Книга Стівена Кінга – “Як писати книги”

Єдина, на мою скромну думку, варта уваги книга Стівена Кінга – “Як писати книги”. На жаль саме її наші видавці українською досі не опублікували.

Аби виправити цей досадний недогляд, пропоную вам, шановні колеги, коментований реферат даного опусу.
Сергій Синюк.
 
Якщо хочеш бути письменником, треба робити всього дві речі: багато читати і багато писати. Цього не минути ні прямою, ані кривою дорогою. Принаймні, я такої дороги не знаю.
 
Телебачення прийшло в дім Кінгів відносно пізно. Якщо подумати – я належу до вельми рафінованої групи: останньої жменьки американських письменників, що навчилися читати й писати раніше, ніж ковтати щоденну порцію відеодурні. Може це й не важливо. Але якщо таки хочеш бути письменником, то не найгірший варіант обдерти шнур телевізора від ізоляції, намотати дріт на арматурного прута і увіткнути штепсель в розетку – подивитися що звідки вилетить.
 
Коли пишеш річ – розповідаєш її сам собі. Коли переписуєш, твоя головна робота – прибрати все, що до речі не належить. Пиши за зачиненими дверима. Переписуй, відчинивши їх.
 
Дієслова бувають двох типів: активні і пасивні. Активні – це коли підмет щось робить. Пасивні – коли щось роблять з підметом, а він просто допускає це. Пасивних дієслів слід уникати.
 
Найкраще вчишся, коли читаєш погану прозу.
 
Сувора програма читання й письма яку я пропоную, від чотирьох до шести годин на день не видасться вам суворою, якщо вам це подобається. Мій власний графік окреслений чітко. Ранок належить новому твору, який зараз в роботі. Час перед обідом – сон і листування. Вечір – читання, сім’я, бейсбол по телевізору і редагування, яке не може чекати. Мій головний час для письма в основному ранок.
 
Коли я починаю роботу над новою книгою, я не сповільнююсь і не зупиняюсь, поки є сила. Якщо я не пишу щодня – персонажі у мене в мозку прокисають, починають виглядати саме як персонажі, а не як реальні люди. Лезо оповіді іржавіє, я втрачаю відчуття сюжету та його темпу. Найгірше, що втрачаєш відчуття чогось нового.
Я вже казав репортерам, що пишу щодня крім Різдва. Дня незалежності і власного дня народження. Так от – це неправда. Правда в тому. Що коли я пишу, то пишу щодня. І на Різдво і 4 липня і в свій день народження (в моєму віці цей день намагаєшся взагалі не помічати).
Я люблю робити десять сторінок за день. Це 180 000 слів за три місяці – цілком прийнятний обсяг для книги, в яку читач зможе зануритися повністю, якщо річ добре зроблена і залишається свіжою.
 
Читати можна скрізь, але коли справа доходить до письма, кабінки бібліотеки, лавочки в парку та винайняті квартири повинні бути останнім притулком.  Майже усім нам найкраще працювати у себе вдома. Кімната може бути маленькою і тісною, проте одна річ там мусить бути обов’язково.
Двері, які можна зачинити.
Зачинені двері – це спосіб сказати світові і собі – жартики закінчились; ви серйозно маєте намір писати і робити роботу. Я би радив вам писати щодня  тисячу слів (Приміточка перекладача. У них там слова короткі. В умовах української мови доречніше говорити про 10 тисяч знаків з пробілами – С.С.)
Якщо можна – у вас в кабінеті не має бути телефону і вже точно – телевізора. Якщо є вікно – закрийте його фіранкою чи опустіть жалюзі.  Для будь-якого письменника, особливо початківця, мудро буде прибрати всі моменти, які відволікають. Якщо ви писатимете й далі, то всі ці моменти навчитеся фільтрувати на автоматі, але спочатку краще прибирати їх до початку роботи.
(Приміточка перекладача. Через 15 років після написання цього тексту на повний зріст постав ще один “злодій письменницького часу” – Інтернет. Отак сідає людина “на 5 хвилин глянути пошту” – і відривається від монітора в другій годині ночі))) Я вже мовчу про те, скільки геніальних романів та повістей закопані живцем у зародковому стані в постах соціальних мереж! Цілий ряд авторитетних літераторів, серед вітчизняних – Макс Кідрук – виступають за те. що на робочому комп’ютері письменника доступу до інтернету  бути не повинно).
 
Я пишу під гучну музику, – хард-рок, але ця музика для мене тільки ще один спосіб зачинити двері. Вона оточує мене, Відділяє від світу буденності.
(Приміточка перекладача. Правильно підібрана музика може служити не тільки акустичною завісою. Вона серйозно допомагає створити настірій героя чи глави. Варто тільки не боятися поповнювати свою колекцію розумною музикою. Класика в таких випадках буває просто неоціненна. Взагалі, у більшості випадків варто старатися, щоб музика, яка оточує вас в процесі роботи було розумніша від вас самих. Хоча при передачі якихось абсурдних чи примітивних атмосфер від цього правила можна відступати. Кои пишеш про “добу застою” – “Марш Механізаторів” – саме воно.)
 
На мою думку, літературний твір складається з трьох частин: оповідь,  що просуває дію з точки А в точку Б і далі до точки Я, опис, який робить ваш світ чуттєво реальним для читача і діалог, який оживляє персонажів, даючи їм мову. Ви запитаєте: а де ж тут сюжет, інтрига? Моя відповідь – ніде… Я більше покладаюся на інтуїцію і можу це робити, бо в основі моїх книг лежать не події,а ситуації.  Я ставлю групу персонажів, си парочку, а часом навіть одного, у скрутну ситуацію, дивлюся як вони виплутуватимуться і записую що відбувається.
Спочатку виникає ситуація. Потім персонажі – попервах пласкі і не прописані. Коли в моєму мозку все це втрясеться, я починаю розповідати. Часом я маю уявлення як все має закінчитись, але я ніколи не вимагав від своїх героїв, щоб вони чинили по-моєму. Навпаки, я хочу, щоб вони діяли  по-своєму. Часом розв’язка буває такою, як я планував.  Але частіше виходить таке, чого я не чекав. Для письменника, який працює в жанрі саспенсу, це просто чудово. Я ж е стільки автор роману, скільки його перший читач. Ф якщо навіть я, знаючи подальший розвиток подій не можу уявити як саме розвернеться вся ця галіберда, то можна бути спокійним – читач перегортатиме сторінки, поки не добереться до фіналу.
 
Доволі сильна стартова ситуація взагалі знімає питання про сюжет, що мене цілком влаштовує. Найцікавіші ситуації зазвичай формулюються у вигляді питання з початком “А що буде, коли…”
 
Для мене хороший опис зазвичай складається з кількох точно вибраних деталей, які заміняють решту. Зазвичай – перші деталі, які спадають на думку. Майже завжди перші придумані деталі – найбільш точні.
 
Кожна книга – принаймні та, що претендує на прочитання – мусить бути “про щось”. Під час роботи над першим варіантом, чи зразу після нього треба зрозуміти про яке саме “щось” ваша книга. Головна задача роботи над другим варіантом – зробити це “щось” якомога яснішим. Для цього можуть знадобитися чималі зміни чи переробки. Але вам і вашому читачеві вигідні цільність і ясність вашого тексту. Вони ніколи не підводять.
(Приміточка  перекладача. Геніальний висновок! Проте змарнувати купу часу й зусиль на написання першого варіанта тільки для того, щоб з’ясувати про що має бути ваша твоя книжка… Пардон, але це мені дуже нагадує звичку викопувати лопатою по 30-40 картоплі, котра досі побутує в деяких наших селах, попри те, що вже винайдена копалка. Звісна річ, героям треба давати свободу самовираження, але чи не краще робити це на стадії обдумування? А дозволивши героям пововтузитися вволю таки вибрати оптимальний варіант, загнати його в план, та й шпарити собі основний текст.)
 
Починати з ідейних питань і розмірковувань – рецепт створення поганої літератури. Хороша література завжди починається з теми і розвивається до ідеї. Майже ніколи не буває навпаки. (та буває, буває… Просто треба краще знати європейські літератури))) Дуже гарно про книги, що пишуться – С.С.) Але коли сюжет уже ліг на папір, треба замислитись над тим, що він означає і в подальші варіанти вписати свої висновки. Не зробити цього, значить позбавити свою роботу (і читача в кінцевому підсумку) того бачення, яке робить написану вами річ вашою і тільки вашою.
 
Як довго переписувати і скільки робити варіантів? Для мене правильна відповідь завжди була така: дві чернетки і чистовик. З появою текстових редакторів чистовик майже перетворився на третю чернетку. Але майте на увазі, що я тут оповідаю про особистий режим роботи. В різних письменників це буває по-різному. Курт Воннегут кожну сторінку своїх романів переписував доти. Поки вона не робилася точно такою, як йому хотілося. Трапялися дні, коли результатом роботи була одна сторінка остаточного варіанту і повний кошик чернеток сімдесят першої та сімдесят другої сторінок) але дописаний до крапки перший варіант уже був готовою книгою. Можете взяти за зразок і таку схему. Проте є речі, спільні для більшості письменників.
Перша чернетка має писатися без чиєї б то не було допомоги (чи перешкод). Може трапитись момент, коли захочеться показати зроблене зацікавленій людині. Найчастіше ця людина ділить з вами ложе.
(Примітка перекладача. Ох же й ідеаліст дідуньо Степан! Ступінь зацікавленості людей, які “ділять ложе” в наших умовах характеризує ще фраза, яку Наталка Гончарова зронила якось своєму законному: “Читай, Пушкін, читай. Я все одно не слухаю”. Та це ще полегшений варіант. До одного з кращих українських поетів, яких я знав особисто, законна половина щоранку вламувалась до робітні зі словами “Все вершики пишеш? А поросятам дав їсти?” Ну не всім так пощастило з Табітою!)
Не піддавайтеся цьому імпульсу! Дописавши перший варіант, сховайте текст. Я би радив узяти кілька вихідних – поїхати на риболовлю, спуститися річкою в байдарці, поскладати мозаїки – а потім почати працювати над чимось іншим. Бажано, над чимось коротшим, щоби була повна зміна напрямку і темпу, в порівнянні із завершеною роботою.  Скільки часу дати тексту вилежатись залежить від вас. Але я вважаю, що це має бути як мінімум шість тижнів (півтори місяці на наші гроші – С.С.). Після шеститижневого періоду відновлення ви зможете помітити всі прогалини в сюжеті та розвитку характерів. Я маю на увазі такі діри через які трактор проїде. В мене найбільші діри, які я знаходив при вичитуванні, були пов’язані із мотивацією героїв.
 
Крім Табіти ,яка має право першого читання, я розсилаю рукопис ще кільком друзям, від чотирьох до восьми людей, які вже багато років критикують мої твори.
Роздавши 6-8 примірників книги ви отримаєте у відповідь 6-8 суб’єктивних суджень про те, що у ній добре і що погано. Якщо всі читачі скажуть. Що ви добре зробили роботу – скоріше за все так воно і є. Така однодумність зустрічається рідко навіть серед друзів. Скоріе ж один читач скаже, що персонаж А вдався, а персонаж Б притягнутий за вуха. Зате для другого читача саме персонаж А цілком живий, а от Б – повністю картонний. Не беріть до голови. Розбіжність в оцінках рідерів тлумачиться на користь автора.
Бувають перші читачі. Які спеціалізуються на пошуку фактографічних помилок. З такими працювати найлегше. Один з моїх перших читачів знав купу всого про зброю. Якщо він натикався на “вінчестер 330 калібру” він зазначав на полях, що “Вінчестер” такого калібру не випускав – його випускав “Ремінгтон”. Від таких читачів ви отримуєте дві послуги за ціною однієї – помилка не тільки виявлена, але й виправлена.
(Приміточка перекладача. Фактографічна сторона багатьох шедьоврів наших початківців – кімната спіху в темному лісі. Не так давно редагуючи один (ОДИН!!!) роман я послідовно наткнувся на: “есесівського полковника зі шмайсером”, “радянські танки ТБ-3”, і “червонопогонників у вересні 1939 року”. А улюбленим перлом моєї колекції ще дового буде “кремезний козарлюга вихопив з-за пояса мушкет”).
Із суб’єктивними оцінками важче. Але якщо кілька ваших читачів говорять про ті самі проблеми – значить вони таки справді є і краще б вам їх вирішити.
 
Другий варіант = перший варіант – 10%