Олеся Тивонюк
(з рубрики “Книготерапія”)
Сильна книжка
Якщо вам подобається засинати під книжечку, “Сільські історії” – не той варіант.
Не заснете. Поки не дочитаєте. Та й після того, як дочитаєте, заснути зможете не зразу. Нинішні трилери з вигаданими жахіттями нервово заздрять в коридорі.
Живе життя українського села у двадцятому столітті, спресоване у пʼятсот сорок сторінок. Коли і мир був не легший за війну, і “визволення” страшніше від окупації. Коли хлопчики, що народилися і виросли уже під мирним небом, наслухавшись радянського телевізора мріяли стати льотчиками, щоб скидати бомби:
“- Я людей не буду катати… Я бомби кидати буду.
– Бомби?… На кого ж ти їх скидатимеш?
– На Америку я-ак кину, так вона й згорить!”
Певно не в усьому вона буде зрозуміла міським читачам. Причому не тільки народженим у двадцять першому столітті. Недаремно автор зазначає, що “Сільській людині переселятися до міста – все одно, що влазити у шкіру нову. Стару. Звичну та приношену скидати, а нову напинати. Та ще й таку, що в обтяжечку. Там тисне, там натирає – попоносиш, поки хоч трохи обвикнешся”.
Людина, якій “дали квартиру”, а тим більше людина, яка в тій “даній квартирі” живе від народження не до кінця розуміє, що значило в ті часи, поставити свою хату:
“Хату нову ставити – все одно, що горіти. За свіжою копійкою із двору все попливе: і кури, і гуси, і масло, і сало. На саме тільки дерево три шкури із себе здереш. А скло? А гвіздки? Та спробуй його дістати, коли по магазинах катма! Це ж не те, що тепер – завалися. В ті роки сутужно було. Кожна залізяка на обліку. Що й діставали, то з-під поли. А для того, що під полою, ціни не писані: дер по очах. Як помітить, що дуже очі горять, то й заломить таку ціну – упадеш! Ще й розсердиться, як нагадаєш про совість:
– Ти що, у тюрмі за мене сидітимеш?
Плати, мовляв, і не торгуйся.
Тож не одні на нову хату стягались, стягались, а в старій помирали”
Втім, загальнолюдські сюжети в цьому томі теж є. Про любов і зраду, про сімейні злочинні клани і малолітніх злочинців поневолі. Про нелюдів і людяність. Про хабарництво і самопожертву. Детальніше переказувати нема як – вийде один великий спойлер. Бо одна історія зачіпляється за другу і виходить один великий роман в повістях із наскрізними персонажами. Тому читати цю книжку уривками, або – як тепер люблять – від кінця до середини – багато чого буде незрозуміло.
А от коли прочитати все за порядком, то все проясниться не тільки в книжці. Багато чого стане ясно в новітній нашій історії. І в теперішньому нашому менталітеті.
А міські читачі таки зрозуміють щось головне про наше українське село.
А я тим часом почитаю “Містечкові історії” того ж автора.
