жанрів від «Зеленого пса» і перші видання перших лауреатів «Коронації слова», саме пробили собі дорогу до аудиторії перші бестселери місцевих видавництв… Радісно було працювати в ту пору бібліотекарем: люди йшли до тебе за розрекламованими серіалами й журнальчиками Марініною й Донцовою, а несли додому Ірен Роздобудько та Олексія Волкова, Лесю Романчук і Василя Шкляра, Мар’яну Юхно та Василя Кожелянка. І все воно було «не гірше як в людей» – «Ключ» сприймався як детектив, не гірший ніж у Чейза, а «Не залишай» читачки захоплено порівнювали з «Анжелікою» та «Маріанною». А головне – ці книги були написані про наших людей і для наших людей. Бо ж постмодерна «висока полиця», написана на зарубіжні ґранти і зорієнтована на тих, хто ті ґранти роздавав, таки не сприймалась у райцентрах як «наші книжки для нас і про нас». Страшно далека вона від народу…  А от «Дикі квіти» справили враження дивовижно точного влучання в базові емоційно-психологічні потреби читача. Якщо перекласти з грамотної на зрозумілу – вийде отак: якби ця книжка трапилася мені до рук класі в десятому – не наробив би я дурниць в сімнадцять років…

Але тоді Василь Слапчук її ще не написав.

Проте я не вважаю роман «Дикі квіти» написаним запізно. Справді актуальним він виявився саме зараз, у дні, коли українське суспільство намагаються розхитувати й розколювати. Втім, принцип «діли й володарюй» сусідоньки намагаються використовувати до України від самого моменту відновлення нашої незалежності. З перемінним успіхом нацьковували западенців на східняків, православних на ще православніших, бідних на багатих. Досі ті спроби в кінцевому підсумку виявлялися безперспективними.  Але нині у зовнішніх генераторів «хвиль гніву та ненависті» як ніколи багато добровільних ретрансляторів всередині українського суспільства. Цьому сприяє і зміна стратегії розхитувачів: новою лінією розділення вони намагаються зробити іманентні даності, від яких не можна втекти і які доводиться боронити до останнього.

Одна лінія розколу проходить через інтелектуальну площину – «пролетаріат» намагаються натравити на інтелектуалів, споживачів дешевого газу і бюджетних робочих місць на самодостатніх та самозайнятих професіоналів бізнесу, науки, високих технологій, мистецтва. Уже призабуте радянське «ти шо, умний?» – знову аргумент в дискусіях.

Другу пробують провести через «основну ланку суспільства». Через сім’ю.  Думаєте, даремно прокочуються інформаційним простором «п’ятихвилинки ненависті» типу «янебоюсясказати»? Думаєте випадково біжать соцмережами хвильки демотиваторів і жартів типу: «Ходжу печальна й тиха як вдова – у чоловіка тридцять сім і два». Часом думаю: якби два-три демотиватори про недорікуватість, лінь та інфантильність чоловіків, які так захоплено і бездумно перелайкують та перепощують наші попелюшки різного віку, перевернути на протилежну стать та опублікувати у тому ж «Фейсбуку» – який ґівулт піднявся би! Втім, це тільки підвищило би градус напруги.

Для чоловіків п’ятихвилинки ненависті теж існують на різноманітних антибабських форумах, майданчиках, сайтах в тому таки інтернеті. Потихеньку готується ґрунт для війни всіх проти всіх з якої традиційно скористає сторонній.

Втім, як антидот проти негативних тенденцій в суспільстві завжди працює література. Хороша література завжди працює на випередження. Варто згадати «Звіяних вітром» Маргарет Мітчелл. Чудовий препарат від наслідків Великої депресії репортерка з Атланти почала створювати за три роки до того, як Велика депресія почалася. «Дикі квіти» вийшли друком 2004 року – за півтора десятиліття до того, як артикульована романом проблема загрозливо постала на повен зріст. Що ж, Василь Слапчук недаремно казав в інтерв’ю «Літературній Україні» від 16 жовтня 2014 року: «Ситуації завжди легше не допустити, ніж потім вибиратися з неї».

Переказувати сюжет «Диких квітів» не варто. Навіть не тому, що спойлер – це невиховано. «Дикі квіти» – з тих книжок, які не на сюжеті тримаються. Тут фундаментом є не сюжет, а персонажі. Не тільки ті троє від яких ми дізнаємося про кілька днів, що перетрясли сім’ю. Колоритні і баба Зіна Федотівна, і тріо Ларисиних подруг, і Льончик.   А переказати сюжет цього роману – це не сказати про книжку нічого. Та й переказувати багаторівневу сюжетну схему – те саме, що пробувати одним голосом наспівати поліфонію Генделя чи Телемана. Василь Слапчук використовує тисячолітню технологію волинської книжності, відому ще літописцям Ізяслава Мстиславича – зіткати романне полотно з кількох невеликих повістей. Проте освоює він оту давню технологію вельми творчо: ставить повісті не послідовно, а радше паралельно. Кожна повість – та сама ситуація, побачена очима когось з членів стандартної волинської родини кінця дев’яностих – початку двотисячних років. Перша книга “Крихти хліба у бороді Конфуція” – від імені Степана, чоловіка і батька. Друга – “Калюжа пізнання” – від імені їхнього спільного сина Вовика, котрого в очі та позаочі частіше кличуть Степановичем. Третя – “Жінка без косметики” – від імені Лариси, дружини і матері. Саме Лариса у романній родині – головний мотор і головний цемент. Саме вона одружила на собі некоханого Степана на зло коханому Ігореві. Саме вона приносить до хати грошові знаки, бо Степан із розпадом радянського промислового комплексу опинився в безпросвітному для пострадянського не обтяженого підприємницькою жилкою інтелігента статусі безробітного. Саме вона проголошує як основоположний принцип гасло досі актуальне для багатьох наших співвітчизників: «У кого гроші – в того й гідність». І чхати Лариса хотіла на те, що її чоловік “усі мітинги відстояв”, «брав у облогу обком», “собор штурмував”. У неї єдине мірило речей і цінностей – вона сама та її особистий добробут: “Ти мене не спроможний визволити з цього рабства, з цієї захланності, а весь час борцем за Україну себе виставляєш. Який ти – така й твоя Україна!” А вже апогей апофеозу Ларисиного пупоцентризму: “Та я одна від дванадцяти літ більше крові пролила, ніж усі чоловіки, котрі оцю хвалену незалежність виборювали!” Ну так… склалася станом на середину сімдесятих років минулого століття ситуація, коли чоловічі риси були в суспільстві не затребувані. Вірніше – це радянська влада дбайливенько та ретельненько створювала таку ситуацію, щоб не морочитися з «нарваними дядьками, яким більше за всіх треба». Бюрократична система, що бореться за самозбереження просто приречена на створення та консервацію такої ситуації. У нас вона затяглася до кінця тисячоліття, та й донині не до кінця завершилася. Степан до пори до часу терпить свою безробітну другосортність, становище домогосподарки в хаті і безкоштовної робочої сили в господарці тестя та тещі. Але коли ситуація стає геть безвихідною – вихід у двері видається не найгіршим варіантом. Степан – занадто хороший чоловік, щоб слугувати емоційним бачком для постійної Ларисиної невдоволеності життям і оточуючим світом.

А в третьому тисячолітті хороші чоловіки не тільки на дорозі, але й на дивані не валяються. 

Найбільше шкода, певна річ, Степановича. Для Лариси син передусім – заручник, завдяки якому можна маніпулювати чоловіком і виправдовувати у власних очах власні таки стрибки у гречку. Для її матері, Зіни Федотівни – об’єкт агресивного патерналістського піклування. Для Степана – привід для скупої чоловічої ніжності. Довго не затребуваної і від того ще більш незграбної… Степанович любить усіх своїх родичів, але йому не залишають жодної можливості виразити цю любов.

Крім агресії.

Здатності Слапчука «перевернути фінал» позаздрив би і О’Генрі, якби мав змогу прочитати «Дикі квіти». Силу й можливості Степана зненацька зауважує не тільки сам Степан, але й Ларисині подружки. Вірніше сам Степан демонструє їх дамській компанії легко й невимушено, кількома двозначними жартами розладнавши кількагодинні жіночі посиденьки, та ще й мимохідь виставивши Ларису перед найближчим оточенням ревнивою дурепою. Втім, наші жіночки починають цінувати своїх чоловіків саме тоді, коли їх втрачають.

Василь Слапчук милостивий до своїх героїв. Перевантажена їхніми гріхами й комплексами машинерія їхньої таки сім’ї зупиняється, зависнувши над самою прірвою. Фінальна сцена прописана настільки віртуозно, що хочеться взяти й зацитувати її повністю. Але мало що приносить людині таку велику насолоду від гарної книги, як самостійне прочитання кращих її фрагментів. Мені ж залишається побажати приємного та пожиточного читання…

І повторити гасло, яке С.Дзюба виніс у заголовок своєї рецензії в часописі «Сіверянський вісник».

Прочитайте «Дикі квіти» і помиріться.