«Читець»: актуальне прочитання

Сергій Синюк

Вже десять років, як цей фільм вийшов у світовий прокат, зібрав свою сотню мільйонів доларів, троєкратно повернувши витрати на створення – а в Україні він досі не те, що належно не оцінений, а навіть і до пуття не переглянутий. В репертуарі українських кінотеатрів місця йому так і не знайшлося. Український дубляж став можливий завдяки телебаченню (нечаста в наш час користь від телевізора) і потихеньку розійшовся інтернетом…

Говоримо нині про американо-німецький фільм 2008 року «Читець». Режисер – Стівен Долдрі. В основі сценарію – роман Бернгарда Шлінка «Читець».

Фільм починається як простенька собі, місцями навіть кумедна, історія «виховання почуттів». Такими кишіли світові кіноекрани наприкінці ХХ століття. Отже: повоєнна західна Німеччина. П’ятнадцятилітнього трійочника-ботаніка-філателіста просто посеред вулиці накриває перший напад скарлатини. Із незручної та небезпечної ситуації його рятує тридцятишестилітня трамвайна кондукторка. Після одужання ботанік ввічливо приходить подякувати фрау за допомогу – і вона діловито й елегантно «робить його мужчиною». Історія не така вже й рідкісна у «зачищеній від чоловіків» Європі – про дуже подібну тенденцію на теренах УРСР чимало написано у щоденнику Олександра Довженка. Проте на відміну від радянських молодиць «на великих будовах комунізму» героїня фільму вносить у свій роман зі школярем зразковий німецький порядок: аби зберегти її взаємність школяр мусить не тільки ретельно виконувати домашні завдання, але й читати коханій вголос програмні тексти з німецької та світової літератури. Так триває майже до завершення навчального року. А потім кохана раптово і загадково зникає з міста. Перестраждавши належний термін, школяр переключається на ровесниць та навчання, вступає на юридичний факультет престижного університету… І зустрічає кохану на лаві підсудних. Саме на його практику в суді припадає процес над наглядачками концентраційного табору.

Отут біографія і натура його колишньої і розкривається в усій красі. Ні, Ханна Шмітц (роль блискуче зіграла Кейт Вінслет) не садистка і не маніячка. Вона з тих широких прошарків, яких заведено називати «прості люди». До лав «помічниць СС» (саме так офіційно називалися наглядачки в концтаборах Третього Райху) Ханна Шмітц записалася просто тому, що не знайшла іншої робти з пристойним рівенм оплати. А не знайшла вона такої роботи тільки тому, що свого часу не зуміла чи полінувалася навчитися читати. В результаті вся перша половина її земного життя перетворюється на постійний вибір «меншого зла»,  постійне ковзання в аморальну безодню. Навіть на лаві підсудних вона не розуміє за що її власне судять: вона ж проста людина і просто виконувала доручену їй роботу. Переглядаючи цю сцену ловиш себе на двох думках. Перша – професійно естетична: добре що від ролі Ханни Шмітц відмовилась Ніколь Кідман, бо з її зефірно-рожевим личком і половини ефекту досягти би не вдалося. Друга – життєво тривожна: все частіше отакі Ханни Шмітц (обох статей) трапляються мені все частіше у маршрутках та магазинах, в установах та соцмережах. Вони хотять тільки ковбаси і спокою і готові розплатитися за них не тільки нікчемністю власного життя, але й життями ближніх. Все частіше саме до отаких найпримітивніших хотілок «простих людей» апелюють тутешні політики. Дивишся на бігборди кандидатів у президенти – і стає моторошно. Таке враження, ніби вони вважають виборця здатним хотіти тільки двох речей – матеріальної халяви і розправ задля порядку. Ми не виняток. Халяви і розправ прагнули чимало жителів Німецької республіки на в першій третині 1930 роках. Чим це закінчилося для країни загалом – усі ми знаємо.

Чим закінчувалось для окремих її громадян, «простих людей» – можна довідатись, переглянувши фільм «Читець».