Олександра Тарчевська
Якось зовсім випадково потрапила мені до рук книга Івана Корсака «Корона Юрія ІІ». Чомусь подумала, що то ще одна дитяча забавка про замки і королів. Але щоб перевірити себе – почала читати.
А виявилося – зовсім ні. Розкрила і зрозуміла – справжній історичний роман. Коли не змогла зупинитися – зрозуміла що роман написаний від душі. Хоча без авторського домислу та кількох кумедних анахронізмів роман не обійшовся – правда історії вражає. Ну от чому отак не викладають історію України в школі? Невже я щось прослухала? Здавался б – вчилася старанно, запам’ятовувала всі дати та імена, але єдине, що запам’ятала зі шкільних уроків – то вчителька. Яка сиділа на столі і шаруділа обгортками від цукерок «Ромашка».
Але минув час.
І історія повернулася до мене. Але не підручниками – а захоплюючою історичною белетристикою. Першою такою книгою став роман Сергія Синюка «Обруч»… А слідом за ним гарна історична романістика пішла просто до рук безперервним потоком. І знакова віха в тому потоці – роман Івана Корсака.
Вже з перших сторінок поринаєш 1919 рік. У вир визвольної боротьби. І тут приходить відчуття дежавю. Невже повторилося через сто років? Події книги дивовижно перегукуються із сучасністю. От хоча б здивування одного з персонажів богослужіннями українською мовою! Просто до злості доводить пихатий Георгій Сазонов, недовчений історик що підпрацьовує оцінювачем коштовностей у ломбарді з його ідеєю-фікс: «Повинне бути велике Московське царство, бо так було завжди». А чи було? Однокурсник Георгія Михайло Василюк переконливо заперечує: не було ніякої Росії, а були кочові племена, які грабували все – від ікон та книг до земель та назв. Пригадалося недавнє прохання новопризначеного священика сільської громади ПЦУ до попереднього священика УПЦ повернути до сільського храму Євангеліє, яке було в церковці всі роки від моменту її побудови. Шаманська кочівницька звичка московитів «збільшувати процент своєї святості», крадучи святині в сусідів стала в романі одним із рушіїв сюжету: колчаківські спецслужб шукають в Луцьку корону Юрія ІІ, щоб коронувати свого вождя «справжньою короною і справжньою кров’ю одного із нащадків Рюриковичів».
Змінилися технологія, змінився світ, але світосприйняття сусідоньків лишилися такі самі: загарбати, пограбувати і оголосити своїм. Бо по іншому ледачий до праці народ не вміє. І не хоче.
До сліз пронизують розповіді Івана Галицького про «трикутник смерті». Але українці не здаються. Дарма що босі в снігу, дарма що без набоїв. До останнього боронять свою землю. І навіть не для себе. А для нащадків, щоб ті змогли навесні вдихнути запах свіжої ріллі, випити свіжої води з колодязя, молитися, читати, думати і розмовляти своєю рідною мовою.
«Наша держава ще молода, її потрібно плекати». – наголошує головний герой книги. – «І люди колись згадуватимуть війну як тяжкий сон у тифозній гарячці»… Сам Іван робить що може для утвердження своєї держави – офіційно він архіваріус. А насправді – співробітник спецслужби УНР. Його сюжетна лінія сповнена пригодами. Несподіваними поворотами, викриттями, розчаруваннями і перемогами. Не обійшлося в романі і без кохання. Кохання суворого, відповідного до свого часу: без довгих залицянь, зізнань і подарунків, натомість – міцного тривалого і жертовного.
Російське диверсійне кубло розкрите і знищене. І хоча сама корона втрачена, залишається історичний досвід королів, які мудро і господарно правили країною. Шукали порозуміння із сусідами, але й уміли боронити свою землю.
Але чому ж досі пам’ять про них досі так болісно обзивається зі сторінок книги Івана Корсака?
Хто його знає: можливо минуть віки і наші нащадки, перечитуючи ту історію. яка пишеться сьогодні вигукнуть: «Ну чому вони раніше не додумалися? Встановити монархію. Обрати собі справедливого короля. Жили би вже давно як люди і по-людськи». Тільки коли навчимося шанувати те що було, цінувати те що є і тверезо мріяти про те, що має бути, коли хоча б на ті кілька годин, за які можна прочитати роман «Корона Юрія ІІ», переймемося тим болем і відчаєм, які пережила наша країна за минулі сто років – тільки тоді зрозуміємо наскільки вона нам дорога і рідна.
І як важливо зберегти її і відродити.
