– В нас немає прерій! – обурюється з коляски американка. – Огайо – це добропорядний штат янкі, а не якийсь дикий захід. В нас шахти і заводи, а не ковбої з коровами, порядний “Сухий закон”, а не бутлегерство… І сільське господарство – впорядкованіше, розумніше, аніж на Заході.
– Просто таки рай земний! – посміхається Сташиба. – І як ти з такої ідилії потрапила в наше європейське пекло?
Люсі відповідає коротко:
– Покликання.
– І хто тебе покликав?
– Господь. Мені в потрібний момент потрапила до рук біографія Флоренс Найнтінгейл. Засновниці медсестринства. Я прочитала і зрозуміла, що тепер це – моя дорога. Поїхати на велику війну і служити стражденним. Вступила до Червоного Хреста. Приїхала до Франції. На саму передову мене не пустили, але я потрапила у ще гірше місце – інфекційну лабораторію доктора Безредка у фортеці Верден. “Верденська м’ясорубка” вже забуксувала, захлинулася кров’ю і кістками сотень тисяч жертв, Але дизентерія, тиф, потім іспанка… Вони убивали більше людей, ніж всі німецькі гармати й кулемети, разом узяті. Професора Безредка взяли до французької армії простим фельдшером і тільки потім додумалися, що цей патлатий капрал – бактеріолог зі світовим іменем. Він до речі ваш, росіянин, з Одеси. Учень Мечникова.
– Росіяни нам не “наші” – коротко зауважує Сташиба.
– Та хай буде й так… – киває Люсі Сміт. – Хоча я не розумію, за що ви одне одного так ненавидите. Ви ж такі схожі. Говорите однією мовою. Сповідуєте ту саму православну віру.
– Це тільки здалеку так здається – м’яко заперечує фельдшерка Олександра. – До того ж в Одесі не так багато росіян. Отой Ваш професор Безредка скоріше за все – єврей.
– Так, він якось розказував, що його вигнали з Росії. Бо він не хотів приймати православ’я. У Франції його прихистили, дали змогу отримати диплом доктора медицини. Зараз він – заступник директора Інституту Пастера. І він сповна віддячив новій батьківщині. Через нашу лабораторію у Вердені, вірніше – через шпиталь при ній, пройшли десятки тисяч хворих. Більшість з них ми врятували. Навіть коли в Компєні підписали капітуляцію, для нас війна ще не закінчилась. Я змогла очуняти і відіспатися тільки на новий дев’ятнадцятий рік. В Парижі все ще пахло святом, люди думали, що закінчилась остання у світі війна і ті, хто на ній вцілів, тепер житимуть вічно. Тільки маршал Фош бурчав, що це не мир, а припинення вогню на двадцять років. Та ще один поранений в Італії лейтенантик, якого через Париж переправляли додому, наш лейтенантик з Червоного Хреста, сказав: попереду двадцять років неоголошених війн і я підписав контракт на увесь термін. І я подумала, що мій контракт із самою собою ще теж не закінчений… Досі пам’ятаю, як серйозно він тоді це сказав. Мордочка така кумедна, дитяча, а сказав так замислено й помірковано, як старий. Думаю, він доволі скоро виб’ється у великі люди. У нас в Америці публіка любить таких, що поєднують симпатичну зовнішність з короткими крилатими фразами. Звали його Ерні, Ернест. А прізвище було таке саме кумедне, як його мордочка, але настільки довге, що я його забула. Як же його?…
