Війни цивілізацій», зокрема, для Східної Європи – це не тільки день сьогоднішній. Історія повторюється. І зараз ми маємо ситуацію, дещо схожу з тим, що мали 500 років тому, коли під білоруським містечком Орша на Дніпрі відбулася велика цивілізаційна битва.
Про цю історичну битву майже не знають в Україні. На жаль…
У той час, тобто на початку XVI ст., значна частина нашої землі, в тому числі й Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Слідом за російською історіографією, українські підручники, та й монографії, часто подавали думку, ніби ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча насправді її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її була переважно руською, і статус державної мала саме руська мова. Зрештою, руські, власне — українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Навіть відбувалася своєрідна «русифікація» литовських княжих родів, представники яких засвоювали і руську мову, й руську культуру. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.
У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона більше продовжувала традиції не Давньоруської держави, а Золотої Орди. Московіти, почавши з другої половини ХV століття, здійснюють активну експансію на Захід. 1478 р. під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка і економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 р. московський цар Василій ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московітів бере в облогу Смоленськ. У той час це місто й уся Смоленщина була частиною Білорусі, чи то як тоді говорили – Литви. Тільки пізніше Смоленськ, як Псков та Новгород, були помосковщені. Василій ІІІ вирішує завдати смертельного удару Великому князівству Литовському. У червні 1514 р. йому вдається зібрати величезне військо. 31 липня впав Смоленськ. Правда, чи не головним чинником падіння міста стала не військова майстерність московських вояків, а зрада міської верхівки, яка вирішила перейти на бік окупантів. Смоленський воєвода Юрій Сологуб здався на милість Василія ІІІ. Варто також нагадати, що серед руської аристократії Великого князівства Литовського знаходилися люди, які ладні були перейти на службу до московітів. Чи не нагадує вам це ситуацію в Криму, на Донбасі, деяких інших регіонах України, де представники місцевих еліт, заражені вірусом русофільства, надали підтримку проросійським сепаратистським рухам?
Після падіння Смоленська дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою. У князівстві збирають армію, яка б дала відсіч ворогові. У ній були загони з Білорусі, України, Литви, Польщі (у той час вона знаходилася в унії з Великим князівством Литовським). Очолив це військо український князь Костянтин Іванович Острозький, який обіймав посаду гетьмана литовського. Князівству не вдалося зібрати співмірне московітам військо. Інша річ, що воно було краще озброєне, використовуючи досягнення тогочасної європейської військової техніки. А військо московське мало застарілу зброю, притаманну татарам. Правда, московіти намагалися використовувати іноземних спеціалістів із Західної Європи, щоб модернізувати озброєння своєї армії. Чи не робила те саме сучасна Росія, закупляючи військове озброєння на Заході? Одна історія з «Містралями» чого варта!
Незважаючи на певну модернізацію, московське військо майже не відрізнялося від війська татарського. Принаймні, про це свідчать тогочасні описи.
Вирішальна битва під Оршею відбулася на початку вересня 1514 р. Її кульмінація та завершення припадають на 8 вересня. Армія московітів, як говорять тогочасні джерела, чисельно помітно переважала об’єднане військо Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Називають різні цифри. Загалом же в джерелах переважає думка, ніби військо московітів було утричі більшим. Його чисельність була близько 80 тисяч. Щодо об’єднаного війська Великого князівства Литовського та Корони Польської, то воно становило близько 25 тисяч. Зокрема, такі цифри називає тогочасний хроніст Мацєй Стрийковський, який був професійним вояком. При цьому він уточнює, що «литовського» війська було 16 тисяч, а польського – 9.
Звісно, ці цифри, які фігурують в тогочасних хроніках, могли бути завищеними. Однак можна не сумніватися: це була грандіозна битва. Не даремно про неї заговорили в усій Європі. Так само не варто сумніватися і в чисельній перевазі московського війська.
Героєм цієї битви став князь Костянтин Острозький, завдяки військовому таланту якого була й здобута перемога. Незадовго перед цим він опинився в московському полоні. Там мав можливість вивчити психологію московітів, зокрема, їхніх воєначальників.
Князь вдався до незвичних кроків. Зокрема, зі своїм військом переправився через Дніпро. Це була ризикована затія. Адже поряд знаходилось багаточисленне московське військо. Воно могло розбити частину війська, яка переправилась через ріку. А потім переслідувати другу частину війська. Проте князь Острозький вважав (і, виявляється, цілком справедливо), що московіти не будуть атакувати його воїнів, поки всі вони не переправляться. Московітам потрібна була остаточна перемога, розгром усього війська, після чого Велике князівство Литовське стало б беззахисним. І могло капітулювати, ставши частиною Московії.
Перейшовши Дніпро, Острозький зі своїм військом, здавалось, опинився в невигідній позиції. Відступати не було куди – позаду водний рубіж. Попереду – чисельне московське військо. Перемога, або смерть.
Московські воєводи, Булгаков та Челядін, сподівалися на перемогу. Адже в них було більше сил. Здавалось, їм легко вдасться зім’яти військо Острозького. Та між воєводами не було злагоди. Кожен з них хотів, аби слава дісталася йому. І тільки йому!
Під час битви князь Острозький вдався до хитрого маневру. Використовуючи самовпевненість московських воєвод, він почав імітувати відступ частини свого війська. За відступаючими кинулись московіти. В результаті чого опинилися в засідці. Відступаючі заманили їх до ліска, де були замасковані гармати, з яких московітів розстріляли впритул. Ряди московського війська були порушені. Почався навальний наступ на московітів, який завершився їхнім повним розгромом.
Події Оршанської битви знайшли відображення в чисельних документах, історичних хроніках, творах художнього плану, а також у фольклорі.
З боку росіян, закономірно, спостерігалося намагання замовчувати інформацію про цю битву, або хоча б применшити її значення. Адже це була нищівна поразка «російської зброї», яка тимчасово призупинила експансію московітів на Захід. Велике князівство Литовське, куди входили землі Литви, Білорусії й частково України, зберегло свою самостійність, не ввійшло, як Псков та Новгород, до складу Московії. Завдячуючи цьому, ці землі зберігалися як частина Європи.
Зараз популярністю серед російських дослідників користується монографія Олексія Лобіна «Битва під Оршею», що побачила світ у Санкт-Петербурзі в 2011 р. Автор, використовуючи переважно російські джерела, намагається розвіяти «міф» Оршанської битви. Самій битві в монографії приділено буквально кілька сторінок. В основному ведеться мова про можливу кількість військ як з одного, так і другого боку під час битви. Виявляється, на думку автора, ніякої переваги з боку московітів не було. Сили, мовляв, були рівні й становили з кожного боку приблизно по 12 тисяч воїнів. Багато уваги автор приділяє подіям, які відбувалися перед битвою, зокрема, взяттю московітами Смоленська. Також говориться тут і про події після битви. Битва, на думку Лобіна, не мала якогось великого значення, а розгром московітів не був уже й таким жахливим. І все це подається під таким собі науковим соусом об’єктивності.
Але вже у післямові автор відкидає цю позірну науковість і вдається до відвертої пропаганди. Дозволю собі процитувати мовою оригіналу уривок з цієї післямови: «В 2014 году исполняется 500 лет сражению. Можно предположить, что на небольшом Оршанском поле вновь будут проводиться концерты и народные гуляния, и некоторые политические деятели снова будут эмоционально извещать о «грандиозной победе над 80-ю тысячами московитов». Подобные празднования таких дат никак не могут способствовать интеграции народов. В настоящее время не найти более близких по культуре народов, чем русские, украинцы и белорусы. В истории отношений этих народов немало было сложных эпизодов, однако изложение совместной истории только в виде противостояния является попыткой представить Россию исконным врагом белорусов и украинцев. В тезисе о «вековом противоборстве» больше политики, нежели истории».
Не знаю, чи вірить і далі пан Лобін в те, що Росія не є ворогом України? Особливо в світлі останніх подій – анексії Криму, кривавої бійні, яку влаштувала «братня Росія» для українців на Донбасі.
Словом, події п’ятсотлітньої давності лишаються актуальними й сьогодні. Як п’ятсот літ тому наші далекі предки фактично відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі під Оршею, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. І так само, як тоді, ми маємо справу з противником, який переважає нас чисельно. Але ми тоді перемогли. Переможемо й зараз!
Петро Кралюк
