Сергій Синюк, лектор і літератор
У попередніх дописах нашої рубрики колега Віктор Янкевич потішив гарними рецензіями на добрі й потрібні українські фільми. Проте з’явилися нещодавно у нашому культурному просторі кілька стрічок, які нібито теж фільми, і вроді навіть також «укрАїнскі». Вони претендують на державне фінансування у процесі створення і на увагу глядачів після завершення зйомок… хоча не варті ні грошей ні глядацького інтересу. В принципі найкраща політика щодо такого медійного продукту – мовчання. Менше людей чутимуть – менше звернуть увагу. Але з розмов у маршрутках і стрічок у соцмережах стало зрозуміло, що даний фільмець уже бачили всі – від пенсіонерів до дошкільнят. Тому даний допис буде не стільки промоційною інформацією, скільки роздумами на тему. Тему, яка актуальна зараз і, здається, залишиться актуальною ще кілька десятиліть.
Особисто я того кіна з доброї волі не дивився би. Але треба було терміново потрапити до Києва. Єдиним транспортом, який встигав до столиці на обумовлену годину виявилась почаєво-київська маршрутка. В принципі як був готовий до того, що доведеться сім годин затулятися навушниками від стандартного московського блатняка, чомусь підозріло однакового в усіх отих «спринтерах» та «крафтерах».
Втім, з’ясувалося що водіїв уже пересадили на засоби більш масового ураження.
І тепер, як писав у тому таки «фейсбуку» Юрій Камаєв: «Люде, як роздивитися назад “Скажене весілля”? Народе мій, замучений, розбитий, ти дісно на це приніс найбільше своїх зароблених мозолястими руками трудових гривень?»
Головний негативний присмак після фільму – навіть не «гидка акторська гра рівня кавеену і юзання набридлих національних штампів, типу експортного варіанту “про тупих хохлів”». Від стартових титрів стало зрозуміло, що варто чекати чогось подібного від фільму з такою знімальною групою та акторським складом.
І навіть не заточеність під передвиборчий «чорний піар», яка примусила продюсерів-режисерів поміняти виконавця головної ролі на такого що має помітну схожість із чинним главою держави. І прописати в сценарій відверту дискредитацію європейського курсу України. Від фільму, один з продюсерів (а також автор саундтреку та актор в епізодах) якого відзначився скиданням штанів і подякою за теплий прийом на столичній сцені держави-агресора варто було очікувати чогось подібного.
І навіть не те, що для сценарію взяли за основу сюжет французької комедії 2014 року «Qu’est-ce qu’on a fait au Bon Dieu?» (в українському прокаті – «Божевільне весілля») і перетравили його на понуру злидоту. «Радянським людям» не дивина взяти іноземний оригінал і спаскудити його до невпізнання. Хто їздив на «АЗЛК-21412» (в дівоцтві – французька «SIMCA-1305»), той розуміє про що я.
Найгидкіше в «Скаженому весіллі» – ставлення його творців до традиційної української культури, яке вони з усіх сил намагаються навіяти своїм глядачам.
Головний герой фільму – неврастенік-расист, що всіма силами намагається зірвати шлюб своєї дочки із чорношкірим французом – за фахом не нотаріус, як у французькому оригіналі. І навіть не «аграрний барон», колишній голова колгоспу. Він – директор краєзнавчого музею. Звідки в директора районного музею гроші на те, щоб вивчити в Сорбонні улюблену доньку Катрусю? Залишимо це питання на совісті сценариста. Директор будинку культури у цьому фільмі – криворукий тамада-халтурник. А «вишенька на торті» у виконанні Єкатєріни Рубашкіної – бібліотекарка, готова виконати стриптиз на парубоцькій вечірці «Тільки заради Кокотюхи». З 1992 року працюю в бібліотечній сфері – жодного разу настільки страшненької бібліотекарки не бачив. І настільки розумово відсталої, щоб захотіла оголюватися «заради Кокотюхи» … Усіма доступними їм методами збірна «укрАїнского» шоу-бізнесу із чітко чутним російським акцентом спробувала довести своїм глядачам, що українська культура – зборище отаких «жлобовитих провінціалів», «вишиватних рагулів» тощо.
Конфлікт культури і шоу-бізнесу – не суто український винахід. Він є в більшості країн світу. Принаймні в усіх розвинутих крах де і шоу-бізнес і культура сягнули певного рівня розвитку. Причина конфлікту світоглядно-фінансова. Культура заробляє на тих хто нею цікавиться. Відтак им більше в країні культурних людей – тим краще діячам культури. Шоу-бізнес заробляє здебільшого на рекламі. І чим більше в країні культурних людей – тим важче цю рекламу «впарювати». От тільки на відміну від Франції чи США, де шоу-бізнес і культура перебувають у більш-менш рівних умовах, в Україні культура неймовірно ослаблена через хронічне недофінансування, а шоу-бізнес постійно підгодовують. Із за кордону – в тому числі. В Україні у шоу-бізнесу виникла закономірна в таких умовах спокуса – витіснити культуру з усіх сфер життя – від літератури (пригадуєте книги, написані телеведучими та співачками?) до політики державного рівня. Переконати все населення, що монатіки та потапи – єдино можлива у нас культура.
Чому? І чому саме зараз? А чи не тому, що після 2014 року українська культура демонструє стійку тенденцію до зростання? Пристойні книги продаються пристойними накладами і навіть потрапляють до бібліотечних фондів. Пристойні фільми справляють враження не тільки в українському прокаті, але й на міжнародних фестивалях. Пристойний гумор збирає сотні тисяч переглядів на «Ютубі». А коли українська культура остаточно стане на ноги – отому пострадянському ерзацу під назвою «укрАінскій шоубізнес» прийде повний і безпощадний капець. Це станеться зовсім скоро. «Совок-шоу» використовує останню можливість для реваншу.
Читач із числа «простих людей» може мені заперечити: «А нащо мене цим грузити? Мене то не касаєця. Я ж не письменник. Не режисер, не бібліотекар навіть. Мені чисто по приколу. Шоби поржать».
Мушу розчарувати таких читачів. Це стосується всіх і кожного. Культура – це візитка країни і нації. Їхнє обличчя. Запорука гарного іміджу і доброго сприйняття в світі. Запорука конкурентоздатності нашої продукції і наших фахівців.
Так що – думайте.
Голосуйте тяжко заробленою трудовою гривнею за справжню культуру.
За справжню Україну.
