Сергій Синюк
Із циклу “Вжесьня: враження”
“Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти у його країну”
Так сказав Йоган Вольфганг Гете.
Полякам ця фраза ближче знана в інтерпретації Адама Міцкевича (епіграф до “Кримських сонетів”), а українцям – у прочитанні Лесі Українки в одному із її листів.
Проте справедлива й обернена теорема: хто хоче пізнати країну, мусить довідатись які книги в цій країні пишуть.
І які читають.
Завдяки підтримці колег з Публічної бібліотеки міста і ґміни Вжесьня став можливим цей цикл рецензій. Саме вони порекомендували книги знакових жанрів, які користувачі бібліотеки випозичають найчастіше.
- Історичний роман
Історичний роман як жанр народився у 1814 році, коли Вальтер Скотт анонімно опублікував свій перший прозовий твір “Веверлі”. Деякі польські дослідники вважають, що перший історичний роман польською мовою з’явився вже наступного року, коли відставний державний діяч і масон Урсин Нємцевич опублікував книгу “Два володарі Сецехова”. Правда інші польські літературознавці зауважують, що даний текст композиційно не тягне на повноцінний історичний роман і пропонують вважати першим твором цього жанру роман 1825 року “Ян з Тенчина” того ж автора.
Історичний роман “Ага-хан” видав 1833 року і один з трьох польських “поетів-пророків”(“wieszczów”) Зигмунд Красінський.
На початку 1840-х років почав писати й видавати історичні романи Юзеф Ігнацій Крашевський. Життя і творчість найбільш плодовитого польського літератора тісно пов’язані з Волинню. З шестисот томів його творчої спадщини більше третини складають романи – 232 назви, серед яких 88 історичних. Ошатні томики в полотняних обкладинках, видані у п’ятдесятих роках двадцятого століття досі дбайливо зберігають у бібліотеках та виставляють у бук-кросингу. Втім і сучасні перевидання – не така велика рідкість. Днями бачив свіженьке перевидання роману “Графиня Козель”,здійснене видавництвом “Буковий ліс” в поточному, 2022 році. Українською найсвіжіше видання тексту Крашевського, наскільки мені відомо, мало місце у 2012 році, коли луцьке видавництво “Твердиня” випустило в світ “Спогади з Полісся, Волині й Литви”, попередньо опубліковані у рівненському літературному альманаху “Погорина”. У 1950-60-х роках вийшло в українських перекладах кілька ранніх повістей Крашевського на побутову українську тематику. А з усього масиву історичної романістики Крашевського маємо перекладений аж один роман. “Прадавня легенда” – під такою назвою в 1989 році “Веселка” опублікувала скорочений переклад роману “Стара казка”. Першого роману з циклу “Історія Польщі”. Цикл охоплює період з дев’ятого по вісімнадцяте століття. Останній з двадцяти дев’яти романів “Саконські рештки” розповідає про занепад Речі Посполитої в часи Августа ІІІ (1763 рік). Крашевський написав кілька романів про пізніші періоди польської історії, скажімо про добу Станіслава Августа Понятовського чи про повстання Костюшка, проте до канону “Історія Польщі” вони не входять, хоча варті читацької уваги і українського перекладу.
В 1858 році романом “Василь Голуб” дебютував у історичній романістиці Зигмунт Мілковський. Під псевдонімом Теодор Томаш Єж він опублікував протягом життя вісімдесят історичних романів. До речі, поважна частина його історичного доробку була на українську тематику, оскільки молодість письменник провів на Поділлі.
Проте першим справжнім блокбастером польського історичного роману стала книга “на українському матеріалі” від автора, який на момент її написання жодного дня на українських землях не був. Він щойно приїхав з Америки, мав часі натхнення, щоб написати перший польський вестерн. А оскільки з “Диким Заходом” у Польщі не вельми склалося, то замість прерій автор спробував описати українські степи. Початково роман називався “Вовче лігво”. Проте доброзичливий редактор порадив змінити назву на ту, під якою книгу нині знає цілий світ.
“Вогнем і мечем”.
Кращі історичні романи першого нобеліанта Польщі в Україні наразі опубліковані. “Трилогію” видрукувало видавництво “Навчальна книга Богдан”, роман “Кво вадіс” – видавництво “Свічадо”. А роман “Хрестоносці” українською мовою видали ще 1960 року з блискучими ілюстраціями геніального Георгія Малакова. На полицях польських книгарень постійно присутні товсті томи в тонких палітурках: “Вогнем і мечем”, “Потоп” і “Кво вадіс” включені до шкільної програми.
Є історичний роман і в спадщині другого полського нобеліанта в царині літератури: Владислав Реймонт в 1912-16 роках опублікував трилогію “Рік 1794” про передумови та перебіг повстання під проводом Тадеуша Костюшка. У 2000 році трилогію перевидали. У нас Реймонта знають тільки з роману “Селяни” у перекладі Марії Пригари, опублікованому видавництвом “Радянський письменник” ще в 1953 році і перевиданому видавництвом “Дніпро” у 1985-му, та з фільму Анджея Вайди “Земля обітована” за однойменним романом.
Визнаним майстром історичного роману став Стефан Жеромський. Епічна книга “Попіл” (1904) – останній поділ Польщі, утворення Варшавського герцогства, надії, пов’язані з походом імператора Наполеона I на Російську імперію. “Друге життя” роману, нову хвилю читацького зацікавленя “Попелу” подарувала екранізація Анджея Вайди із Даніелем Ольбрихтським в одній із головних ролей. “Вірна ріка” (1912) – роман про січневе повстання 1863 року і подальшу долю його учасників.
1934 року роман “Червоні щити” опублікував Ярослав Івашкевич, доти більше знаний як поет, новеліст та есеїст. Центральна постать роману – князь Генрик Сандомирський (ХІІ століття). Українською мовою цей роман, який цілий ряд дослідників вважають найкращим у доробку Ярослава Івашкевича (уродженця Вінничини, випускника Київського університету) не виданий досі. Принаймні, наскільки мені відомо.
У післявоєнний, ПНР-івський період у жанр історичного роману та белетризованої біографії утекли чимало талановитих прозаїків, які не хотіли мати замороки із “літературознавцями в цивільному”. Українські переклади тих текстів стали для мого покоління вікном у світ нормальної світової історії. Варто згадати книги Александра Кравчука, Мар’яна та Казимира Брандисів.
Шкода, що не перекладені українською історичні романи уродженця Шумська і львівського студента Лева Кальтенберга. “Збережений вогонь” (1962), “Дно чари” (1965), “Пагорб солдатської слави” (1966), “Голе поле” (1969)…
“Ігри престолів” у польській версії називаються “Gra o tron”. Тому майже кожен історичний роман, який претендує на увагу видавця та читачів мусить мати у назві слова “гра” чи “трон”, а на обкладинці ці слова друкують якнайбільшими буквами і максимально схожим на “престольний” шрифтом. Наприклад, як на обкладинці роману “Гра в кості” Ельжбети Херезінської. Цей роман колеги з бібліотеки міста і ґміни Вжесьня порекомендували мені як “дуже хорошу книжку з історії Великопольщі”.
І я взявся її читати.
У передмові до “Гри в кості” авторка зазначила, що вже давно мала бажання написати книжку про Болеслава Хороброго, оскільки “Хоробрий,як жоден інший з володарів Польщі видається мені ключем до прочитання нашої національної ідентичності. Особливо тепер, коли пробуємо віднайти її по новому, переоцінюємо зразки. Коли потребуємо побачити себе як націю у дзеркалі сусідів”.
Отже, якими, на думку авторки, є сучасні поляки, показані через образ познанського князя, майбутнього польського короля Болеслава Хороброго?
Вони дуже зорієнтовані на Європу, зацікавлені її процедурами, ритуалами та церемоніалом. Ба навіть залежать від того всього. Священна Римська імперія германської нації зразка тисячного року нашої ери у версії І.Херезінської дуже схожа на Євросоюз початку двотисячних. Душа того союзу – німці, які мають опору у вигляді вірних франків, і замороку у вигляді хронічно ворохобних італійців. Вони намагаються подолати віковічну конфронтацію із дальшечким східним сусідом. Наразі це Візантія, а не те, що ви подумали. А ближчих східних сусідів намагаються інтегрувати, з чим володарі отих ближчих сусідів дуже охоче погоджуються. Якщо стати на історіософську точку зору авторині, то виходить, що польська держава як така не відбулася би без німців: її внутрішній стрижень сформував найближчий слуга Болеслава Хороброго єпископ Унгерн, а до зовнішнього оформлення та міжнародного визнання чи не найбільше доклався сам германський імператор Отто Третій. Що ж, досаджує дневі турбота його, а видана у 2010 році книжка либонь писалася якраз тоді, коли Польща робила перші кроки в якості повноправного члена ЄС та НАТО, а Німеччина ввжалася адвокатом Польщі та основним локомотивом євроінтеграційної політики.
Разом з тим узалежненням від німців та Європи сучасна Польща, як і Болеслав тисячу років тому, вважає для себе цілком природним і справедливим лідерство у слов’янському світі. Болєслав декларує: “ніхто сторонній не може підкорити Слов’янщини. Слов’янами може володіти тільки слов’янин. А коли так, то це буду я”. Кілька разів, то подумки, то вголос , Болеслав міркує про те, що незле було би мати Київ. Ні, жодних генеалогічних підстав для цього у познанського князя нема. Навіть більше: Болеслав саме планує шлюб котроїсь зі своїх дочок із котримось сином Володимира Святославича (авторка наполегливо пише всюди “Władimir”, хоча у літописах такої форми не трапляється, тільки “Володимеръ”) длятого, щоб стати тестем майбутнього Великого князя Київського і в зручний момент заявити свої права. “Зручний момент” в історичній перспективі трапився, проте закінчився для Болеслава так некрасиво, що авторка роману залишила цей епізод нашої спільної історії поза рамками роману.
Для того, щоб запровадити справді важливі речі, поляки, які і князь Болеслав тисячу років тому готові до справді жорстких заходів. Приміром Болєслав звелів вибивати зуби тим своїм підданим, котрі в період постів публічно споживали продукцію тваринного походження. Нині споживати ці продукти в Польщі можна цілий рік, але заборонено завозити їх з-поза меж Євросоюзу. Цікаво, чи щось змінить в позиції польських митників наш статус кандидата на членство в ЄС?
В інтимній обстановці князь Болеслав показаний тільки раз. На кілька хвилин князь вскакує провідати дружину-породіллю із щойно народженим сином і розчулено вдихає їхній спільний запах. Необхідні в нинішній поп-белетристиці сцени видовищного статевого сексу авторка віддає другорядним персонажам, причому активними учасниками еротичних сцен зазвичай виступають представники інших народностей. Гм… Чи на думку авторки в польських мужчин першої декади двадцять першого століття із цим питанням усе було настільки кепсько? Втім вімператора Отто Третього з даною сферою в романі усе ще гірше. Жінок він цурається взагалі, а коли виникає виробнича необхідність здійснити ритуальне зґвалтування вдови щойно страченого керівника римського заколоту, то все виходить настільки незграбно і жалюгідно, що безутішна жертва мусить брати у свої руки не тільки ініціативу, але й те, про що ви ото подумали, маючи надію завагітніти імператорським нащадком, а при нагоді скористатися тим по повній. Сам імператор Отто Третій в процесі думає про князя Болєслава Хороброго. Нє, ну не про те,що ви ото подумали. Отто думає, що от Болеслав повівся би в цій ситуації як справжній брутальний самець.
Так само не на свою користь Отто Третій порівнює придворний церемоніал у себе в Аахені і в Ґнєзні у Болеслава. У придворних Болєслава лестощів і хитрощів менше,а відданості та мужності – більше. Протягом усього роману володар могутньої імперії регулярно згадує правителя невеликого і загалом периферійного князівства над Вартою як ідеал мужчини і князя. Мріє приєднати Склавінію, тісніше інтегрувати Болеслава та його військо в структуру імперії. Бо ж військової сили імператорові весь час бракує. То для зовнішніх воєн, то для придушення заворушень у провінціях, чи навіть у формально столичному Римі. В обмін на ефектні демонстрації відданої імператорові воєнної сили, Отто Третій та його сановники сприяють Болеславові в отриманні всіх необхідних атрибутів взірцевої середньовічної державності: європейське визнання, відокремлену церковну структуру: архієпископство, фундоване на культі “власного святого” – Адальберта Празького. Тобто згаданого в першому розділі нашої книжки Войцеха Славниковича, котрий саме з двору Болеслава пішов проповідувати християнство західного обряду прусам і був ними убитий. Брата Порая Славниковича, якого вжесьняни вважають засновником міста.
Втім, спочатку вельможі імператора Отто хочуть використати князівство Болеслава як “сировинну базу”. Вони планують “міленіальну прощу” імператора з нагоди тисячного року від Різдва Христового і вважають за цілком зрозуміле, що Оттон Третій зі своїм почтом мають забрати з Ґнєзна тіло спеціально для того визнаного святим за скороченою процедурою Адальберт. Проте князь Болеслав та його єпископ Унгерн виявляються хитрішими. Вони віддають вінценосному гостеві тільки десницю святого, та й за неї виторговують річ нереальну для лісисто-болотистого задуп’я тогочасної Європи: архієпископську кафедру негайно і обіцянку коронації для Болєслава у найближчій перспективі. Отто і його радники стараються додати впливу і блиску Священній Римській імперії, а виходить так, що імперія стає матрицею, яка остаточно відформатовує новісінький злотий майбутнього польського королівства. Князь Болеслав протоптує власні стежки крізь хащі та пущі і тому залишає свій слід в історії. А його політичний союзник і світоглядний опонент імператор Отто Третій весь час намагається когось наслідувати: як не імператора Костянтина, то Карла Великого. А той, хто все життя старається бути “другим кимось” найчастіше залишається ніким.
(Далі буде)
