Сергій Синюк
(із циклу “Вжесьня: враження)
- Кримінал. Реміґіуш Мруз “Зникнення”.
Першим польським детективом стала повість Юзефа Ігнація Крашевського з цілком недвозначною назвою: “Кримінальна справа” (1872).
А з притаманним цьому жанрові розмахом детективи польською мовою почали писати та видавати в першому десятилітті минулого століття. Саме “кримінали” були основою різноманітних “бібліотечок для бідних” під різними назвами, але незмінно у найдешевшому виконанні. Спочатку польські автори наслідували англомовних детективістів, але у “міжвоєнне десятиліття” кількість уже перейшла в якість: з1явилися не тільки самобутні польські автори, але й цілком польські персонажі з цілком польським світоглядом та менталітетом, причому як серед розслідувачів, так і серед злочинців. На популярний жанр з’явилися і перші пародії. Наполегливо рекомендую наявний в більшості українських бібліотек роман Тадеуша Долєнги-Мостовича “Щоденник пані Ганки”.
Досі цікаво та актуально.
У “народній Польщі” детектив мусів замаскуватися під “повість міліційну”. Польський детектив того часу в нас доволі знаний, хоча багато читачів старшого покоління читали його здебільшого в російських перекладах. У радянські часи польські “міліцейські романи” навіть у халтурних перекладах, аніж власне російські тексти того ж керунку, написані за незмінною формулою “єслі кто та коє где у на парой…”. Так само як “Чотири танкісти і собака” була кращою, аніж вся “лейтенантська проза” разом узята, книжкою про Другу світову війну.
Саме ці романи і формували масовий інтерес “простого Ковальського” шістдесятих-вісімдесятих років до книжки, успішно конкуруючи навіть із телебаченням того часу, не всюди доступним, а головне – казьонним. Агітуючи українських видавців взятися за покетбуки, вибираючи формат для власних книжок, я брав за зразок для наслідування в першу чергу ПНР-івський кишеньковий детектив. Серія “Детективна агенція М”, у якій вийшли книги Володимира Лиса, Олександра Левченка, Віктора Янкевича, а заодно і мої, була придумана теж “за мотивами” польських кишенькових криміналів 1990-х років.
Зараз такого типу видань уже не побачиш у пристойних польських книгарнях. Там стоять “цеглини” по 400-500 сторінок завгрубшки, ще й на пористому товстому папері. І літери в них щонайменше дванадцятого кегля. А от обкладинки у більшості таких видань – м’які. І книжковий блок – клеєний. Тому до таких захмарних цін як у наших видавців польський детектив не сягає.
Проте і кишеньковий кримінал у свіженьких виданнях у нинішній Польщі знайти можна. Його продають у супермаркетах за ціною близько десяти злотих за примірник. Зовсім безкоштовно такі книги можна набути у будках книгообміну в міських парках чи на площах. У Вжесьні скринька буккросингу стоїть просто на Ринку, а на сходовому майданчику міської бібліотеки для тієї ж мети оригінально пристосували підвіконня.
Одних авторів новітнього польського детективу українські шанувальники жанру знають завдяки перекладам: Марек Краєвський, Зигмунт Мілошевський… Із доробком інших, і то доволі популярних у Польщі детективістів станом на сьогодні можуть знайомитись тільки ті наші краяни, які читають польською.
Серед них і лідер вподобань як загальнопольського читацького загалу, так і колективу читачів Публічної бібліотеки міста і гміни Вжесьня, Реміґіуш Мруз. Книги цього автора я кілька разів бачив у руках пасажирів поїздів і навіть у дівчини, яка продавала малину у пересувній ятці.
Колеги-бібліотекарки порекомендували мені роман “Зникнення”. Саме з його екранізації розпочався телевізійний серіал про адвокатку Йоанну Хилку, що спричинило шалене зростання популярності як роману, так і його автора. Ну ще б: у ролі головної героїні виступила відома в нас за фільмом “Самотність у мережі” Маґдалена Цєлєцка.
Я приніс додому турботливо обгорнуту прозорою плівкою “цеглину” на півтисячі сторінок.
І заглибився.
Зразу відзначив для себе, що мода на товсті книги формату А5, яка пішла на користь історичним романам та родинним сагам, детективам таки шкодить. “Детективний роман” це взагалі оксиморон. Хорошого детективного роману бути просто не може тому, що це абсолютно різні речі. Роман — це натовп персонажів, епос, кілька сюжетних ліній, динаміка з розмахом. Детектив — компактна оповідь. Класичні детективи були реалізовані у жанрах новели та повісті. Сучасні автори обходять це протиріччя двома способами. Спосіб перший – роман у новелах. Ключові персонажі протягом усієї книги ті самі, кожна новела додає читачеві інформації про їхні взаємодії та стосунки, але основний сюжет в кожній новелі – інший, а другопланових персонажів багато і різних. За цим принципом скомпонований роман Юрія Камаєва та Владислава Івченка “Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори”. Телевізійні режисери за подібною схемою компонують так звані “вертикальні серіали”. Спосіб другий: взяти повноцінний роман іншого жанру і прищепити йому детективну складову. В умілих руках талановитого автора прийом дуже ефективний: “Готель “Велика Прусія””, «Експрес до Ґаліції» та “300 миль на схід” Богдана Коломійчука – добротні історичні романи із яскравою і сильною детективною складовою. Найчастіше детектив пробують поєднувати з бойовиком чи трилером, але бувають спроби поєднати детектив із вестерном, або побутовим, психологічним, любовним і навіть з еротичним романом. До речі, “міліцейська повість” другої половини двадцятого століття, як у радянській версії так і в ПНР-івській – гібрид детектива із виробничим романом.
Ступінь успішності таких жанрових коктейлів має широкий діапазон, проте випадків, які викликають захоплення – не так багато. Тому коли особисто мені захочеться почитати стовідсотковий детектив, я радше візьму з полиці томик оповідань Гілберта Кійта Честертона.
А з комерційної точки зору вельми успішним останніх років сорок вважається гібрид першого і другого способів: той таки вертикальний серіал із кількома головними героями і неквапною сюжетною лінією їхніх стосунків, але “базовими кубиками” цього серіалу працюють не новели, а повнорозмірні романи з другого способу. Якщо автору вдається створити яскравого і цікавого головного героя і “підсадити” на нього аудиторію, то зацікавленому читачеві можна продати не один “роман в новелах” і не три-чотири розрізнених романи про того самого детектива, а добрий десяток книг. То ж і заробити на цьому варіанті можна помітно більше.
Саме за цим принципом побудований цикл книг про адвокатку Йоанну Хилку. До речі, поляки цілком собі обходяться без недолугих професійних фемінітивів. Головну героїню в очному спілкуванні називають “пані меценас”, а позаочі – “меценас Хилка”. Вона працює в юридичному бюро у центрі Варшави, має кепський характер, стандартний для сучасності набір шкідливих звичок, з якими спорадично бореться, “BMW-X5” і розторопного стажера Кордіана Оринського, який виразно небайдужий до неї, як до особи жіночої статі. Це, до речі, найпростіший, але й найбільш дієвий спосіб прив’язати реципієнта до “вертикального серіалу”: зробити двох ключових персонажів різностатевими, створити між ними сексуальну напругу і підкидати час від часу неподоланні перешкоди для її реалізації. Реміґіуш Мруз повною мірою використовує можливості цього нехитрого прийому. Польський сегмент “Ютубу” заповнений аматорськими нарізками з серіалу, в яких захоплені фанатки Хилки розкривають найважливішу для них сюжетну лінію – непрості й тернисті взаємини адвокатки з практикантом.
А власне роман “Зникнення” починається з того, що глупої ночі до трохи випившої Хилки телефонує колишня однокласниця. Подруга колись вдало вискочила заміж за логістичного магната, три роки тому народила доньку, а тепер мала зникла з їхнього дачного будинку у затишній лісовій глушині на північному сході Польщі. В будинку крім батьків не було нікого. На прилеглих газонах і клумбах – жодних сторонніх слідів. Двері і вікна першого поверху стояли на сигналізації. Поліція і прокуратура вважають, що безутішні батьки самі і вбили дитинку, а тіло сховали, щоб зімітувати зникнення. Для чого вбили? Правоохоронців це не дуже цікавить. Либонь як і автора.
Потім виявляється, що в безутішної мами був коханець.
Потім виявляється, що зниклу дівчинку безутішна мама понесла саме від цього коханця.
Потім виявляється, що коханець – не просто нелегальний мігрант з Білорусі, а втік від судового вироку за вбивство з необережності.
Потім дружина звинувачує у вбивстві дочки законного чоловіка і бере собі іншого адвоката. Затятого ворога Йоанни Хилки.
Потім суд першої інстанції визнає чоловіка винним.
Потім апеляційний суд залишає вирок першої інстанції в силі.
Потім на останній зустрічі засуджений розповідає своїм адвокатам як воно було насправді. Щоправда скористатися цією інформацією на користь свого підзахисного уже не можуть: судова розправа завершена і їх зв’язує адвокатська таємниця. Проте Хилка знаходить шпарину в законодавстві і зливає інформацію силовикам.
Потім автор в трьох абзацах розповідає як наступила вища справедливість і як це коштувало Хилці теплого місця в елітному адвокатському бюро. Та й потенційний роман з практикантом, який так красиво залицявся до начальниці, що майже розтопив кригу її серця – теж накрився бляшаними ночвами. Як тільки з’ясувалося, що Хилка здатна зробити щось несумісне із неписаною етикою багатих адвокатів і перспективами кар’єрного зростання – вся його закоханість випаровується.
Післясмак від роману доволі похмурий. Якщо вірити Реміґіушеві Мрузу, виходить, що в сфері закону і порядку в Третій Речі Посполитій працюють здебільшого безпринципні корумповані падлюки, а особистість, яка наважується поборотися за правду, неминуче опиняється в дурнуватому становищі та суцільній ізоляції. “Зникнення” за тональністю ближче до перестроєчної “чорнухи” останніх літ соціалістичного табору, аніж до правдивого детективу. Щось середнє арифметичне між Максом Кідруком та Ксенією Циганчук. Депресивне, але дівчаткам подобається. Фанати Мруза можуть докинути ще й алюзію на “Переможець не дістає нічого”, але мені у “Зникненні” Гемінгвеєм не пахне ніц.
Зате роман дає підстави замислитись над цікавою тенденцією. Польський “кримінал” все більше відділяється у самостійний жанр. Класичний детектив – це коли всі деталі і обставини злочину відомі від самого початку як слідчому так і читачеві, а в процесі читання відбувається змагання інтелектів не тільки слідчого та зловмисника, але й читача з ними обома, та ще й з автором. У польському “криміналі” в процесі розвитку сюжету цілком запросто може з’являтися нова інформація, яка часом перевертає картину злочину на сто вісімдесят градусів. Можуть з’являтися і нові дійові особи. Усе це для авторів “криміналу” несуттєво, аби тільки зберігалася атмосфера.
Кримінальна і похмура.
Може причина в тому, що вісімдесят відсотків відвідувачів бібліотеки у Вжесьні – жінки. А жінки шукають в книжках здебільшого атмосфери та емоцій.
Навіть у книгах на кримінальну тематику.
(Далі буде)
